— Метр Франсуа Війон, уже підстаркуватий, віддалився до пуатвенської обителі Сен-Максен, під опіку її абата, людини путящої. Місцевому люду на забаву Війон надумав поставити у версії і у вертепі пуатвенському Страсті Господні. От після розподілу ролей, розучування їх з акторами, підшукання приміщення він сповістив мера й ешевенів, що Містерія буде готова наприкінці Шорського ярмарку; зосталося лише підхожі костюми для дійовців добрати. Мер та ешевени віддали відповідні розпоряджання. Сам Війон, збираючись одного старого гречкосія Богом-Отцем перебрати, попросив брата Етьєна Втришия, ризничого францисканського закону, видати йому ризу та патрахиль. Втришия відмовив: тутешній, мовляв, монастирський статут будь-що видати чи надавати лицедіям суворо забороняє. Війон заперечив, що у статуті йдеться лише про фарси, пантоміми та інші сороміцькі грища, і саме так тлумачать його у Брюсселі та ще деінде. Проте Втришия сказав навпростець: хай Війон звернеться ще куди-небудь, а на його ризницю не сподівається, тут йому нічого не світить. Війон, страшенно обурений, повідомив про цю розмову акторам, додавши, що Бог віддасть Втришия віть за віть і невдовзі покарає його.

У суботу Війону внесли у вуха, що Втришия поїхав на монастирській лошичці (так вони необ'їжджену кобильчину називали) до Сен-Літеру збирати милостиню і що повернеться він десь о другій пополудні. Тоді Війон врядив своєму чортяцтву парад на міських вулицях і ринковій площі. Чорти наділи вовчі, телячі і ягнячі шкури, насолопили баранячі голови, поначіпляли на себе хто бичачі роги, хто здоровецькі роги від рогача і підперезалися грубими пасами, привісивши до них величезні калатальця і брязкальця — їх з корів і мулів познімали. Від торохнечі і гуркотняви у всіх позакладало. Дехто мав у руках чорні, набиті порохом, піки, інші несли довгі горящі головешки, сиплячи на них на кожному перехресті пригорщу товченої смоли, від чого вгору шугало полум'я і бухав дим. Провівши нечисту силу по всьому місту, стовковиську на втіху і малим дітям на пострах, Війон нарешті закликав її гульнути до заїзду, за міською рогаткою, при сен-ліґерському шляху. До заїзду підходячи, Війон угледів здалеку Втришия, що вже з датками повертався, і озвався до своїх макаронічним віршем:

— Бісового батька син! (гукнули чорти). Не захотів Богу-Отцю якусь нещасну ризу позичити! От ми його наполохаємо!

— Добре змислено (озвався Війон). А поки що ховаймося, а шутихи і головешки зарядіть.

Тільки Втришия під'їхав, як усі ці страшидла заступили шлях і заходились звідусіль осипати його і лошичку іскрами, брязкати кимвалами і завивати, начебто ті чорти:

— А-тю! гату! гата! тю-гу! кус! гоп-гоп! а-гу-гу-гу! Що, брате Етьєне, добре ми чортів приставляємо?

Тут кобильчина, схарапудившись, як рвоне з копита та як уляже, як гопне, як скікне, як пердне, як збрикне, як дибки стане, як хвицне, як петардне, і скинула-таки Втришия на землю, хоть як він за кульбаку чіплявся. Стремена в нього мотузяні були; правий його ходак заплутався в мотуззі, і він ніяк не міг із нього виборсатися. Лошичка здирала волоком йому гузно і все свої хвици і брики викидала і з ляку через живоплоти, кущі й канави перемахувала, і добрикалася до того, що розчерепила йому голову, і біля Осанного хреста з неї витрусився мозок. Потім руки йому відірвала, і вони розлетілися, одна туди, друга сюди, потім відірвала ноги, потім кишки випустила, і коли вона прискакала до кляштору, то на ній висіла лише його права нога та ходак замотузений.

Війон, побачивши, що пророцтво його збулося, сказав чортам:

— Здорово ви заграєте, панове диявольня, здорово заграєте, запевняю вас! О, як здорово ви заграєте! Присягаю, всім цим сомюрським, дуейським, монмориньйонським, ланжейським, сент-еспенським, анжерським, ба навіть, їй-бо, пуатьєрським чортам з їхнім парламентом до вас, як куцому до зайця. О, як здорово ви заграєте!

— Отож-бо (сказав Баше), я вже бачу, як здорово ви і цей трагічний фарс заграєте, коли з першої проби і випроби так добряче відчустрили, відманіжили, відбарбарили крючка. Від сьогодні я всім вам подвійну заслуженину платитиму. Ви, ясочко моя (сказав він своїй жінці), можете віддячуватися їм, як вам заманеться. Всі мої скарби у ваших руках і під вашим оком. Ну, а я передусім вип'ю до вас, мої щирі друзі. Оце воно, добре і холодненьке! А потім ви, шахварю, візьміть собі срібний таз, я вам дарую. Ви, джури, беріть два срібні золочені кубки. Вас, пахолків, три місяця не дратимуть. Ясочко! Віддайте їм мої білі, з золотими дармовисиками, султани. Вам, месіре Ударе, дарую срібну фляшку. А цю я даю кухарям, камердинерам дарую срібного кошика, конюхам дарую супницю, срібну, з позолотою; заворітникам дарую дві миски; поганяйлам мулів десять ополоників. Трюдоне! Візьміть собі срібні ложки і бонбоньєрку. Ви, льокаї, візьміть собі велику сільничку. Служіть мені, друзі, вірою і правдою, і я віть за віть віддам, і повірте: я волію, бачить Бог, дістати на війні, нашому доброму цареві служачи, сто ударів киякою по шолому, ніж один раз перед суд поставитись за позовом хамлюг крючків, ось такому кабанкуватому пріорові на втіху.

Через кілька днів другий крючок, цього разу молодий, довготелесий і худий, прийшов вручити Баше позов від кабанкуватого пріора. Заворітник устиг розпізнати в ньому крючка і теленькнув у дзвінок. Дзвінок оповістив про появу крючка усім замчанам. Луар тоді місив тісто. Жінка борошно просіювала. Удар щось підраховував. Двораки опукою перекидалися. Сеньйор Баше гуляв з дружиною у триста три. Донька грала в кості. Офіцери грали в імперіал. Пахолки грали у мурр і в щиглі. І от усі прирозуміли, що крючок у замку. Месір Удар мерщій одягатися, Луар та його жінка мерщій чепуритися, Трюдон мерщій грати на флейту, бити в бубон, усі зареготали, закомашилися і купцем до рукавичок.

Баше вийшов надвір. Крючок, побачивши його, уклякнув, попросив не брати йому за зле, він з позовом не від себе, а від кабанкуватого пріора, з-письменська пояснив йому, що він особа публічна, на монастирській службі, хранитель абатської митри, готовий прислужитися не лише самому де Баше, а найнижчому його челяднику у всьому, що тільки сеньйор йому звеліти і доручити рачить.

— Ба ні (сказав сеньйор), ви не передасте мені позову, поки не скуштуєте доброго кенкенейського винця і не погуляєте на весіллі, яке ми сьогодні справляємо. Месіре Ударе! Дайте йому куликнути для отухи, а потім приведіть до зали. Ласкаво просимо!

Цупко напакувавшись і добряче насмоктавшись, крючок укупі з Ударом пройшов до зали, а там уже зібрались усі учасники фарсу, вже на бойових порядках і такі зважливі, хоть батька бий. При появі крючка вони заусміхались. На них дивившись, засміявся і крючок, а месір Удар прочитав молитву, з'єднав руки шлюбованців, велів жениху поцілувати наречену і всіх святою водою окропив. Поки вино і лагоминки обносили, всі заходились суляти під боки стусаки один одному. Крючок і собі кілька разів стусонув месіра Удара. Удар приховував під шатами залізну рукавичку, натягнуту як мітенка. І ось як дав він крючку тумака, як став він крючку совати товченики, то вже й звідусіль посипалися на крючка удари рукавичок.

— Свайба (гукали всі), свайба, свайба, це тобі пам'яткового!

І так славно крючка полатали, що кров цебеніла в нього з рота, з носа, з вух, із очей. Словом, його зламали, розкроїли, провалили голову, гамалик, спину, груди, руки, все як є. Знаєте, в Авіньйоні на карнавалі бакаляри зроду так не гуляли в рафу, як збиткувалися з цього крючка. Зрештою він гримнув на землю. Тут його гарненько спорснули вином, до рукавів його куцини жовті й зелені стьожки поприв'язували і посадили верхи на його огиря. Крючок повернувся до Іль-Бушара, а вже як його там курували місцеві костоправи і як його доглядала жінка, про теє я не знаю. Так і слід за ним загув.