На своїм віку я бачив понад п'ятсот повішених, але ніхто ще не теліпався на дереві так красно, як оце ти. Аби і я був такий красний, то зголосився б ціле життя отак ногами дриґати.

— Може, ви облишите (гукнув ченчик) свої пророцтва? Рятуйте мене Бога ради, як не хочете рятувати іменем когось іншого! Рясою своєю свідчуся, ви про це ще пошкодуєте tempore et loco prelibatus.[112]

Тоді Гімнаст спішився і, видершись на дерево, однією рукою підхопив ченця під пахви, а другою відчепив начілок від гілляки, і відразу ж — бебех! — чернець гепнув додолу, а за ним і Гімнаст приземлився.

Бебехнувшись, чорноризець як стій скинув із себе усю свою збрую і обладунок по обладунку порозкидав по полю, а потім, підхопивши поперечину від хреста, спав на коня, якого на бігу спинив Евдемон.

Відтак верхівці веселенько покатали далі, правлячись солейським шляхом.

Недобитки від погрому, коли було пошарпано Тріпе, донесли Пикрохолові, що на його людей напали чорти, і ця вість довела Пикрохола до сказу; цілу ніч він раду радив, Боюн і Галабурда запевняли, ніби його потуга така, що він усіх пекельників поб'є, хай-но тільки сікнуться, але Пикрохол і вірив їм і не вірив.

А все ж він послав на розвідини загін під орудою графа Дмухача, тисячу шістсот верхівців, усі святою водою скроплені і кожен для відзнаки перев'язаний патрахиллю — ану ж із чортами здибаються! — бо від григоріанської води і патрахилі всі чорти та біси пропадуть і розточаться. Так вони доскакали аж до Лавоґюйона і Маландрі, але, не спіткавши ні душі, повернули голоблі і, рушивши горішньою дорогою, поблизу Кулдре знайшли чи то в пастушому курені, чи то в хижі п'ятьох прочан, яких вони зараз же скрутили і замотузували, як вивідачів, і хоть як ті лементували, благали і просили, повезли з собою. На спуску до Сеї помітив їх Ґарґантюа і сказав їм так:

— Товариство, ось ворожа рунда, числом більша від нас удесятеро. То що, вдаримо на них?

— А що ж у біса (сказав монах) нам робити? Невже людей цінують за числом, а не за гартом і звагою? — І загорлав: — Ударимо, панове чорти, ударимо!

Почувши гомін, вороги, певно, подумали, що то правдиві чорти, і пороснули врозтіч, попустивши поводдя. Зостався тільки Дмухач, — наміривши списа, він щосили кресонув ченця у груди, але, наткнувшись на грізну ченчикову рясу, залізна його клюга притупилася: це було все одно, як би хто тонесенькою свічечкою ударив по ковадлу. Після чого каптурник так упарив його перечиною між шиєю і коміром, якраз по кості акроміон, що той обмер, зомлів і як підтятий упав до ніг коня. Аж тоді зауважив чернець, що за перев'язь йому правила патрахиль.

— Виходить, — сказав він Ґарґантюа, — вони священики: а це ж іно зачатки ченця. Святим Йоаном свідчуся, я чернець зуповний, і я вам переб'ю їх як мух.

Тут він учвал погнав за ними, настиг тих, хто пас задніх, і, гніздячи наліво і направо, змолотив їх в околіт.

Гімнаст негайно спитав Ґарґантюа, чи треба їх переслідувати. На що той відповів:

— Боже борони! За правдивою військовою наукою, ніколи не треба доводити ворога до ручки: якщо він прибитий і знесилений, то розпука додає йому сили і підбадьорює, бо забрати у людей розгублених і змучених усяке сподівання на порятунок — значить наділити їх найспасеннішим засобом. Скільки звитяг вирвали звитяжені з рук звитяжників лише тому, що ці останні, усупереч здоровому глуздові, прагнули цілковитого й остаточного винищення та заглади супротивника, забувши про те, що слід бодай когось зоставити живим, аби було кому вістити про їхні звитяги! Завжди залишайте ворогам брами і дороги відкритими, споруджуйте срібний міст, щоб полегшити відступ.

— Воно то так (сказав Гімнаст), але ж наш добрий чернець уже кинувся в погоню.

— Наш добрий (перепитав Ґарґантюа) чернець? Тоді, честю присягаю, їм не минути лиха! Про всяк випадок, однак же, заждімо трошки, побудьмо поки що тут, скраю.

Поведенція наших ворогів мені добре відома — вони звіряються не на здоровий глузд, а на долю.

Загін іще й досі стояв у ліщанику, а ченчик тим часом тіснив ворога, валячи всіх, кого на шляху здибав, і нікого не милуючи, аж поки наскочив на верхівця, який узяв на забедри одного з горопашних прочан. І той прочанин, як брат Жан замахнувся, гукнув:

— Пане пріоре, коханий! Пане пріоре! Порятуйте мене, благаю вас!

На цей гук вороги обернулись і, побачивши, що тут лютує лише один чернець, заходилися гамселити його як попадя; але тому аж ніяк це не дошкуляло, навіть як удари влучали по рясі, такий він був твердошкурий. Потому як його зайняли у бран двоє лучників, вороги повернули коней, але не побачили більше нікого, очевидно, Ґарґантюа зі своїми людьми дав драла. От вони й погнали коні скоком на ліщаник наздогін тим, кого так боялися зустріти, покинувши ченчика під охороною двох лучників.

Почувши кінський тупіт і ржання, Ґарґантюа сказав своїм так:

— Товариство! Я чую, як скачуть наші вороги, і вже розрізняю окремих верхівців із тої потуги, що суне. Зімкнімо наші лави, станьмо на шляху щільною заслоною. Так ми зробимо все їм на погибель, а собі на славу.

Чернець, побачивши, як покуріли галопом вороги, зрозумів, що вони за Ґарґантюа та його людьми погналися, і тяжко зажурився від своєї незмоги чимось їм допомогти. З того, як поводилися лучники, він переконався, що їм так і свербить кинутися за товаришами, аби й собі щось урвати, вони все позирали в бік долини, куди спускався їхній загін. Він міркував так:

«Видно, що ці люди у військовій справі не биті, навіть слова з мене не взяли, що я не втечу, і самосіка не відібрали».

Отож він раптово вихопив цей самосік і, вдаривши правого лучника, перетнув йому під'яремні жили і сфенітидні артерії, а заодно і язичок, аж до двох мигдалин, а другим ударом відкрив між другим і третім хребцями спинний мозок: лучник брязнув мертвий додолу.

Тоді чорноризець, повернувши коня ліворуч, наїхав на другого лучника, який, бачивши, що його кумпан убитий, а чернець насідає, зіпнув з усієї сили:

— Ге, пане пріоре, я здаюся! Пане пріоре, лебеденьку мій, пане пріоре!

А ченчик за своє:

— Пане апріоре, соколику мій, пане апріоре, не просіть так апріорі!

— Ге! (зойкнув лучник). Пане пріоре, коханий мій, пане пріоре, дай вам Боже стати абатом!

— Рясою моєю свідчуся (сказав монах), я вас висвячу на кардинала. Ви з кліриків берете викуп? Ну то нате ось вам червону шапку!

А лучник своє:

— Пане пріоре, пане пріоре, пане майбутній абате, пане кардинале, пане всього чого хочете! Ге! Ге! Ге! Не треба, пане пріоре! Лебеденько мій, пане пріоре, я здаюся!

— А тебе здам (одвітував ченчик) усім дідькам!

І одним ударом розчерепив йому голову — проламав над самою скроневою кісточкою черепний чепчик, розплющив обидві тім'яні кісточки, а з ними і стрілкуватий міст та більшу частину лобової кісточки, до того ж просадив обидві мозкові оболонки і глибоко вгруз у бічні шлуночки, так що карк, на самій тільки шкірці черепного окістя тримаючись, повис іззаду не кажи ти таким собі докторським ковпаком з чорним верхом і червоним підбоєм. Після чого лучник простятся недвигою на землі.

Уклавши сторожів, чернець підострожив коня і покатав утропі за ворогами, а вороги вже зійшлися з Ґарґантюа та його людьми на гостинці, і лави їхні порідшали, — а все тому, що їх купами клав Ґарґантюа, своїм величезним деревом махаючи, у супрязі з Гімнастом, Понократом, Евдемоном та іншими, і вони почали відступати, нажахані і геть-то розгублені, немовби перед ними стала у своїй власній подобі й образі сама смерть.

Як ото бува віслюк, що його вжалить у зад Юнонин ґедзь чи бурчимуха, імкне, шляху не розбираючи, додолу кладь скидаючи, оброть і повід рвучи, ні разу не відсапнувши і не зупинившись, і збоку невгадно, з якого це дива він так ізґедзився, бо не видно, що ж йому дошкуляє, — так само тікали знавіснілі люди, самі не тямлячи, чого тікають; їх гнав панічний страх, що їхні душі ошанув.