Тим-то, монсеньйоре, уже без остороги, йду напростець, сподіваючись, що ви, мій зичливець, будете мені від паплюжників нібито другим Геркулесом Галльським, мудрим і проречистим, другим Алексікакосом, доброчесним, потужним і владущим, я ж з усією щирістю можу сказати про вашмосць те саме, що й про Мойсея, великого пророка і верховоду ізраїльського, сказав мудрий цар Соломон (Екклезіаст, 45): богобоязливець і боголюб любий усьому роду людському, від Бога і людей укоханий, і пам'ять про нього світла. Господь на хвалу йому уподобив його дужим і на страх ворогам звеличив. Ради нього звершив він славні й страшні чини та вичини, прославив його перед ликом царів; устами його вістив він народу волю свою і через нього сяйво своє явив. За віру його та милосердя Господь обрав його і од усіх людей порізнив. Устами його Господь побажав благовістити, а тим, хто в мороці, закон животворчого знання дати.

А ще я шлюбую вашмосці: хто б не віншував мене за мої веселі вигадки, я всіх їх закликатиму, щоб вони складали шану і дяку за все тільки вам і молили Бога вашу велич берегти і примножувати, а мені віддавали належне лише за безоглядну покору і добровільний послух перед вашими добрими настановами. Справді-бо, своїм шляхетним усовіщанням ви мене заохотили і надихнули, а без вашеці я б духом звонпився, і джерело моїх животних токів вичерпалося б. Хай окриє вас благодать Божа!

У Парижі, цього 28 дня генваря року Божого 1552.

Ваш відданий і вірний покірник,

Франсуа Рабле, лікар.

До ласкавих читальників!

Люди добрі! Бережи і милуй вас Боже! Де ви єсьте? Щось не бачу вас. Стривайте, ось начеплю окуляри. А-а, здоровенькі були! Зараз я вас бачу. Як ся маєте? Нахмелювались ви, як мені відомо, добряче. Але я вас не ганю. Ви знайшли чудовий засіб проти всякої спраги. Це велике діло. Чи ж усі ви здорові, ви самі, ваші супружниці, ваші діточки, ваші родичі й домівники? Гаразд, добре, радий за вас. Дяка Богові, Пану-Богові повік, і, як буде на те його свята воля, хай пошле він вам здоров'я на довгий вік!

Ну, а я, з ласки Божої, ось перед вами, і засвідчую вам свою шану. Завдяки корху пантаґрюелізму (а під цим розумійте веселечність і вічно втішний настрій, сповнений життєвого гарту), я здоровий і веселий, і не проти випити, якщо хочете. Ви спитаєте, добрі люди, чому я здоровий? Ось вам вичерпна відповідь: такий призвіл найласкавішого і всемічного Бога, якому я слухняний і чию благу вість, сиріч Євангелію, шаную, де з такою саркастичною ядучістю і глумливою ущипливістю мовиться (від св. Луки, IV) про лікаря, який не шанує свого власного здоров'я: «Лікарю, вилічи себе самого!»

Клавдій Ґален шанував своє здоров'я не з цієї приповісти, хоть якесь уявлення про Святе Письмо мав, хоть знав і відвідував святих і християн тієї доби, як свідкують lib. II, De usu partium, lib. 2, De differentiis pulsuum, cap. 3, et ibidem, lib. 3, et lib. De rerum affectibus[389] (якщо вона справді Галенові належить), а з побоювання на грубі й гризькі кпини наразитися, як, скажімо,

Він хвалиться і собі за заслугу ставить, що з двадцяти восьми літ і аж до старощів добре ся мав, якщо не рахувати кількох коротких пропасниць, хоть насправді був не такий уже й кріпкий, на шлунок йому вадило. «Навряд (мовить він, lib. 5. De sanit. tuenda[390]), щоб лікар добре дбав про здоров'я інших, коли своє власне занедбує».

Лікар Асклепіад, той хизувався ще більше: буцімто він уклав з Фортуною пакт стосовно того, що не бути йому медичним світилом, якщо відтоді, як він почав практикувати, і до похилого віку свого заслабне бодай разочок, і що ж, дожив до благих літ цілий і бодренний і його був верх.

Якщо, на лихо, здоров'я ваших вельможеств кудись закривилось: угору, вниз, уперед, назад, праворуч, ліворуч, усередину, назовні, далеко чи близько від ваших теренів, спробуйте з помогою нашого благословенного Спасителя випрямити його. Вчасно перейнявши, ви його як стій злапаєте, знов залигаєте, схопите і знов ним заволодієте. Закони вам це дозволяють, король цьому не перешкоджає, я вам це раджу. Не хто, як давні законники, давали панові право знов залигати свого раба тікача, хоч би де він його впіймав. Боже милосердний і ви, добрі люди! Хіба не було накреслено і заведено у нашому славному, давезному, гарному, квітучому і багатому королівстві французькому, що мертвий хапає живого? Знайте, як про це недавно сказав добрий, одукований, мудрий, людяний, лагідний і справедливий Андре Тірако, радця великого, звитяжного і нездоланного короля Генріха Другого, у грізному судищі Паризького парламенту. Здоров'я, це наше життя, як про це гарно висловився Арифрон Сикіонський. У безздоров'ї життя не життя, не життя живе (авіос віос, віос авіотос — ?????, ????, ???? ???????). У безздоров'ї життя лише душевна нудьга, лише подоба смерти. Так ось, як ви утратите здоров'я, тобто будете мертві, хапайте живе, хапайте життя, тобто здоров'я.

Маю надію, що Господь, бачачи, з якою несхитною вірою ми до нього звертаємося, наші молитви почує і вволить наше бажання, тим паче що це бажання помірне. Помірність старожитні мудреці називали золотою, себто мноцінною, всехвальною і всюди однаково відрадною. Перечитайте від дошки до дошки Святе Письмо, ви побачите, що молитви тих, хто дотримувався у просьбі помірности, не були відкинуті. За взірець може правити недомірок Закхей (мусафі з Сент-Іла, що під Орлеаном, хваляться, що мощі його й останки спочивають у них, і називають його святим Сільвеном). Єдине, чого прагнув Закхей, це побачити благословенного Спасителя нашого при вході його до Єрусалима. Бажання помірне, воно могло б виникнути у кожного. Але він був надто маленький і за людьми нічого не побачив. Уже він і з ноги на ногу переступає, і навшпиньки стає і щосили тягнеться, забігає вперед і залазить на фиґове дерево. Всеблагий Господь угадав щире його і помірне бажання. Він відкрив його зору, давши йому змогу не тільки бачити, а й чути себе, дім його одвідав і його родину благословив.

Один із синів пророків ізраїльських рубав деревину на березі річки Йордань, і сталось так, що сокира з його топорища у воду впала (як про це розказано у 4 Книзі Царів, голова 6). Він помолився Богові, щоб сокира вернулась. Бажання його було помірне. І ось із непохитною вірою і упованням він кинув у воду не топорище, як обурливо перекрутили бісові цензори, а саму сокиру, як цілком правильно читаєте ви. Тоді приключилося два дива зразу. Сокира сплила і сама на топорище насадилась. А ось якби цей чоловік побажав на вогненній колісниці в небо злинути, не кажи ти Ілія, побажав, аби рід його так само примножився, як рід Авраамів, побажав бути дужим, як Самсон, гарним, як Абесалом, — чи виблагав би це він? Хтозна.

Щодо помірних бажань на предмет сокири (скажете, коли вам закортить випити), я вам розповім один з апологів мудрого Езопа французького, тобто Фригійського і Троянського, як запевняє Максим Плануд: лицарські французи випали саме з цього племени, за свідченням вартих цілковитої довіри хроністів. Еліан писав, що Езоп фракієць; Агатій, слідом за Геродотом, доводить, що він самосець; але мене це не обходить.

У його добу жив собі убогий чубрій родом з Ґраво, на ім'я Шиндокора, дроворуб і рубач, і в цій своїй мізерії ледве зводив кінці з кінцями. Якось згубив він десь на просіці свою сокиру. Хто ж через це побивався і гнівався? Хто ж, як не він сам, бо від сокири залежав його добробут і життя, завдяки сокирі його шанували і визнавали всі багаті дровники. І от смерть, здибавши через тиждень його безсокирного, мало не скосила його своєю косою і не виполола з цього світу.