Удосвіта він знову збудив нас, щоб путрею почастувати. Потому ми тільки й робили, що їли, і так тривало цілісінький день. Ми вже не знали, підобідок це чи обід, підвечірок чи вечеря. Аби хоть трошки сало розтрусити, ми таки пройшлися по острову і послухали щебет гарних цих пташок.

Увечері Панурґ сказав Едітусу:

— Пане! Дозвольте вам розповісти придибенцію, що сталася в Шательро двадцять три місяці тому. Квітневого ранку конюх одного шляхтича виїжджав його бойових румаків на вигоні. Аж це спіткалася йому весела пастушка:

а також віслюка і кози. Гомонячи з нею, він умовив її сісти в забедри на коня, одвідати його стайню і покуштувати хліба-соли по-сільському. От поки вони балакали, кінь звернувся до осла і сказав йому на вухо (бо тварини того року по всіх усюдах розмовляли між собою):

— Бідолашне, нікудишнє ослисько! Я жалкую і вболіваю над тобою, цілий день ти тяжко гаруєш, я це бачу з того, як твоє підхвістя посіклося. І це річ світова, тебе Бог створив людям на підмогу. Ти славний віслючок. Але видно, що тебе погано чистять, скребуть, рештують і годують; мені це, сказати по щирості, здається нестерпним і несправедливим. Ти весь розкошканий, забитий, охлялий, харчуєшся самою тростиною, терником та парилом. Так ось, ослику, потрюхикай слідом за мною і подивись, як трактують нас, кого природа для війни появила, і як нас годують. Тобі стане завидки моєму оброку.

— Гаразд (відповів осел), залюбки, пане коню.

— Я тобі (сказав румак) пан жеребець, а не пан кінь.

— Перепрошую (озвався осел), пане жеребче. Адже ми суржиком говоримо, ми ж бо очкури і чубрії. А тому я ваш покірник і слідуватиму за вами слідком на відстані, опасуючись побою (у мене вся шкура посмугована), як-не-як ви таку мені благодію і честь ізробили.

Пастушка сіла в забедри, осел рушив за конем, на гойне частування сподіваючись. Коли ж вони до стайні підходили, конюх помітив віслюка і звелів підконюшим його вилами зустріти і поскородити йому ребра киями. Віслюк, тії слова почувши, вручив себе богові Нептуну і рвонув навтікача, розмірковуючи при цьому і висновуючи так: «Правду кінь казав, не випадає мені чухатися з панством; природа появила мене на те, щоб я злидарям давав підсобки. Езоп повчально це вивів у своїй байці. А я запишався, єдина рада тепер югнем косити, шаркону, поки цілий». І осел мій махорнув, пердонув, югнув, джукнув, черкнув і гурконув усіма, які тільки мав, пуками.

Пастушка, бачачи, як її осла прогнали, сказала конюхові, що це її осел, і попросила його не кривдити, а то вона поверне голоблі назад. Тоді конюх розпорядився дати ослу весь свій обрік, навіть якщо коням муситиме він цілий тиждень нічого не засипати. Одначе приманити осла було не так просто. Підконюші його кликали, кликали: «Тпру, тпру, ослику, тпру!» — «Не піду (казав осел), я соромлюся!» Що лагідніше його кликали, то більше він наповратився у своїй брикні і пукні. Так би воно ще довго тривало, але втрутилася пастушка і порадила помахати ослу оброком. Так і зробили. Осел зараз же повернув назад і сказав: «Обрік мене на вила не обрікає. І не хотів би я зостатися при своїх». Отож осел здався і солоденько затьохкав, а ви ж знаєте, яке приємне на слух тьохкання цих аркадських тварин.

Як підступив він, його поставили у стійло поряд із бойовим жеребцем і нумо його відчищати, відтирати, відскрібати, свіжої підстилки йому по живіт наслали, сіна — вволю, вівса — вдосталь; коли підконюші заходилися для нього обрік на решето переточувати, віслюк застриг вухами: мовляв, він згоден і на овес нерешетований, а то забагато чести для нього.

От після такого щедрого частування кінь і питає осла:

— Ну, бідолашний ослику, як ся маєш? Добре тебе тут трактують? А ти ще наповратився. Що ти на це?

— Присягаюсь фиґою (відповів осел), яку з'їв мій предок, Філемона засмішивши, я тут у вас, пане жеребче, раюю. Але тільки ж це ще не все? Мабуть, панове кінство, ви тут віслядствуєте?

— Про яке віслядство ти правиш, вісляче? — спитав кінь. — Ти що, ума рішився? По-твоєму, я віслюк?

— Ба! ба! (відповів осел). Я осел нечеса, кінською по-двірському не цвенькаю. Я питаю, ви тут жеребцюєте, панове жеребство?

— Тихіше ти, осле (сказав кінь). Почують підконюші, вони тебе так почастують вилами, що тобі перехочеться віслядствувати. Ми, бач, коні харапудливі, хіба що кінчик вистромимо, як закортить помочитися. А щодо решти живемо по-царськи.

— Попругою своєю свідчусь (сказав осел), не треба мені твоєї підстилки, твого сіна, твого оброку. Хай живе парило в полі, бо там жеребцюй собі досхочу! Менше їсти, але зате в будь-яку мить жеребнути — оце моє гасло, і це наше сіно, і наш обрік. О пане жеребче, друже мій! Бачив би ти нас на ярмарку, на нашому провінційному капітулі, отам ми віслядствуємо усмак, поки наші госпосі торгують гусенятами та курчатами!

На цьому вони розійшлися. Оце і правда, вся до гаріля.

Тут Панурґ замовк і його мов заціпило. Пантагрюель заохочував його завершити оповідання. Але Едітус відповів:

— Розумному натяку досить. Мені й так розумно, на що ви цією притчею про віслюка і коня важите і б'єте, шануючи слухи наші. Та бачте, тут вам попасу чи лахви нема, а отже, більше нічичирк.

— Ні, є (сказав Панурґ). Недавно мені впала в око абатиця з білим пір'ячком. Поїздити на ній куди приємніше, ніж потримати за руку. Якщо інші здалися мені стріляними птахами, то це птиця високого лету. Тобто любуся, милуся, і чом би з нею раз очок-другий не згрішити. Але, Боже мене збав, щоб я щось погане думав, хай погане як притрапиться, то тільки зі мною.

Третій день, як і два попередні, у нас тривало бенкетування і погуляння. Цього самого дня Пантагрюель зохотився побачити папця; проте Едітус відповів, що папець показуватися на очі не любить.

— Хіба у нього (спитав Пантагрюель) Плутонів шолом на голові, Гігесова каблучка на пазурях або ж хамелеон на грудях, що він стає невидимцем?

— Ні (відповів Едітус), але він природою своєю не дуже надається для огляду. А проте я спробую влаштувати так, щоб ви на нього подивилися, як буде така змога.

З цим словом він пішов, а ми бенкетували далі. За чверть години він повернувся і сказав, що папець видимий; і от повів він нас тишком-нишком просто до клітки, де сидів, розпустивши пір'я, папець, оточений двома маленькими кардинцями і шістьма тлустими й барилькуватими біскупцями. Його силует, жести і постава привернули Панурґову увагу. Нарешті він гукнув:

— А, лихома! І цей його яломок на голові як у кепа!

— Тихіше (сказав Едітус), на Бога! Він має вуха, як це слушно підмітив Михайло з Макона.

— А все ж він кеп! — сказав Панурґ.

— Як він почує, що ви блюзнете, ви пропали, добрі люди. Бачите, в нього у клітці басейн? Звідти на вас посипляться перуни, блискавки, сполохи, чорти, вихори, і ви в одну помлу очей підете на сто футів під землю.

— Ліпше вже (сказав брат Жан) нам усе висушити без остатку.

Панурґ і досі лупав очима на папця та його прісних, аж це, побачивши під кліткою сову, желіпнув:

— Біс нас поплутав, та ще й цей плутько попівські очі має, що забачить, то взяв би, усе собі або піл-на-піл. Та ще й нам підсува щось ця сова, бісова сова!

— На Бога (сказав Едітус), тихіше! Це зовсім не сова, це сич, вельмишановний отець скарбник.

— Ану (сказав Пантагрюель), змусьте папця щось затьохкати, ми хочемо його тьох-тьох почути.

— Він тьохкає (сказав Едітус) лише у призначені дні і їсть лише у призначені години.

— Не так, як я (сказав Панурґ), у мене призначені всі години. Отож гайда кубрячити на всі заставки!

— От зараз (сказав Едітус) ви діло сказали. Говорячи таким чином, навряд щоб ви колись з'єретичилися. Ну що ж, гайда!

Ідучи поворітьма, ми укмітили старого зеленоголового біскупця: розгорнувши крила, він сидів у затінку дерева з біскупцем вікарним і трьома веселими пташками, онокроталіями[477], чи то пак протонотаріями, і помалу хропів. Біля нього веселенько курникала гарненька абатиця, і так нам її курникання сподобалось, що ми радо перекували б усі наші члени у вуха, аби лиш нічого з її курникання не пропустити і слухати її й слухати, ні на що інше не відриваючись. Панурґ сказав: