Працюй, очкуре, працюй! А я піду підбивати трапезонтських бурсаків кинути отця-неньку, махнути рукою на пристойність, на царські едикти, жити хоть і за кам'яним опасанням, але по своїй уподобі, всіх зневажати, всіх брати на сміх і, гарненькою і веселенькою кобкою накрившись, не кажи ти невинятко чи янголятко, пошитися нарешті в паняти чорноризці.

Розснащений та невеселий вернувся ратай додому. Жінка, побачивши його, подумала, що його на базарі обікрали. Але причину зажури його з'ясувавши й угледівши, що кабза його туго натоптана, вона постаралася заспокоїти його, запевняючи, що ці дряпки і щипки лихом йому не обернуться. Тільки хай він, мовляв, духває і спуститься на неї. Вона вже прирозуміла, як тут бути.

— Найгірше (сказав ратай), що досить однієї подряпини, і я здамся і всю ниву йому збуду.

— Дарма, дарма! (сказала бабця). Духвай і спустись на мене, а діятиму вже я. Ти мені сказав, що це не біс, а ще тільки бісеня: я влаштую так, що він у мене ощадку попросить, і нива за ними зостанеться. Зате з великим бісом довелось би поморочитися.

Ось у день їхньої домовленої зустрічі прибули ми на острів. Спозаранку ратай яко добрий католик сповідався, причастився і, за порадою кюре, пірнув у купіль, де ми його й застали.

Поки нам цю історію розповідали, надійшла звістка, що бабця бісенятко надурила і нива дісталася їй. Діло було так. Біс прийшов до порога ратая, постукав і гукнув:

— Очкуре, очкуре! Гей, гей, пазуристий!

Відтак, сповнений зваги і завзяття, упав до хати, але ратая там не застав, побачив лиш, що на підлозі качається і ячить жінка.

— Що таке? (спитав біс). Де очкур? Що він робить?

— Ох! (сказала бабця). Де ж він цей лиходій, кат, опришок? Він же мене всю розшарпав, пропаща я, нитка мені урвалася!

— Що це (сказав біс) означає? От він у мене поскакає!

— Ох! (сказала бабця). Він мені сказав, катюга, тиран, дряпіжник бісів, що домовився оце з вами дряпатися, ну то, аби свої пазурі спробувати, запазурив мені мізинцем ось тут, межи ніг, — і всеньку розчимисував. Пропаща я, мені вже не оклигати, ось побачите. А ниньки він пішов до коваля кігті гострити і сталити. Гаплик вам, пане бісе, гаплик, мій лебедику! Беріть ноги на плечі, поки не пізно! Тікайте, я вас благаю!

Тут вона задубилась по вухо, як колись персіянки, що показувались отак перед дітьми, втікачами з бойовища, і показала йому теє як його. Узрівши моторошні розриви в усіх напрямках, біс гукнув:

— Магомет, Деміурґон, Мегера, Алекто, Персефона! Він мене ще не злапав! Я даю дмухача! О, о! А нива хай йому зостається!

Дізнавшись про розв'язку і кінець історії, ми піїпли собі на наш ковчег. І більше вже не гаялися. Пантагрюель поклав у карнавку вісімнадцять тисяч золотих руайо, зважаючи на людські злидні і на убозтво цього краю.

Бездольний Острів папіфиґів покинувши, пливли ми цілісінький день у погідності й відрадності, аж це нашим очам явився благословенний Острів папоманів. Тільки об'якорились, не встигли ошвартуватись, як до нас уже баркою підпливло четверо строкато вбраних людей: один, задрипа, одягнений, як ченчик, у чоботях, другий як сокольник з манком і в ловчій рукавиці, третій як сутяжник, із великим мішком, начиненим заявами, чолобитними, супліками і повістками, четвертий як орлеанський виноградар у лепських полотняних гетрах, із кошем і ножем за поясом.

Підійшовши до нашого судна, вони проревли устами одними:

— Бачили його, мандрівці? Бачили?

— Кого? — спитав Пантагрюель.

— Його, — відповіли вони.

— Та хто він такий? (спитав брат Жан). Бичачою смертю свідчусь, я його на місці покладу! — Він гадав, що вони ловлять якогось латригу, душогуба або ж святокрадця.

— Як же це (сказали вони), ви, прочани, не знаєте Єдиного?

— Панове (сказав Епістемон), ми не розуміємо ваших натяків. Скажіть, будь ласка, кого ви маєте на увазі, і ми викладемо все вам як на духу.

— Як кого (сказали вони), Сущого. Ви колись його бачили?

— Сущий (відповів Пантаґрюель), за вченням наших богословів, це Бог. І в цьому слові він і явився Мойсею. Його ми, певна річ, не бачили, та його й не узріть очима тілесними.

— Ми говоримо (сказали вони) не про Всевишнього Бога, який на небесі. Ми говоримо про Бога, який на землі. Його ви коли-небудь бачили?

— Вони мають на увазі (сказав Карпалим) папу, слово чести!

— Ще б пак (відповів Пантаґрюель). Я бачив трьох пап, але це не пішло мені в руку.

— Як це (сказали вони) аж трьох? У святих наших Декреталіях, які ми співаємо, мовиться, що папа може бути лише один.

— Я хочу сказати (відповів Панурґ), що бачив їх по черзі, один по одному. А не те щоб усіх трьох зразу.

— О люди (сказали вони), двічі, тричі блаженнії! Ви наші любі-прелюбі гості.

З цим словом вони повклякали перед нами і хотіли були поцілувати нам ноги. Але ми їм цього не дозволили, заявивши, що, мовляв, як папа, на їхнє щастя, явиться до них самолично, вони вже його краще, як нас, не повіншують.

— Повіншуємо (відповіли вони). Ми його поцілуємо в дупу, без усякого листочка, а заводно і в яйця, бо папа не без'яєчний. Про це сповіщають наші чудові Декреталії, інакше він не був би папою. За субтильною декреталійською філософією така умова просто конечна: як він папа, то має і яйця, і якби яйця відумерли, на світі не стало б і папи.

Тим часом Пантаґрюель спитав у весляра, хто ці четверо. Той відповів, що це чотири острівні стани. А ще додав, що нас добре приймуть і потрактують, бо ми бачили папу. Пантаґрюель передав про це Панурґу, а Панурґ йому шепнув:

— А все тому, що я склав Богу обітницю! Хто вміє чекати, той матиме нагороду. Те, що я бачив папу, досі не пішло мені в руку, а зараз, сто чортів, я бачу, що якийсь ужиток із того буде!

Тут ми зійшли на суходіл, а назустріч нам цілою процесією посунули всі островики: чоловіки, жінки, діти. Наші чотири стани гучно крикнули їм:

— Вони його бачили! Бачили! Бачили!

На цей вигук усі впали перед нами на коліна, склали руки і, звівши їх догори, гукнули:

— О щасливі люди! О щасливці!

І лунали ці вигуки понад чверть години. Потім прибіг начальник місцевої бурси з усіма вихователями і з усіма бурсаками, як старшими, так і з молодшими, і задав їм доброї хлости, подібно до того, як у нас парять дітей, коли вішають якогось душогуба — для пам'яткового. Одначе Пантагрюель скипів і сказав:

— Панове! Перестаньте дітей пороти, а то я поїду!

Гучний його голос здивував люд непомалу, я чув, як маленький довгорукий горбач звернувся до начальника бурси:

— Святі Екстраваґанти при нас! Невже всі, хто бачив папу, стають ось такими високими, як той, хто оце свариться на нас? От гадство, я ж досі папи не бачив, я б виріс і став таким же височенцем, як наш гість!

Крики були такі зичні, що прискакав нарешті Здоровега (так звали єпископа) охляп на мулі під зеленою попоною, а з ним його підвасальці (так їх тут називають) і причетники з охрестям, корогвами, прапорами, покровами, походнями і кропильнями.

І от цей самий біскуп теж захотів будь-що поцілувати нам ноги (достоту як той ревний християнин Вальфіньє — ноги папі Клименту) і заявив нам, що в одного гіпофета[442], книгогриза і тлумача святих Декреталій, прямо і написано, що Месію чекали юдеї віддавна і нарешті він таки прийшов; от і папа колись та на їхній острів завітає. І в чеканні на цей блаженний день усіх тих, хто бачив його в Римі або деінде ще, треба частувати і приймати гонорово.

А все ж, чемненько, ми їх до цілування ніг не допустили.

Потім Здоровега нам сказав: