— Як із мого чопа такі струмені вириваються, то чом би вам не припасти до цього чопа?

— Я це врахую.

— Гей, пахолку, сип мені ще. Тепера моя черга тебе запізвати!

– Ґїйо, ти там недалеко, — подай мені глека!

— Я позиваюся зі своєю спрагою. Пахолку, оформлюй мій позов як належить!

— Мені б оте шумовиння і оті вишкварки!

— Колись я пив до дна, а нині п'ю все до ріски.

— Підгрібаймо все: часу в нас доста!

— Та й клишки у цього волика, полового з чорними латками, — смакота! То ми їх дочиста!

— Пийте, а то я…

— Ні, ні!

— Пийте, пийте — який ви проханий!

— Щоб горобці клювали, їх треба плеснути по хвосту, а щоб я пив, мене треба добре припрохувати.

— Lagona edatera![19] Нема в моєму тілові такої нірки, куди б могла сховатися від вина спрага.

— А в мене це винце тільки спрагу розпалює.

— А в мене спрагу прожене це винце.

— Хай знають під дзенькіт боклаг і пляшок: утратили спрагу, нема її чого в собі шукати, — її вигнали часті винні клістири.

— Всевишній створив планети, а ми по них плентаємося і припланечуємося.

— У мене Господеве слово на устах: Sitio![20]

— Азбест, тобто камінь, і той не такий нескрушний, як непогасима спрага, яку оце чує моє високопреподобіє.

— Апетит, як сказав Ангест Манський, ся рождає під час їди, а спрага ся рождає під час пиття.

— Чи є помічне від спраги?

– Є, але не те, що рятує від собачого укусу: як бігтимеш позад собаки, він зроду тебе не вкусить, як бігтимеш із питвом назустріч спразі, вона тебе завжди обминатиме.

— Ловлю тебе, виночерпію, на слові! Будь невичерпний! Ще черепушку! Арґус, щоб бачити, був стоокий, а корецький має, як той Бріарей, бути сторуким, аби черпати й черпати.

— Спершу мочеморди, а потім сушеморди!

— Білого! Сип, сип, хай йому біс! Добру повну: язик у мене наче терпуг.

— Смикнімо, службо!

— П'ю до тебе, друзяко! Вперед!

— Пішло, як брехня по селу!

— О lachryma Christi![21]

— Це девіньєрське — піно!

— Біле винце — розкіш!

— Оксамитове, їй-бо!

— Оце воно: карноухе, деруче, вовнясте!

— Друже, по новій!

— Скільки не подаватимуть, ми не скажемо: «Пристав!»

— Ex hoc in hoc[22]. І ніякісінького мошенства! Беру всіх у свідки. Я оце перепив усіх. Я — панотець Перепивайло.

— О п'яндиголови! О жадаки! Посмагли як жаби у болоті!

— Пахолку, друже, повну, та пильнуй, аби з коронкою!

— Просто шапка кардинальська!

— Natura abhorret vacuum.[23]

— Хоть би рісочку — мусі напитися.

— Давай по-бретонській!!

— До дна!! До дна!

— Дерболизнемо цього зілля!

Ще не вщухла ця п'яненька перебендя, як Ґарґамелла відчула у животі завійницю. Ґранґузьє підхопився і, гадаючи, ніби то перелоги, почав її найлагіднішими словами заспокоювати; він попросив її лягти на траву під вербичками, мовляв, у неї, як у кобилки, скоро повідростають нові ніженьки, треба тільки перед народженням лялі запастися снагою, болітиме їй, правда, аж-аж, але біль минеться, і за всю муку Бог віддячить радістю, про все лихеє й згадка розвіється.

— Я доведу це тобі (сказав він). Господь (наш Спаситель) рече у Євангелії від святого Івана, голова 16: «Журба жінці, коли вона народжує, а вродить дитятко, вже й пам'яти про болі нема».

— Чи ба! (відповіла вона). Золотії в тебе уста! Я більше люблю слухати Святе Письмо, аніж житіє святої Маргарита і ще якісь там баляси.

— Ти у мене хоробра, як овечка (мовив він). Розроджуйся боржій, а там ми вже з тобою сплодимо другого.

— Ха! (сказала вона). Вам, чоловікам, легко говорити! Ну, та з Божої помоги я для тебе якось постараюся. А все ж лучче, щоб тобі його чикнули.

— Що — чикнули? — спитав Ґранґузьє.

— Га! (відповіла вона). Теє, з чим ти ходиш у мужчинах.

— А, мого припутня? (Він на те)… а кат із ним! Як він так уже тобі упікся, давай сюди ножаку!

— Е, ні, ні! (Це вона). Хай Господь Бог милує! Прости, Боже, мене грішницю. Я й не хотіла — саме вихопилося, не вважай на мене. Я ось проти чого кажу: як Бог не поможе, мені доведеться попомучитися, а все через твій припутень, надто вже ти його пелінтуєш.

— Дарма! Дарма! (заспокоїв він). Бадьорися, хай воли самі йдуть! А я ще смикну чопка. Як тобі стане зле, я буду поряд. Крикни в кулак, і я прибіжу.

Невзабарі почала вона зітхати, зойкати і волати. Умент звідусіль позбігалися пупорізки і при мацанні та лапанні внизу наткнулися на якісь шкуратки та ще й з поганим таким духом, і подумали, що це і є дитятко, а то була кутниця або заднянка — сфінктер (або по-вашому втори) ослаб через те, що породілля об'їлася, тут уже, мабуть, згадувалось, клишками.

Отоді одна мерзосвітниця бабця, пересельниця сюди з-перед шістдесят літ із Брізпайля, що під Сен-Жну, і відома знахарка, й дала Ґарґамеллі якоїсь в'язкої гидоти, від якої у неї так стислися і збіглися втори, що, лелечки, ви б їх не розтягли й зубами. Словом, вийшло як у того біса, який на обідні на честь святого Мартина записував на пергамені, про що теревенили дві модниці, а потім так і не здолав розтягти пергамен зубами.

Через цей трапунок жили устя дитинника понабрякали, і дитятко проскочило просто в порожнисту вену, а далі, видершися діяфрагмою упорівень пліч, де згадана синьо-жила роздвоюється, узяло ліворуч і вилізло у ліве вухо.

З'явившись на світ, дитятко не закричало, як інші немовлята: І-і-і! І-і-і!», ні, воно зарепетувало як на пуп: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» — наче припрохувало усіх лизькати, і його репет було чути від Бюсси до Бібаруа.

Я не певен, що ви повірите у такі химеруваті пологи. Ваша підозра на мене хай і залишається підозрою, але знайте: хто путній, хто здорової думки, той вірить усьому, що почує чи прочитає. Чи ж не казав Соломон у своїх Приповістках, голова 14: «Простодушний іме віри кожному слову» тощо? І чи не сказав святий апостол Павло у Першому Посланні до Коринтян, голова XIII: «Любов у все вірить»? Чому б не повірити і вам? Тому (скажете ви), що тут немає і знаку правди? А я вам скажу, що саме тому вам і треба мені вірити, вірити сліпо, бо сорбонники запевняють, ніби, власне, віра і є знак речей незримих. Хіба щось тут суперечить нашому законові, нашій вірі, здоровому глуздові, Святому Письму? Принаймні сам я так гадаю, що зі святою Біблією це все аж ніяк не розбігається. Бо коли на те була воля Божа, ви ж не станете доводити, ніби Господь не міг так учинити? Ні, ради Бога, не дуріть самих себе химерами. Адже немає такого, чого Богові несила була б і якби він лишень захотів, то все жіноцтво приводило б на світ дитяток через вуха.

Хіба Бахус не вийшов із ребра Юпітерового?

Рокталяд — із п'яти своєї матері?

Крокмуш — із пантофлі мачушиної?

Хіба Мінерва не народилася в мозкові у Юпітера і не вийшла крізь його вухо?

Хіба Адоніс не вийшов із-під кори миррового дерева?

А Кастор і Поллукс — із яйця, висидженого і знесеного Ледою?

А як би ви дивувалися і чудувалися, якби я навів оце цілий розділ із Плінія з розповіддю про дивовижні і протиприродні пологи! Адже із мене не такий завзятий скоробреха, як із нього. Прочитайте III розділ сьомої книги його Природних історій і дайте мені спокій.

Добряга Ґранґузьє пив і розважався з гістьми, коли зачув страшенний лемент: то його син, заледвепоявившися на світ, репетував, вимагаючи: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» От батько і гукнув: «Оце ґарґало, ти ба!» Почувши теє, гості нараяли так дитятко й назвати — Ґарґантюа, — бо це перше слово, яке батько вимовив при родинах, — за взірцем і прикладом давніх гебреїв. Батько не заперечував, матері це наймення теж вельми сподобалося. А щоб уговкати дитятко, його почастували вином, потім занурили в купелю та й охрестили, як це заведено у щирих християн.