Ураженого в самісіньке серце мага відпустили з умовою, що він розлучиться з Ізеною назавжди. Опинившись на волі і відчувши, що до нього повертається чарівна сила, володар Далеких островів перенісся у фортецю і, ледве стримуючи сльози, розповів Ізені, як розтоптали його любов.

– І це був наш син? – у голосі ув'язненої кипів гнів. – Він повинен померти. Ні! – передумала вона. – Він повинен страждати, як страждали ви!..

Назавтра королева веліла покликати Карадоса. Увійшовши, він застав матір простоволосою і нерозчесаною. Ізена, зніяковівши, попросила подати їй гребінь із слонової кістки, привезений з Риму.

Але коли Карадос відхилив комод, велетенська змія уп'ялася зубами в його палець і потрійним кільцем здавила його тіло. Від болю Карадос застогнав і сповз на підлогу. Підбігла варта й віднесла його до палацу. Були скликані найвідоміші лікарі, але ніхто з них не зміг вирвати принца зі смертельних обіймів гадини.

Звістка про нещастя швидко облетіла навколишні землі. Добрий Король укрив себе жалобою. Прекрасна Аделіса у нестямі з горя і в супроводі брата поспішила до свого бідолашного жениха.

А тим часом Карадос був прикутий до ліжка. Біль підточував його сили день за днем. Він уже був на порозі відчаю, коли прибув гонець від короля Кандора: брат і сестра завтра будуть тут. Ледве гонець відкланявся, Карадос наказав своєму вірному пажеві, щоб той одягнув його і приготував усе необхідне до втечі.

Чи знав знесилений Карадос тоді, що шлях його виявиться таким довгим і що він приведе його до самотнього скиту відлюдника над берегом річки?

Білоголовий старець вийшов з каплиці. Карадос звірився перед священиком і попросив довічного притулку в його хижці.

Пажа послали за білим чернечим убранням, у якому Карадоса не впізнали навіть посланники короля.

Прибувши до палацу, король Кандор і принцеса Аделіса не застали її жениха в покоях. Аделіса так гірко заплакала, що її брат присягнувся за два роки перевернути небо і землю, але знайти Карадоса, і пустив свого жеребця чвалом. Через два роки марних пошуків він повернувся до двору Карадосового «батька» ні з чим, і лише побачення із сестрою стало йому розрадою. Одного разу, рятуючись від спеки на річковому березі, він почув сумний голос. Так тужливо оплакувати свою долю міг тільки Карадос.

Король Кандор пішов на голос і йшов, поки натрапив на чоловіка в білому одінні. Його можна було б прийняти за відлюдника, але гадина, що звисала з рукава, вчепившись у зап'ястя, виказала Карадоса.

Король Кандор з радісним криком кинувся обіймати побратима і взяв з нього слово, що Карадос дочекається його тут і перестане ховатися. Кандор у свою чергу пообіцяв, що повернеться через шість днів і ночей.

Попрощавшись із другом, Кандор поїхав до короля, але ні слова йому не сказав, а запитав дозволу відвідати Ізену. Опинившись у фортеці, він розповів королеві, в якому стані знайшов Карадоса. Він заклинав її рідною кров'ю й ім'ям володаря Далеких островів пробачити синові і вилікувати його.

Ізена більше не сердилася, але не знала іншого способу позбавити сина гадини, як розшукати дівчину – найгарнішу і найвірнішу, готову пожертвувати собою ради Карадоса…

Ради Карадоса Аделіса була готова на все. У скит доставили все необхідне для того, щоб позбутися проклятого змія – дві величезні ванни: одна – з оцтом, друга – з молоком. Карадос сів у ванну з оцтом, а Аделіса – з молоком. Задум був простий: змія не могла терпіти оцту й повинна була, послабивши хватку, кинутися у ванну з молоком.

Король Кандор вийняв меч, щоб убити змію, тільки-но вона зробить кидок.

Вірна Аделіса наспівувала, підкликаючи гадину.

Один кидок, змах меча – і змію вбито, а вірну Аделісу… поранено. Але дякуючи старому відлюдникові, вона швидко видужала.

Король Кандор одразу розпорядився вимити Карадоса у ванні, як навчила Ізена. Відтак принц став ще гарнішим, ніж був колись, і в такому вигляді постав перед Аделісою.

Сам Добрий Король поспішив вирушити в дорогу, щоб бути на весіллі Карадоса й Аделіси.

А тим часом Карадос домігся у «батька» дозволу звільнити матір. Окрилений його згодою, як вихор влетів він у фортецю і на колінах вибачився за все, що їй довелося пережити. Карадос повів її до покоїв короля, і той був знову зачарований Ізеною. Він би одружився з нею знову, якби нагла смерть не стала цьому на заваді.

Карадос став королем і, дочекавшись Доброго Короля з дружиною, узяв шлюб з Аделісою. Розкішні святкування, бали і турніри не стихали, а Ізена так помолоділа, що ледве не затьмарила своєю красою наречену.

Битва за битвою фортуна була прихильною до невідомого лицаря, який виявився… володарем Далеких островів. Справжнього батька Карадоса прийняли з пошаною. Маг попросив руки Ізени, і закоханих благословили на шлюб.

Обидві пари прожили довге і щасливе життя.

Жила-була королева. З усіх її дітей вижила лише дочка. Дівчинка була напрочуд гарна, а тому задерла носа: немає, мовляв, на світі жениха, який був би їй до пари. Принцесу звикли бачити при дворі в образі Паллади або Діани, а її фрейлін – убраних як німфи. Королева назвала дочку Белль, і придворні художники заходилися малювати портрети принцеси, які згодом розіслали дружнім королям. Одного погляду на портрет було досить, аби горді правителі зовсім утратили розум.

Двадцять принців крові боролися за прихильність принцеси, а поети прославляли Белль у своїх віршах.

Принцесі виповнилося шістнадцять років, але ніхто не насмілювався її посватати: надто вже холодно приймала вона претендентів на свою руку.

Оскільки Белль нізащо не хотіла виходити заміж, королева мусила шукати допомоги Пустельної феї, яку охороняли люті леви. Та королева знала, що задобрити звірів можна лише тістечком з просяного борошна на цукрі та яйцях крокодилиці, тому вона сама спекла його, поклала у свій дорожній кошик і рушила в дорогу. Йшла вона, йшла, втомилася й вирішила відпочити в затінку під крислатим деревом. Сіла та й задрімала. А коли прокинулася, тістечка в кошику вже не було. Раптом до неї долинуло все голосніше рикання – то наближалися леви.

Умиваючись сльозами, вона сховалась за дерево і раптом почула якісь дивні звуки. Роззирнувшись, королева помітила на гілці маленького чоловічка, зростом з ліктик, який їв апельсини, кидаючи шкірки додолу.

– Я знаю вас, ваша величносте, – почав він, – і мені відомо, як ви боїтеся левів. Ці канібали занапастили багатьох людей, а у вас більше немає тістечка.

– Я готова померти, – вигукнула королева. – Шкода тільки, що я не встигла віддати заміж дочку!

– Дочку? – перепитав Рудий Карлик. Його прозвали так за колір волосся і за те, що він жив на апельсиновому дереві. – Дуже до речі, а то я вже з ніг збився, шукаючи собі наречену. За право володіти її рукою я захищу вас од левів, тигрів і ведмедів.

Незважаючи на потворну зовнішність Рудого Карлика, королева довго не роздумувала.

– Шановний Карлику, Белль ваша! – скрикнула вона, побачивши, що до неї мчать леви.

Мов на помах чарівної палички, стовбур апельсинового дерева розсунувся, приймаючи королеву всередину, і знову зімкнувся. Леви спіймали облизня.

Аж тепер королева помітила в дереві двері. Вона відчинила їх і побачила солом'яний курінь; звідти радісно вибіг Рудий Карлик. На ньому був вовняний жакет, а на ногах – дерев'яні черевики. Лисий і вухатий, він був схожий на маленького розбійника.

– Радий показати вам мій палац, у якому ми житимемо з вашою дочкою, – сказав він.

Уявивши свою дочку поряд із страшним карликом у цьому курені, королева знепритомніла. Отямившись, вона побачила, що лежить у своєму ліжку, а на її голові розкішний мереживний чіпець – нагадування про те, що страшна пригода, в яку вона так не хотіла вірити, не була звичайним сном.