Ба більше. Ця свята приязнь так високо попід хмарами буяє, що серед насельників нашого материка та океанських архіпелагів знайдеться негурт тих, хто не мав би за честь пактувати з вами на умовах вам вигідних і хто не пошанував би цілости вашої конфедерації, так само, як цілости власних земель і посілости; отож-бо, ніхто не забув би державця чи гурту державців, що у люті й бундючності своїй зважився б зазіхнути не кажу на ваші землі, а бодай на землі ваших спільників, і якщо з чийогось нерозважного наусту хтось і збирався напасти, то на саме ім'я і назву вашої ліги зараз же свого намислу зрікався.

Що ж тепер укинуло тебе в таку пасію, аж ти, пакт розбивши, приязнь потоптавши, права зламавши, оружно увігнався до його країни, попри те, що ні він сам, ні його люд нічим тебе не скривдили, не допекли, не спровокували? Де ж вірність? Де закон? Де розум? Де людяність? Де страх Божий? Невже ти сподівався від вишніх духів і Вседержителя, який віддає кожному віть за віть, свою зловорожість потаїти? Як ти на це розраховуєш, то помиляєшся, бо цей судія все бачить. Може, так назнаменовано долею або ж такий вплив планет, яким заздро на твої гаразди і супокій? Звичайно, на все єсть вінець і крес, і коли щось минає свій зеніт, воно зараз же хилиться на спад, бо довше триматись у такому стані годі. Такий рішенець усім, хто в пишанні й поспіху забуває шануватися.

Та навіть як це і було задумано наперед і нині вже край твоєму щастю і супокою, то чи ж така вже конечна потреба настирятися моєму цареві, адже саме він уклав тобі берло до рук? Як на дім твій чекає руїна, то чи ж треба, аби при падінні він завалив і житло того, хто твій дім опорядив? Усе це так заходить за край нашої тями і так зі здоровим глуздом розминається, що в людській голові ніяк не вкладається, та й чужинцю воно здасться неймовірним, поки свідчення і твердження не переконають його, що нема нічого святого і святобливого для того, хто, пустившися зовсім берега, Господа і розуму відкинувся.

Коли б ми твоєму людові чи твоїм землям шкоди завдали; коли б ми твоїх ворогів спомагали; коли б ми тебе у твоїх справах не підтримали; коли б ми твоє добре ім'я і твою честь ущербили, або, краще сказати, коли б нечистий, на все злеє тебе під'юджуючи і маревом і маною тебе охмарюючи, оббрехав нас і нашептав тобі, що ми чимось нашу давню приязнь іскаляли, ти мав би насамперед з'ясувати істину, а потім докоряти нам за це, і ми тобі догодили б так, щоб ти був до шниру вдоволений. Проте, Боже свідче! як же ти вчинив? Невже тобі забандюрилося, підступним тиранам у слід ступаючи, сплюндрувати і пожакувати царство мого володаря? Невже ти мав його за такого ледаща і кепа, невже гадав, ніби в нього не знайдеться людей, грошви, радців, військових стратегів, ніби він не здолає твого навального наступу відбити?

Зараз же забирайся звідси, і щоб узавтра вже вернувся до свого краю, але путею не злодіяч і не ґвалтуй, ба ще й тисячу золотих безантів[90] за шкоду, заподіяну на цих землях, заплати. Половину цих грошенят пришлеш нам узавтра, а половину до найближчих маєвих ід, а тим часом хай поки побудуть у нас закладниками дуки де Верзун, де Курдупель і де Шуя, а також принц де Шолуді і віконт де Вошва.

На сім слові добряка Галле замовк, а Пикрохол на все його угрущання відповів так:

— Прийдіть і візьміть! прийдіть і візьміть! Вони у мене не макухи, а зухи! Вони коржів вам набгають.

От посланець вернувся до Ґранґузьє, коли той, простоволосий, колінкував у куточку свого кабінету і благав Бога, щоб не вдаватися до сили, утишити гнів Пикрохола й оханути його. Угледівши добряку Ґалле на порозі, цар поспитав:

— Ага, це ти, друже? З чим же ти до мене вернувся?

— Немає (сказав Ґалле) ради! Цей муж із розуму звихнувся і тепера без царя в голові!

— Он як (сказав Ґранґузьє), а чим же він, друже, своє беззаконня виправдує?

— Він і гадки не мав (сказав Ґалле) виправдуватися. Тільки про коржі дві слові буркнув. Хтозна, мо', наші таки натовкли цих пекарів.

— Треба (сказав Ґранґузьє) спершу розшолопати що й до чого, а тоді вже діяти.

