— А це означає (підхопив Епістемон), що форми невіддільні від матерії. Це довів Аверроес.

— От-от, — сказав брат Жан.

— Що я докину (озвався Пантагрюель), то це щоб прибрехати, а не питання розв'язати, воно таки трохи колюче, торкнися його, то й поколешся. Пригадується, я читав, що Антигон, цар македонський, заглянув якось до свого таборового шатра і, побачивши, як піїта Антагор смажить там мурену і сам топить кабицю, спитав його задерикувато: «Хіба Гомер смажив морських вугрів, коли оспівував Агамемнонові подвиги?» — «А як (відповів Антагор), о царю, ти гадаєш, — коли Агамемнон вершив свої подвиги, він теж підглядав, хто в його таборі вугрів смажить?» Цареві здалося непристойним, що піснетворець сам готував печеню в нього на кухні. А поет йому натякнув, що цареві заглядати на кухню і геть-то не личить.

— Це що! (сказав Панурґ). А от я вам розповім, як Бретон Вілландрі якось відрізав монсеньйорові дуку де Ґізу. Вони говорили про те, як під час битви, битви короля Франциска проти імператора Карла П'ятого, цей самий Бретон, закутий увесь у крицю аж до наколінників і поножей, і верхи на доброму огирі, мов у землю запався. «Слово чести (відповів Бретон), я там був, і довести це дуже просто, та лиш я опинився в такому місці, де шукати мене ви б не зважились». Дукові ця мова не сподобалася: він уважав її за надто зухвалу і надто пиндючливу, і вже був угнівився на Бретона, але той як стій його власкавив і мало до упаду не засмішив. «Я був в обозі, — сказав він, — а ваша честь не стала б у такому місці ховатися».

Отак про всяку всячину гомонячи, добралися вони до своїх кораблів і, вже не гаючись, покинули острів Мирний.

Як Пантаґрюель у Прокурації[413] побував і про химерне життя крючків

Верстаючи путь далі, ми другого дня дісталися Прокурації, краю геть-то занечищеного і запаскудженого. А для мене так і овсі невідомого. Там ми побачили преріжніх прокурорів і крючків. Вони не запропонували нам ні випити, ні поїсти. Говорили тільки, закрутисті б'ючи поклони, що вони до наших послуг — за плату. Один із наших товмачів розповів Пантаґрюелю, як цей люд здобуває насущник: спосіб цей дуже химерний і діаметрально протилежний тому, який римляни запровадили. У Римі множество людей заробляє тим, що отруюють ядом, на кострицю товчуть і вбивають на смерть інших; крючки заробляють тим, що дозволяють бити самих себе, і якби вони довго не діставали в шкуру, то вже б і з голоду попухли вкупі з жінками та діточками.

— Вони мені (сказав Панурґ) нагадують тих людей, в яких, мовляв, за Ґаленом, стрілка не підскакує, поки їм не впарять гарячих. Ну, а якби вже мені дали висіканки, святим Тібо свідчусь, я б, сто чортів, якраз навпаки, сплохував би.

— А спосіб (сказав товмач) у них такий. Коли монах, піп, лихвар або ж адвокат має храп на шляхтича, то він нацьковує на нього якогось крючка. А крючок, згідно з одержаними вказівками і розказами, на суд його потягає, паплюжить і ображає, аж поки шляхтич, як він ще не миршавий і не безголовіший за пуголовка, не молосне його чи то дубцем, чи то шпагою по голові, або не копне під жижки, або не викине у вікно або ж у стрільницю свого замку. Тепер крючок може чотири місяці у достатках жити, палкування для нього найбагатші жнива, бо він з монаха, з лихваря, з адвоката чималі хабарі злупить, та й шляхтич соватиме йому куку в руку, іноді таку велику і надмірну, що сам зостається на кошу, та ще трясеться, як би у хурдизі не згнити, буцімто він самого короля побив.

— Проти такої біди (сказав Панурґ) я один добрий засіб знаю, — його вживав сеньйор де Ваше.

— Який же? — спитав Пантагрюель.

— Сеньйор де Ваше (сказав Панурґ) був муж хоробрий, честивий, шляхетний, лицарський. Коли він додому вернувся з тривалої війни, під час якої дук Феррарський, французами підпоможений, мужньо відбивав запеклі напади папи Юлія Другого, кабанкуватий пріор Сен-Луанського кляштора взявся з самої своєї уподоби і розваги позивати його і чорнити.

Якось Ваше, зі своєю челяддю снідаючи (чоловік він був простий і людяний), послав по свого пекаря на ім'я Луар і по його жінку, а заодно і по свого пароха на ймення Удар, що був у нього, за тодішнім французьким звичаєм, за виночерпія, і в присутності панів і служників сказав їм: «Діти мої! Ви бачите, скільки кривди чинять мені кожен Божий день ці сволотні крючки. Отож, як ви мені не поможете, доведеться мені батьківщину покинути і податися до султана, до всіх чортів, галай-світа. Так ось, скоро крючки сюди являться, ви, Луаре, з дружиною, в чепурних весільних шатах негайно виходите до великої зали, ніби на вінчання. Ось вам сто золотих екю на пишні обнови. Ви, сеньйоре Удар, постанете там у гарному стихарі і патрахилі і з святою водою, буцімто збираєтесь їх вінчати. Ви, Трюдоне (так його барабанчика звали), теж приходьте туди з флейтою й барабаном. Тільки-но новоженці згоду дадуть і жених під барабанний дріб наречену поцілує, ви всі починайте давати один одному весільного пам'яткового (себто товчеників). Ця стусанина тільки вам апетит розпалить. Як же вам навинеться крючок, то молотіть його без жалю, як свидове жито. Прошу вас, товчіть, тузайте, убивайте. Ось вам нові залізні рукавички на козлині. Бийте крючка на болото, бийте на яєшню, бийте щосили. Хто його найліпше оддухопелить, того за свого вірника вважатиму. Не бійтеся позову до суду. Я всіх вас уневинню. Тусалися жартома, як на весіллі ведеться.

— Воно то так (сказав Удар), але як ми крючків розпізнаємо? Бо ж до вас що не день народ пливе хмарою.

— Я все передбачив (відповів Баше). Як до брами наблизиться добродій, пішки або ж верхи на шкапі, і на палюсі в нього буде масивна і широка каблучка, значить, це крючок. Воротар зустріне його привітно і дзвоником калатне. А ви будьте напоготові і зараз же ідіть до зали приставляти трагікомедію, про яку я вас попередив.

Мабуть, так Бог погодив, щоб того дня до замку явився старий, опецькуватий, червонопикий крючок. Він подзвонив, і воротар як стій упізнав його з грубих і масних чобіт, з похилої шкапеняки, з полотняної торби, до паса прив'язаної і позовами натоптаної, а найпаче, з важкого срібного персня на бецмані лівої руки. Заворітник зустрів його чемно, гостинно відчинив йому двері і превесело бренькнув у дзвіночок. На цей знак Луар і його малжонка вистромися в найкраще вбрання і врочисто вступили до зали. Удар і собі убрався у стихар і патрахиль. Виходячи з ризниці, спіткав він крючка, повів його до себе і довго, поки бійці надівали рукавички, його там поїв.

— Як щасливо ви нагодилися! — казав він. — Наш господар сьогодні в доброму гуморі. Гоститимемось досхочу, дім — повна чаша, весілля справляють. Пийте-гуляйте!

Крючок усе кружав і кружав; Баше, узрівши, що всі люди зібрались і належне узброїлись, послав по Удара. Удар прийшов і приніс святу воду. Слідом явився крючок. До зали впавши, він почав класти і гріти поклони, після чого вручив Баше судову повістку. Баше зустрів його дуже тепло, подарував йому ангелот і попросив бути свідком при підписанні шлюбного контракту. Контракт підписали.

Нарешті зчинилася потичка. Коли дійшов ряд до крючка, його так почастували рукавичками, що він своїх не узнав: око підбили, вісім ребер зламали, огруддя сплющили, лопатки розтрощили на чотири часті, спідню щелепу на три, і все шуткома. Як працював Удар, величезну крицеву рукавичку на горностаї шатами прикриваючи, а був він здоровило, один Бог знає. Вернувся крючок до Іль-Бушара в такому вигляді, ніби з лап тигрячих видерся, одначе цілком задоволений і удобруханий сеньйором де Буше, і завдяки добрим місцевим хірургам він ще довго потім брикав. А пішов він у непам'ять лише з подзвоном на схід крючківської душі.

Щойно крючок замок покинув і свою ґанджовану (так називав він однооку коняку) кобилу окульбачив, Баше, з альтанки свого приватного садка, послав по дружину, дочок і домівників, звелів подати кращого вина, щонайбільше пиріжків, шинки, фруктів і сиру, випив з ними усмак і сказав так: