Купчик, жахнувшись, що барани у нього перед очима тонуть і щезають, силкувався скільки мога перейняти їх і спинити. Леле! Падоньку мій! Барани один по одному стрибали в море і гинули. Нарешті на чардаку він злапав за руно великого, вгодованого барана, — так він сподівався не лише його самого втримати, а й усю решту врятувати. Баранище, одначе, був такий сильнющий, аж і купчика з собою в море потягнув, і купець наловив раків; десь таким робом барани Поліфема, циклопа однозора, винесли з печери Одисея та його товаришів. Пастухи і баранярі теж узялися до діла: хто за роги, хто за ноги, хто за вовну хапали баранів. Дарма. Вся турма опинилася в морі і втонула непочесно.

Панурґ, біля камбуза, з веслом у руці, налаштований не підсоблять, а не давати пастухам видертися на судно і від розбиття врятуватись, виголошував квітчасту казань, мов якийсь брат Олів'є Маяр або брат Жан Буржуа, б'ючи на скорботи сього світу і на втіху й щастя життя вічного, доводячи, що тогосвітнім живеться ліпше, ніж у цьому падолі сліз, і обіцяючи звести кожному з них на шпилі гори Сени почесний кенотаф і гробівець, після повернення з Ліхтарії, а тим, кому ще не остогидло між людей жити і йти на дно не дуже хочеться, він зичив, щоб їм пощастило натрапити на кита, який на третій день вивергнув би їх, як Йону, цілими і здоровими в якомусь Атласному краю.

Як судно від купця і баранів очистилось:

— Чи ж осталась тут (сказав Панурґ) бодай одна жива бараняча душа? Де тепер отара Тібо Ягнятка? Або ж турма Реньо Баранця, що саме тоді тирлувалась, як інші стада паслися? Не знаю. Це давні хитрощі вояцькі. Що ти на це скажеш, брате Жане?

— Замашно ти бив (відповів брат Жан). Я нічого лихого в цьому не бачу, скажу лиш, що в давнину на війні перед битвою або ж перед атакою жолдакам обіцяли того дня подвійну заслуженину; як вони брали гору, то діставали грошей подостатком, як поступалися, то й плату соромились правити, як посоромилися втікачі-грюєри після Серизольської битви; ось і тобі пождати б розплачуватися, тоді і гріш кишені не покинув би.

— Та мені (сказав Панурґ) чхати на ці гроші! Присяй-богу, як уже я втішався і навтішався на п'ятдесят тисяч франків, не менше! Отож рушаймо, вітер ходовий! Бачиш, брате Жане, нема людини, яка зробила мені щось приємне, а я б їй не віддячився, чи, принаймні, не подякував. Але нема й такої людини, яка б мені якусь капость скоїла і яка б згодом не розкаялася — не на цьому світі, то на тому. Зі мною шутки-шутки, а хвіст набік.

— Занапастиш (сказав брат Жан) ти свою душу, чортяка. Сказано-бо у нашому Требнику: Mihi vindictam[410] тощо.

Дув свіжий зефір укупі з леготом ґарбіно, і впродовж цілого дня ми землі не бачили. На третій день плавби, з-полудня, перед очима нам заманячів острів-триріг, обрисами і розпологою на Сицилію подібний. Називався він островом Покревенства. Аборигени скидалися на червоних пуатевінців, хіба що всі, чоловіки, жінки і діти, носа мали у вигляді жирового туза. Ось чому у давній давнині острів цей називався островом Безносків. І всі там зріднилися, породичалися і посвоячилися і неабияк своїм родом і плодом пишалися, а місцевий подеста заявив нам навпростець:

— Ви, іншого світу люди, чудуєтесь, як це з одного коліна римського (йдеться про Фабіїв), одного й того самого дня (це діялося тринадцятого лютого), з однієї й тієї самої брами (була то Карментальська брама, у стін Капитолія, межи Карпейською скелею та Тибром, пізніше перейменована у Злодійські Ворота), проти ворогів Рима (були то етруски) виступило триста шість вояків, усі між собою покревнені, а з ними ще п'ять тисяч затяжців, їхніх васалів, і всі головою наложили (сталося теє біля річки Кремери, що витікає з Бакканського озера). А з нашої землі в разі потреби виступить водночас понад триста тисяч, і всі вони будуть родичі і з одного дому.

Але їхнє родичівство і свояцтво було вельми химерне: бо хоть вони між собою родичі і свояки, проте ніхто з них нікому не доводився ні батьком, ні матір'ю, ні братом, ні сестрою, ні вуйком, ні тіткою, ні кузеном, ні небожем, ні шваґером, ні невісткою, ні нанашком, ні хрещеною матір'ю, хоч правда, щоб не брехати, одне старе бухикало, я це чув сам, називав дівчинку трьох-чотирьох років татусем, а вона його — донькою.

Спорідненість і свояцтво проявлялися, скажімо, в тім, що один чоловік називав жінку — моя каракатиця, а жінка його — мій косатка.

— Уявіть (сказав брат Жан), які жмури здіймаються, як ці рибчини своїм салом труться.

Хтось, до чепурухи моргнувши, сказав: «Здорова, моя лощинко!» А вона, відклонившись, мовила: «Здоров, лощило моє!»

— Ха-ха-ха! (засміявся Панурґ). Якщо вони такі лощинуваті лощильники, тоді довго ж їм лощити, налощувати і вилощувати!

А ще один зі своєю миньйоною почоломкався і сказав: «Прощавай, мій протокольчику!» А вона йому: «Прощавай, моє сукно!»

— Святим Треньяном свідчуся (сказав Гімнаст), цей протокольчик і досі під сукном лежить.

Ще хтось назвав якусь жінку «моя мазурка», а вона його — «мій мазурик».

— Та цьому мазурику (сказав Естен) тільки цю мазурку й мазурчити!

Ще там хтось, до своєї родички озиваючись, сказав: «Здорова, моя сокира!» А вона йому: «Здоров, мій сокирище!»

— Хай воно стеряється! (скрикнув Карпалим). Виходить, цей сокирище сокиру засокорить? Пригадується, і римські куртизанки все про сокирників сокоріли. Та і як сокирі без сокирища обійтися?

Я пішов далі і почув, як один бахур, вітаючись до своєї родички, назвав її — мій матрасик, а вона його — мій коцик. Справді, він чимось на важкий коц скидався. Хтось назвав свою — моя піч, а вона його — моя кочерга. Хтось назвав свою подругу — мій м'якуш, а вона його — моя шкуринка. Хтось назвав свою — моя пантофля, а вона його — мій чобіток. Хтось озвався до неї — моя сованка, а вона до нього — мій черевик. Хтось озвався до своєї: моя мітенка, а вона до нього — моя рукавичка. Хтось озвався до своєї: свиняча шкіра, а вона до нього — сальце. І було між ними таке споріднення, як між шкірою і салом.

Тим самим правом спорідненосте один назвав свою любаску «моя яєшня», а та охрестила його «моє яйце», і вони були злиті між собою водно, як яйце з яєшнею. На цій підставі ще хтось називав свою амантку «моя вірьовочка», а вона його — «мій оберем». І так нам зосталося невтямки, як вони, за нашими уявленнями, покревнені й посвоєні, близько, не близько, прямо чи побічно, а може, через дорогу навприсядки, ми чули одне: «Вона, мовляв, цьому оберему вірьовка». Хтось озвався до своєї амантки: «Привіт, моя раковинко!» А вона відповіла: «Привіт, моя устрице!»

— Вони між собою (сказав Карпалим), як устриця в раковині!

Хтось побажав своїй: «Многія літа тобі, мій стручок!» А вона відповіла: «І тобі те саме зичу, моя горошино!»

— Вони між собою (сказав Гімнаст), як горошина у стручку.

Якийсь паскудний халамидник, у високі дерев'янки взутий, здибавши присадкувату, дебелу, кремезну діваху, гукнув їй: «Доброго здоров'я, мій коточку, мій клубочку, моя дзижко!» А вона йому згорда у відповідь: «Доброго здоров'я, мій кнуте!»

— Хай ти западешся! (гукнув Ксеноман). Чи ж цьому кнутові таку дзиґу поганяти?

Якийсь мудь учений, вилизаний лиза, після розмови з поважною панночкою сказав на прощання: «Красно вам дякую, весела міна!» — «А я (відповіла вона) — вам, погана гра!»

— Весела міна (сказав Пантагрюель), коли погана гра, спілка не така вже й злецька.

Матерний бакаляр, проходячи мимо, сказав юнці: «Чиба! Давно не бачив вас, козо!» — «Вас (відповіла вона) мені завжди приємно бачити, дудцю!»

— Спаруйте їх (сказав Панурґ) і дмухайте їм у зад: от вам і на козу дудець.

Хтось назвав свою любаску: моя льоха, а вона його — моя солома. Тут я несамохіть помислив, що льоха любить на цій соломі барложитися.