Не вечеряти, хай тобі біс? Дзуськи! Брате Жане, ходімо снідати. Як я гарненько поснідаю і шлунок мій напханий сіном-оброком, то обійдуся, в разі потреби і скруту, і без обіду. Але не вечеряти? Дзуськи! Це злочин. Це ґвалт над самою природою.

Природа сотворила день, аби усяк виявляв активність, працював і порався коло якогось діла. А щоб нам було замашніше, вона дала нам свічку (чи то пак ясне і радісне світло сонця). Ввечері вона потроху у нас його забирає і безсловесно мовить нам: «Дітки! Ви люд хороший! Годі працювати! Уже смеркає: пора шабашити, пора підживлятися добрим хлібом, добрим вином, добрими стравами, а потім, трохи пожирувавши, лягайте і спочивайте, аби назавтра, зі свіжими силами, стати до роботи».

Так чинять сокольники. Вони не випускають птахів зараз же по годівлі, птахи травлять їжу на сідалі. Це напрочуд добре розумів той папа, що запровадив говіння. Він звелів постувати до третьої пополудні; решту дня поживляй душу як-хотя. Колись мало хто обідав; про ченців та каноників не згадую (вони тільки й знають, що всі дні свято справляти; монастирський закон суворий: de missa ad mensum[251]; за стіл сідають, не дочекавшись настоятеля; чекати вони ладні скільки завгодно не інакше, як наминаючи, аж за вухами лящить). Зате вечеряти вечеряли всі, як один, хіба крім якихось там соньків, недарма латиною вечеря — соепа, тобто сукупна.

Тобі це, брате Жане, відомо. Ходімо, голубе, хай тобі те та се, гайда! З голоду черево моє виє, мов той пес. Всипимо йому в пельку тетері, як Сивілла Церберові, от воно й стихне. Тобі смакує тетеря на перше, а я волію зайчатину, а закусити можна солоним орачем на дев'яте.

— Зрозуміло (відповів брат Жан). Ти добув цю метафору з монастирського казана. Орач — це віл, яким орють, а на дев'яте — виходить, як уже добре вкипілий.

У мої часи чесні отці, за давезним кабалістичним правом, не писаним, а усним, прокинувшись, перш ніж іти на ранню службу, бралися до важливого приготування: срали у сральниці, сцяли у стяльниці, плювали у плювальниці, мелодійно харкали у харкальниці, позіхали у позіхальниці, а все, щоб не принести на відправу чогось нечистого. Потому вони побожно сунули до святої каплиці (так їхнім волапюком іменувалася монастирська кухня) і ревно дбали про те, аби воловина на снідання братам у Христі як стій ставилася на вогонь. Зчаста вони навіть самі його розпалювали.

І як заутреня була з дев'яти часів, вони раненько вставали, бо по тому довгому псальмоголосінню апетит і спрага підсичувалися ще сильніше, ніж після скигління на утрені з двох-трьох часів. І що раніше вони вставали, у відповідності зі згаданою кабалою, то раніше воловина ставилася на вогонь, а що довше вона стояла, то більше упрівала, більше умлівала, роблячись для зубів ніжніша, для піднебіння солодша, для шлунка споживніша, для ченчиків ситніша і наїдкуватіша. Ось така і є єдина мета і перша спонука чернеччини: каптурники, щоб ви знали, їдять не на те, щоб жити, вони живуть на те, щоб їсти: до цього і зводиться для них увесь сенс буття на цьому світі. Ходімо, Панурґ!

— Аж ось коли (сказав Панурґ) я розкусив тебе, курвалю мій кармазиннику, курвалю кляшторський, курвалю кабалістичний! Кабала для чорноризців аж ніяк не кабальна. Я ладен брязнути капшуком, ладен озолотити тебе за те, що ти з таким свистом виклав мені особливий розділ кулінарно-монастирської кабали. Ходімо, Карпалиме! Брате Жане, мій соколику, ходімо! Чолом вам, панове! Наснилося мені, наверзлося, можна тепер і гріха вкусити — смикнути. Гайда!

Панурґ ще не договорив, як Епістемон товстим голосом:

— Це ж, — гукнув, — світова у людей річ: збагнути, передбачити, виявити і провістити чуже безголов'я. Проте зовсім небуденна річ — передбачити, виявити, провістити і збагнути безголов'я власне. Езоп у своїх Притчах знайшов глибокий образ: людина приходить у цей світ із саквами через плече: в передній шаньці сховані гріхи і напасті чужі, їх видно всі без винятку, а в задній шаньці — власні гріхи і напасті, і їх бачать і розуміють лише ті, кому потурає небо.