Наряджене одразу ж слідство показало, що його хлопці забрали живосилом кільканадцять коржів, та ще й Марке довбнею по головешці вчистили, але за коржі вони, мовляв, розплатилися чесно, а згаданий Марке потягнув пугою Фрож'є по ногах перший. І тоді схожалися всі на раду, і єдиноголосною ухвалою вирішено вдарити з усім імпетом на супостата. А проте Ґранґузьє заявив:

— Як шуря-буря за яких кілька коржів зірвалася, то я спробую вгонобити Пикрохола. Що не кажіть, а війна є війна.

Відтак поцікавився, скільки перепічок забрано, і, з'ясувавши, що п'ять чи шість тузінів, загадав напекти їх за ніч п'ять возів і на один покласти перепічки, на найкращому маслі, на найсвіжіших жовтках, з найліпшим шафраном та іншими гострими присмаками спечені. До цього частунку для Марке він також доклав сімсот тисяч три філіппи[91], аби з його курувальниками цилюрниками розрахуватися, а крім того, відписував у довічну й безкоштовну обладу йому та його спадкоємцям хутір Помардьєру. Відвезти й передати приноси доручено тому ж таки Ґалле, і вже їдучи солейським шляхом, посол велів нарвати якнайбільше очерету й рогози, заклечати ними вози і дати по стеблині до рук кожному візникові; сам він теж стебло тримав, цим показуючи, що вони на мирову йдуть і прагнуть тільки відвернути сутичку.

Під браму під'їхавши, вони зажадали поговорити з Пикрохолем від імени Ґранґузьє. Пикрохол розпорядився не пускати їх і сам не вийшов на перемовини, переказав тільки, що йому ніколи і що як їм уже так приспічило, хай побалакають із капітаном Боюном — той саме на валу лаштував до бою гармату. От наш добряка й звернувся до нього з такими словами:

— Сеньйоре! Аби чвари впинити і всяку перешкоду на відновлення нашої спілки усунути, повертаємо ваші коржі, нашого розбрату причину. Лише з самого нашого миролюбства повертаємо вам аж п'ять возів, з яких один призначається для потерпілого Марке, хоча наші взяли у вас тільки п'ять тузинів та ще й за добрі гроші. На додачу, аби Марке до шниру вдовольнити, я вручу йому сімсот тисяч три філіппи, а на вішкодування моральних збитків передам у вічну і безкоштовну обладу йому і його спадкоємцям хутір Помардьєру, даровизний запис у мене в руках. Тим-то, Бога ради, живімо у добрій згоді, а ви рушайте собі веселенько додому і верніть нам сюю цитадель, зазіхати на яку ви, як самі здорові знаєте, не маєте жодного права! Відтепер дружімо, як колись!

Боюн усе до цяти переказав Пикрохолові і додав до жару приску ще й від себе:

— Нагнали ми цьому мугиряччю холоду! П'яндиголова пропащий Ґранґузьє, далебі, обісрався! Це вже тобі не чопа дудлити, а показуй себе на бойовищі. Я собі міркую так: коржі і грошики ми у них візьмемо, а самі мерщій утаборимося, ошанцюємося і знову візьмемося за своє. Не на дурних напали! Хочуть нас перепічками улещати? Бачте, ви милосердували супроти них і трималися запанібрата, отепер у них роги й виросли: не буде пана з хама.

— Правда! правда! — сказав Пикрохол. — Я їм ось дам перегону, святим Яковом свідчуся, дам! Як ти сказав, так і чини.

— Тут є притичина одна, — озвався Боюн. — Харчу в нас обмалкувато буде, із припасом не розженешся. Як Ґранґузьє фортецю обложить, я собі всі зуби повидираю, зоставлю щонайбільше три, та й інші хай повиривають, а то ми струбимо все дочиста.

— Ба ні, — заперечив Пикрохол, — живности у нас подостатком. Та й якого ката сюди ми прийшли: напихатися чи воюватися?

— Таж воюватися, — відповідав Боюн, — але животина — ненаситна дитина, і де царем голод, там сила в неласці.

— Та годі, вже годі! — промовив Пикрохол. — Цупте усе, що вони попривозили.

У млі ока посольство позбулося грошей, коржів, волів та возів, і панам послам без жодної відповіді показано на виступці, попереджено лише, щоб вони під мури не потикалися, а чому — дізнаються взавтра. Так вернулося посольство як непишне, доповіло про все Ґранґузьє і додало від себе, що замиритися з воріженьками годі, тільки й зостається, що воювати до загину.