– Чи хочеш боротися з кожним і з усіма? – запитав віщун-чаро-дій. – Або добровільно за булаву будь-яку віддаси мені гуслі твої?

Іван подумав, та віддав гуслі! Вибрав булаву і пішов, проклинаючи білий світ! Куди діватися йому тепер? Що робити? Як вдома, як на люди показатися і принести повинну голову свою на плаху? А був уже такий близький до великої мети своєї!

У роздумах граючи булавою, став він набалдашник золотий відкручувати. Відвернув – із палиці кованої незлічена і незліченна безліч війська бойового, кінного і пішого, вилітає, в лад парадний перед ним на лугу збирається, генерали з ад'ютантами своїми що є сили на Івана, витязя бездомного, наскакують, віддають честь належну полководцю, музика повний похід грає, подвиги Івана Молодого Сержанта вихваляє, армія уся в три темпи рушниці на караул бере, правою ногою відступає. Це незліченні полчища бісів віщуна-чародія, обмундировані, озброєні.

Надягнув Іван набалдашник золотий – зникло все, як не бувало; зняв – знову тут, і бій, і музика, і армія, і генерали з рапортами; а гуслі-самогуди в торбинці за плечима.

Зметикував капрал наш; набалдашник надягнув, палицю в руку, торбинку за плечі, самохідці на ноги, і марш на один шабаш у рідну свою сторононьку.

Достиг до світанку; став на луги заповідні царські, які чоловік жоден не змів святотатними стопами своїми зневажати, але на які і птах швидкоплинний не сідав; зняв голову з булави і вишикував армію незліченну просто навпроти палацу царського, а гуслі-самогуди змусив грати.

Цар, прокинувшись, розгнівався на зухвалого прибульця надзвичайно, послав губернатора довідатися негайно: що, і як, і хто, і чому?

Йде губернатор, упізнав Івана Молодого Сержанта здалека, підходить зухвалий, капелюха плюмажного не знімає, слова лайливі вимовляє:

– Не здивуєш ти нас, Іване окаянний, що скоро повернувся, і зненацька нас не застанеш! На тебе шибениця готова дуже давно!

Наслав словом одним Іван бісів своїх на старого недруга заскнілого: схопили – не по клаптику, по волосинці на кожного не дісталося! Чекав, чекав цар відповіді з нетерпінням великим.

– Ні, – каже, – видно, цей музики заслухався; піди ти, фельдмаршале!

– Не ламайся, вівсянику, не бути калачем, – сказав йому Іван.

І цьому була доля не краще від першого, і генералові також.

Але тепер пішов товариш по службі і поборник Івана Молодого Сержанта, що поступив нині на місце засланця за тридев'ять земель, по гуслі-самогуди. Знаючи службу і дисципліну, став він підходити до нового полководця шанобливо, тримав мірний крок, руки по шву, кашкет зняв на пристойній відстані, словом: ішов – не спотикався, став – не хитався, заговорив – не заїкався, і довідався від імені царського про те, що відбувається.

Іван Молодий Сержант, спроста без прізвища, без роду, без племені, а тепер фельдмаршал, полуторний генерал і сам собі кавалер, обійняв його, приголубив, позначився ім'ям своїм, наказав цареві бити чолом і доповісти, що Іван вернувся з походу свого, став у пригоді цареві, приніс гуслі-самогуди з гаю заповідного вічнозеленого від Котиша Нахаби, віковічного невидимки, цареві, царевичам і повіреним їх потішатися, музикою бавитися. Сам надягнув набалдашник на булаву, зняв військо із заповідних лугів і слухняно залишився чекати рішення царського.

Цар Дадон Золотий Кошіль вислав кликати його до двору на чай і вечерю, звів у воєначальники свої, губернатори, сенатори, генерали і кавалери, – але щойно Іван дався в обман і пішов без підозри на заклик царський, як два наймані різники з обушками, з ножами кинулися з розлюченням йому назустріч: вони мали веління обеззброїти його, віднявши палицю, і кинути його в темницю.

їм було б почекати, доки він зійде в тісні ворота палацові, і захопити його ззаду, а вони, не подивившись у святці та бух у дзвін, поспішили, людей насмішили, вийшли рано, та зробили мало.