Невдовзі Пантагрюель покликав до себе Панурґа і сказав так:

— Моя любов до вас, з роками все сильніша, змушує мене піклуватися про ваше добро і про вашу вигоду. Ось що я намислив. Подейкують, у Панзу, що біля Круле, мешкає іменита сивілла, яка непомильно пророчить майбутнє. Візьміть з собою Епістемона, рушайте до неї і послухайте, що вона скаже вам.

— Не інакше (сказав Епістемон) це якась Кандія чи Саґана, ворожка і чарівниця. А міркую я так, бо ті місця мають погану славу: там тих ворожок до гибелі, куди більше, ніж у Тесалії. Іти туди невільно — Мойсеїв закон забороняє.

— А ми (сказав Пантагрюель) не жиди, а що вона ворожка — це ще баба надвоє гадала. По вашому поверненні ми все це гарненько просіємо і переточимо.

Звідки нам знати — а що як це одинадцята сивілла чи друга Кассандра? Даймо навіть, вона ніяка не сивілла і титла сивілли не заслуговує, то що, з вас шапка спаде абощо, як ви попросите її розвіяти ваші вагання? Тим паче що про неї така пославка, ніби вона знає і розуміє більше за всіх у тім краю і за всіх жінок на крузі земному. Хіба це гріх завжди учитися і завжди набиратися учености, хоча б від дурня, від горщика, від черепка, від рукавиці, від капця?

Згадайте, як Александер Македонський після звитяги над царем Дарієм під Арбелами відмовився при його сатрапах прийняти одного чоловіка, а потім безліч разів у цьому каявся, та було вже пізно. До Персії він вступив переможцем, але опинився геть-то далеко від Македонії, свого спадкового царства, і йому дуже боліло, що новини звідти до нього не доходять, бо відстань далека, а потім ці країни відокремлюють великі ріки і розмежовують пустелі та гори. І ось у цій притузі і в цьому клопоті, клопоті чималому (бо його царство і панство могли загарбати і посадити там нового царя і створити нову державу, перш ніж він дістав би звістку і встиг щось зробити), до нього явився сидонець, ручий і тямущий купчик, але одягнутий убого і з себе непоказний; а прийшов він заявити і сказати цареві, що готовий показати, яким шляхом і робом можна звістити його країну про його звитяги в Індії і самому дізнатися про становище в Македонії та Єгипті. Александрові ця пропозиція здалася безглуздою й несвітською, і він відмовився купчика вислухати чи допустити до себе.

А проте хіба цареві було важко допустити його і з'ясувати, що ж купець знайшов? Хіба Олександрові уйняло б чести, хіба б вийшло на якусь її поруху, якби він довідався, який хід, який ярміс збирався вказати йому сидонець?

Природа, гадаю, немарно обдарувала нас відкритими вухами, не поставивши ні дверцят, ні затули, як це зробила для очей, язика та інших тілесних вустів. А зробила це, по-моєму, на те, аби ми могли повсякчас, навіть уночі, завше чути і через слух щось дізнаватися, бо з усіх чуттів слух найпохопливіший. І, може, той чолов'яга був ангел, чи то пак вісник Господень, як, скажімо, Рафаїл, посланий до Товита. Надто швидко цар його прогнав, надто пізно потім розкаявся.

— Ваша правда (сказав Епістемон), а проте ви мене не переконали, що заслуговувала б уваги порада і попередження жінки, та ще такої жінки, та ще з такого краю.

— А от мені (сказав Панурґ) поради жінок, надто старих жінок, корисні. Завдяки їхнім порадам я завиграшки випорожнююся, іноді двічі на день. Друже мій! Це ж бо справжні лягаві суки, це вказівні персти. Недарма їх охрестили химородницями, бо вони й справді химородять і їхні химороди впливають на наше майбутнє. А ще я їх називаю обачницями, бачницями і передбачницями, як величали латиняни Юнону, бо їхні передбачення і завбачення і спасенні і благі. От порадьтеся з Штагором, Сократом, Емпедоклом та нашим метром Ортуїном.

А ще я хвалю до небес давній звичай германців, які на вагу сикля[252] цінували і шанували поради бабів: їхні завбачання і відповіді ощасливлювали їх тією мірою, якою їм ставало мудрости слухати їх. Свідки цього: стара Авринія і матуся Велледа, що жили за Веспасіана.