— Мене ви (сказав Пантагрюель) цим не здивували. Ченцям, тим, знаю, не так страшно порушити Божі заповіді, як монастирський статут. Гаразд, зверніться до мужчини. По-моєму, підійде Цапоніс. Він глухонімий зроду.

Послано по Цапоноса, і той назавтра прибув. Панург дав прибульцеві тлустого телятка, півсвині, два барильці вина, мірку зерна і тридцять франків дрібняками; потім привів його до Пантагрюеля і в присутності двораків показав таке на мигах: довго позіхав і, позіхаючи, водив біля рота палюхом правиці, вдаючи грецьку літеру тау, і так робив кілька разів. Відтак звів очі до неба і почав микуляти ними, ніби коза під час уровища; при цьому він кашляв і глибоко зітхав. Після чого показав, що гульфика в нього немає, далі добув обіруч з-під сорочки запоясника і мелодійно помузичив ним між стегнами; насамкінець приклякнув на ліве коліно і скрижував на грудях руки.

Цапоніс пильно дивився на нього, потім підняв ліву руку і стиснув у п'ястук усі пальці, окрім бецмана і вказівця: їх він стулив так, щоб нігті майже зійшлися.

— Я зрозумів (сказав Пантагрюель), що означає в нього цей знак, по-перше, мар'яж, а про-друге, як учать пітагорійці, число тридцять. Ви женитесь.

— Красно дякую (мовив Панурґ, обертаючись до Цапоноса), мій архітрикліне, мій капрале, мій альгвазиле, мій сбіре, мій бригадире!

Тоді той ще вище задер ліву руку, простягти всю п'ятірню і розчепірюючи якомога пальці.

— Зараз (мовив Пантагрюель) п'ятірнею він ще ширше показує, що ви женитесь. На тому не край, що ви будете женихом, дружиною і малжонком, ви будете щасливі і в родинному житті. Бачте, Пітагор прозвав число п'ять шлюбним — без шлюбу й весілля вже не обійтися, — бо це число складається з Тріади, первого числа, непарного, і з Діади, первого числа, парного, у відповідності з паруванням жіночого і мужчинського. Справді, в давньому Римі, у день весілля, запалювали п'ять смолоскипів, і не вільно було запалити ні більше (навіть як весілля найбагатше), ні менше (навіть як весілля найбідніше). До того ж, у старосвіччину погани молилися за шлюбованців п'яти богам або ж одному богові, наділеному п'ятьма різними благодіями: Юпітерові, сватачеві, Юноні, весільній розпорядниці, Венері, вродниці, Пейто, богині вмови і проречистости, і Діані, повитусі.

— Ох (гукнув Панурґ), голубе Цапоносе! Я йому подарую хутір під Сіне і вітряк у Мірбале.

Аж це німтур, крутнувшись ліворуч, оглушливо чхнув, аж його струсонуло.

— Трясця твоїй матері! (скрикнув Пантагрюель). Що це таке? Не буде добра, ой, не буде! Він натякає, що ваш мар'яж буде під знаком лиха. Чхання, як свідчить Терпсіон, це Сократовий демон. Чхання праворуч означає, що можна впевнено і сміливо робити задумане і домагатися свого, тоді як чхання ліворуч означає все навпаки.

— Ви (сказав Панурґ) витолковуєте все песимістично, та ще й сієте паніку, як раб Дав. А я цьому не вірю. Цей ваш базграч Терпсіон брехун усесвітній.

— Але (мовив Пантагрюель) Цицерон теж мовить щось подібне у другій книзі De divinatione.

Аж це Панурґ обернувся до Цапоноса і подав такий знак: вивернув повіки, зазіпав щелепами справа наліво і висолопив наполовину язика. Потім розтулив ліву руку, але пучак при цьому наставив сторчма до долоні й опустив його проти гульфика; правицю ж стиснув у п'ястук, а відставлений пучак просунув під праву пахву і приставив над крижами до того місця, що в арабів зветься альхатим[256]. Відтак зараз же перемінив руки: правиці надав постави лівої і приставив проти гульфика, а лівій — постави правиці і приставив до альхатиму. Цю переміну рук він повторив дев'ять разів. Після дев'ятого разу вернув повіки до їхнього натурального стану, так само щелепи і язика, потім кинув косяка на Цапоноса і пожував губами, як мавпа, ухоркавшись, або ж як трусь, хрупаючи овес на пню.

Тоді Цапоніс задер геть розтулену правицю, потім устромив до першої щиколодки бецмана між середнім і підмізинним пальцями, міцно затиснувши його суставами цих пальців, а вказівець і мізинець витягнув. Порозставлявши отак пальці, він поклав руку Панурґові на пупа і почав рухати бецманом, спираючись, як на ніжки, на мізинця і вказівця. Потроху рука його піднімалася дедалі вище, повзучи по Панурґовому животі, шлункові, грудях і шиї; нарешті торкнулася підборіддя і забралася бецманом до рота, потім почухала ніс, а добравшись до очей, вдала, ніби виймає їх. Тут Панурґ розгнівався і спробував вирватися й утекти від німтура. Та Цапоніс знай тер бецманом йому то очі, то чоло, то криси капелюха. Зрештою Панурґ зарепетував:

— На Бога, пане причинний! Приберіть руки, а то я вас поб'ю! Як ви не перестанете мене дратувати, я з вашої паскудної мацапури маску зроблю.

— Він же (сказав і собі брат Жан) глухий. Він не чує, що ти йому говориш, лопух! Дай йому в пику — ось цей знак він дотумкає.

— Якого біса (сказав Панурґ) в'язне до мене цей метр Аліборон? Потовк мені очі на олію! Достолиха, клянусь, я вас зараз почастую подвійними мордасами, пересипаними потичками!

І тут, відскочивши від нього, пукнув губами.

Німань, бачачи, як Панурґ задкує, рвонув уперед, учепився в нього і зробив такий знак: опустив правицю у всю довж, аж до коліна, і, стуливши пальці в кулак, просунув бецмана між середнім і вказівним пальцями; потім лівою рукою почав терти правицю над ліктем і, тручи, то повільно піднімав цю руку на висоту ліктя і вище, то раптово її опускав; і так він навперемін то піднімав руку, то опускав і показував її Панурґові.

Панурґ, розсердившись, замахнувся на німтура п'ястуком, але з пошани до Пантаґрюеля стримався.

Тоді Пантаґрюель сказав:

— Коли вас знаки так дратують, то як же ви угніваєтесь, узнавши, що вони значать! Усяка правда тягнеться до іншої правди. Безріка показує, що ви будете одружені, рогаті, биті й обчищені.

— Мар'яж (сказав Панурґ), це я цілком допускаю. Про все інше і чути не хочу. І вже ви, спасибі вам, повірте мені: жодному смертному не щастило так, як мені, на жінок і коней.

— От уже не думав (сказав Панурґ) зустріти людину з такими зашкарублими поглядами, як у вас. А все ж, щоб ваші сумніви розбити, я ладен і гору покотити. Слухайте сюди. Лебеді, ці присвячені Аполлонові птахи, відчуваючи близьку смерть, співають, передусім це буває на річці Меандр у Фриґії (я уточнюю це, бо Еліан та Олександер Миндський пишуть, ніби вони деінде бачили, як умирають лебеді, але співу не чули). Отож-бо лебедина пісня — це певна ознака близької смерти, і лебідь не вмре, не проспівавши її. Ось так і поети, під Аполлоновим захистком перебуваючи, перед смертю робляться пророками і, натхнені Аполлоном, віщують піснями прийдешність.

Ба більше, я чув не раз, що кожен дід збуйвік, як на тонку пряде, легко вгадує, що нас чекає. От мені пам'ятається, Арістофан, не в одній комедії, величає старих сивіллами:

Коли ми з берега бачимо у чистому морі судно з моряками і пасажирами, ми тільки мовчки стежимо за ними і молимося, щоб вони щасливо причалили, та тільки вони ввійдуть у порт, як ми вже словами і жестами вітаємо їх і віншуємо з тим, що вони досягли гавані, захищеної від бур, і нині знову з нами; саме так, за доктриною платоників, ангели, герої та добрі духи, вгледівши тих із нас, хто наближається до смерти, як до надійного і рятівного причалу, причалу відпочинку і супокою, вже поза земними турботами і клопотами, вітають їх, утішають, розмовляють з ними і починають навчати умінню волхвування.

Я не покликатимусь на давезні приклади Ісаака, Якова, Патрокла, що пророкував Гектору, Гектора, що пророкував Ахіллу, Полімнестора, що пророкував Агамемнону та Гекубі, такого собі родосця, прославленого Посидонієм, індійця Калана, що пророкував Олександрові Великому, Орода, що пророкував Мезенцію, та інших; хочу нагадати вам лише про одукованого і доблесного рицаря Ґійома дю Белле, покійного сеньйора де Ланже, який помер на горі Тарар 10 січня у похилих літах, за нашим літочисленням, року 1543-го, як узяти римський календар. Години за три-чотири перед відходом він ще виголошував наснажені, спокійні і погідні речі, провіщаючи нам те, що почасти потім збулося і чому ще судилося збутися, хоча тоді його віщування здавалися нам дивними і геть неймовірними, оскільки ніщо не заповідало слушности його пророцтв.