Тепер Іван востаннє випробував підступність царя Дадона Золотого Кошеля і радників його правдолюбних; він випустив військо своє, кінне і піше, назустріч убивцям, обклав палац і все місто столичне, так що хмара, яка тільки знайшла, дощова промайнула в подиві, бо нікуди було і краплі дощу крапнути, – і винищив до останнього клаптика, нігтика і волосинки Дадона Золотого Кошеля й усіх сищиків і блюдолизів його.

– Людині не можна ж бути ангелом, – говорили вони на виправдання своє.

– Але не має вона бути і дияволом, – відповідав він їм. – І Соломон і Давид грішили – грішите, та не каєтеся! Немає вам пардону!

Іван був проголошений від народу царем землі тієї, а дружина його, благовірна Катерина, – царівною…

Жили у землі далекій, проміж чехів та ляхів, старий гусляр і стара гуслярка… І старій якось закортіло пограти на гуслях: як полізла вона за решетом та стягла їх рядном із полатей – загули, сердешні, кажуть, вічну память по собі проспівали та й замовкли.

До цього гріха старий наш так-сяк з хліба на воду перебивався: гуслі служили йому вірою і правдою, втішали жителів села, годували стареньких наших і сина їхнього, бідного Кузю. Але тепер, після того як старій довелося пограти на гуслях цих і вперше і востаннє, коли, більш того, старенькі, живучи в сирій, дряблій землянці, захворіли, то мали б пропадати зовсім. От вони і склали уламки гуслів своїх у мішок, повісили його синові, бідному Кузі, на шию та послали з простягнутою рукою; хто знав старого і памятав гуслі його, той, мовляв, подасть. Ходить Кузя світом і пісень під віконцями співає.

Якось у неділю бідний Кузя наш підійшов пізно ввечері під світле віконце десятської хати, проспівав пісеньку свою – не відповідають, а галас у хаті, чутно, великий. Підійшов Кузя ближче, під самісіньке вікно; зазирнув – сидять баби; прислухався – йдуть у них розмови про нечисту силу, про знахарів, волхвів, кудесників та про київських відьом. Усього, чого бідний Кузя наслухався біля вікна, переказувати не будемо; проте довго в нього не йшло з голови, як баби присягалися й божилися, що коли хто чари творить і затиснути в цей час сучок у стіні сільської хати, так переможе його; а ще казали, що відьму, знахаря, чаклуна і всякого, хто тільки здибався і живе з нечистою силою, можна підкорити собі, якщо приколоти його тінь до землі або до стіни; бідолаха пропав тоді і з нечистим своїм; лупатиме очима та крутитиметься, ніби на палі, та нарешті почне благати перед шпилькою твоєю, наче турок невірний перед російським штиком!

…Раптом до бідного Кузі підійшов чи то циган, чи то татарин який, подивився на нього та й присів поруч. Кузя подивився на нього скоса і побачив, що той задрімав.

– Хто це? – спитав тоді Кузя тихенько Мотрю, яка пасла телят і свиней.

– Невже ти цього пса не знаєш? – сказала Мотря. – Це Будунтай, чортів пай, усім відомий чаклун, перевертень; він у В'ятці борсуком із нори виліз, у свояки семи шаманам сибірським дописався, під Чудовом на цапа перетворився, у Вологді свічкою вдавився, та якби казанські татари не зняли з нього шкури, так би і світильня за ним згинула! Він перекинувся на трійку бігунів, а з них дві конячки білі, а одна гола, – та й пішов світ за очі; шукай його! Перетворюється, пес, у що хоче!

Бідний Кузя озирнувся на Будунтая, злякавшися голосного крику Мотрі, а Будунтая вже й нема: на тому місці, де він сидів, лежить тільки камінь, а каменя того, здається, раніше не було.

Кузя застругав дерев'яну шпильку, підібрався до каменя проти сонця та й приколов тінь його до землі. «Що ж буде?» – подумав він. Довго камінь лежав і відмовчувався, та потім перекинувся пошехонцем, у поршнях, у зипуні, з котомкою за плечима, і став просити Кузю, щоб він вийняв би палю, на яку можна, тільки й дивись, наступити й напо-роти ногу. Тоді Кузя наш здогадався, що Будунтай недарма про палю каже, і не вийняв її, поки той не пообіцяв йому за волю свою будь-чого.

– Вивчи мене свого мистецтва, – почав тоді просити бідний Кузя.