— А наїй би ся грани! Я б теж не проти якусь умастити!

— А я (сказав Евстен) гірший, абощо? Я від самого Руана говію, але ж стрілка у мене дострілювала і до десяти і до одинадцяти, та й ниньки ще дерзка і тужава, як сто чортів.

— Ну тоді (сказав Панурґ) тобі дістануться пухкі й відгодовані.

— Як? (сказав Епістемон) Усі гарцюватимуть, а я осла водитиму? Еге, нема дурних! Я діятиму правом війни: Qui potest сареге capiat.[226]

— Ба ні (сказав Панурґ). Осла прив'яжи і гарцюй, як усі.

Добрий Пантагрюель засміявся і сказав:

— Наставляй ширше, а то, бач, нікуди сипать. Боюся, ще й не смеркне, як вам пропаде хіть стругати, і по вас самих погопцюють списи та ратища.

— Баста! (сказав Епістемон). Я їх вам прижену, а ви їх смаліть, парте, робіть із них фрикасе, начиняйте. Їх менше, ніж мав Ксеркс, бо його військо нараховувало, якщо вірити Геродотові та Помпеєві Трогу, триста тисяч вояків, а проте Темістокл із горсткою людей погромив Ксеркса. Отож, на Бога, не журіться!

— Господь з ними! (сказав Панурґ). Я один своєю матнею змету з лику землі всіх мужчин, а святий Баллетру, що домує у цій матні, пошкромадить усіх жінок.

— Нумо, хлопці (сказав Пантагрюель), у похід!

Перш ніж рушити звідси, — проголосив Пантаґрюель, — я хочу на честь пруесів, що ми допіру звершили, звести тут чималенький трофей. Тут усі, радощами радіючи і сільських пісень співаючи, поставили високу палю і до неї причепили: вояцьку кульбаку, начілку, кінський плюмаж, стремена, остроги, панцеранку, зуповні крицеві риштунки, сокиру, рапіру, залізну рукавицю, тиляги, наколінники, нашийницю і всю зброю, потрібну для зведення тріумфальної арки чи трофею.

Відтак, на вічну пам'ять, Пантагрюель написав таку звитяжну пісню:

Поки Пантагрюель компонував ці вірші, Панурґ настромив на високу палю косулячі роги, шкуру і передню праву ногу; потім вуха трьох зайчат, трусячу спинку, щелепи великого зайця, крила дрохвячої пари, лапки чотирьох припутнів, слоїк із оцтом, ріжок, куди вони сіль клали, дерев'яний рожен, списик, старий дірявий казан, соусник, череп'яну сільничку і бовезький кубок.

І, наслідуючи Пантаґрюелеві вірші та трофей, і собі зладив:

Тут озветься Пантагрюель:

— Пора, хлопці, чаркували ми з вами, а воно ж великих гультяїв на великі подвиги і не подвигаєш. Нема як тіні від корогви, нема як пари від коня, нема як дзвону лат.

На ці слова Епістемон посміхнувся і сказав:

— Нема як тіні від кухні, нема як пари від пирога, нема як дзвону коряка.

А Панурґ на це:

— Нема як тіні від намету, нема як пари від цицьок, нема як дзвону яєць.

З цим словом він підхопився, перднув, підскочив, свиснув і весело покликнув товстим голосом:

— Хай живе Пантагрюель!

Бачивши теє, Пантагрюель і собі напшотів, але від його пуку затрусилась земля на десять миль довкруж, а заодно з газом із нього вийшло понад п'ятдесят тисяч чоловічків, карлів і виродків, а з пущеного бзда вродилась безліченна безліч скоцюрблених жіночок, то хвилястих, мов коров'ячі хвости, то круглястих, мов лімузинська ріпа.

— Отакої! — гукнув Панурґ. — Невже ваше бздо таке плодюче? Ач які гарні чоловічі бобурки і жіночі мисі! Їх треба переженити, наплодять бурчимух!

Пантагрюель так і зробив; назвав їх пігмеями та й послав жити на поблизький острів, після чого їх там намножилось, як гною, і хоч журавлі ведуть із ними невпинну війну, вони хоробро відбиваються, бо ці людські вигризки (шкоти їх називають «ручками від шкребниці»), як щось не по-їхньому, впадають у пасію. Та воно через фізіологію й зрозуміло: серце у них мало не на гівні розміщене.

Тим часом Панурґ узяв дві склянки однакової величини, наповнив водою по вінця, поставив кожну на окремий дзиґлик, на відстані п'яти футів одна від одної, потім узяв списа п'ять із половиною фута завдовжки і поклав його на склянки так, щоб краї списа лежали на вінцях.

Потім узяв замашненьку коляку і, звертаючись до Пантагрюеля та його комбраття, сказав:

— Гляньте, панове, як легко ми переважимо ворожу силу. Достоту так само, як я оце прямо на склянках списа зламаю, не розсадивши їх і не розбивши, ба навіть крапелини не проливши, ми провалимо голови дипсодам, самі не поранившись і без усяких утрат. А щоб ви не думали, ніби це якесь чаромуття, нате, — звернувся він до Евстена, — самі ударте щосили колякою посередині.

Евстен ударив і перебив списа навпіл, і жодної краплі води не пролилося. Потім сказав:

— Я ще й не таке вмію! Гайда! Хай нас тепер бояться!

Після всіх цих розмов Пантагрюель покликав бранця і відпустив його, кажучи:

– Іди до свого царя у табір, повідом про усе, що ти тут бачив, і перекажи, щоб завтра опівдні він частував мене хлібом-сіллю; бо як тільки причалять мої галери, а це буде завтра вранці, не пізніше, я доведу йому, з мільйоном вісімсот тисяч комбраття і сімома тисячами височенців, усі ще вищі за мене, як нерозумно й необачно він учинив, удершись отак на мої землі.

Про морську підмогу Пантагрюель, звичайно, вигадав.

Полоненик відповів, що відтепер він його вірний раб, що був би радніший не лише не вертатися до своїх, а ще й битися проти них на боці Пантагрюеля, аби ж його дозвіл.

Пантагрюель не погодився, велів негайно йти, куди послано, дав йому банку з молочаєм та вимоченими в горілці перчинами і наказав віднести її цареві і сказати так: якщо цар із'їсть бодай унцію цього узварцю, не запиваючи, то може сміливо стати з Пантагрюелем на герць.

Але бранець почав його благати, молитовно склавши руки так, як просив під час битви. Пантаґрюель йому одвітував:

— Перекажи цареві те, що я тобі звелів, а потім уповай тільки на Бога, і він тебе не покине. Ось я, хоть який, як бачиш, могута, і вояцтва у мене без ліку, а проте не покладаюся ні на потугу, ні на вмілість мою, а вся моя віра в Господа, мого заступника, бо він ніколи не відвернеться від тих, хто звертає свої помисли і сподівання до нього.