– Я вмію шити, вишивати, мити, прати, кухні лад давати, себе в убрання вбирати, співати та танцювати.

– Діло підходяще, оголошую тебе своєю нареченою!

Дівчина очі додолу опустила, сама почервоніла.

– Ти, Гуляко, царям-королям на хвости солі насипав, за це я йду за тебе!

Бучний бенкет відгуляли.

Поїхали. Золототкані вітрила горять: як жар-птиця летить.

Обидва старші брати підстерігали Гуляку в морі біля закруту до міста Архангельського. Побачили, підстерегли і давай наздоганяти. Задумали старші молодшого пограбувати, все багатство собі забрати.

Коли це спокійне море завирувало, тиха вода зашуміла, навколо Гулячиного корабля дерево забрязкало, застукало. Весь мотлох, що замість товару було дано: обаполки, обрізки та старі колоди – скупчилися біля Гулячиного корабля, Гуляці, як хазяїну, уклін привітний віддали та поперек моря й стали. Гулячин корабель од бурі та од братів-грабіжників високим тином загородили.

Море довго тріпало і загребущого і прескупущого. Додому відпустило після того, як Гуляка життя своє на користь людям навернув.

Скількись там часу минуло. Чує Гуляка, що цар, якій сіль купив, війну повів з іншими царями. Гуляка йому листа написав: мовляв, що це ти робиш та чи думаєш про свою голову? Слово дав, на слові тім по руках ударили, а ти слова не тримаєш? Царські ваші солдати розпаляться та на вас, царів, і наваляться.

Цар зробив відписку, послав швидку записку. Написана на паперовому обривку і послиненим олівцем:

– Я цар – і слову своєму господар! Я слово дав, я назад узяв. Воля моя. Ми, царі, закони пишемо, а нам, царям, закон не писаний.

Малі діти і ті розуміють – кому закон не писаний.

Я ось із дідусем покійним (якби той живий був – підтакував би) на кораблі через Карпати їздив.

Перша путина все в гору, все в гору. Що вище в гору, то більші хвилі.

Такої хитавиці я ні потім, ні раніше не бачив.

Оце простір, оце широчінь! Дух захоплює, серце завмирає і радіє.

Все видно, як на долоні: і міста, і села, і річки, і моря.

Тільки й залишалося перемахнути та плисти під гору з ходовим вітром. Під гору завжди без хитавиці несе. Хитає, коли вгору йдеш.

Тільки б нам, значить, перемахнути, та щоглою за хмару зачепились. І ні туди, ні сюди.

Стій, та й годі.

Дідусь найбільше боявся, щоб нас не віднесло. А ну як хмара посуне та дощем випаде? Тоді й нам падати доведеться. А якщо над містом та днищем попадемо на поліцейську каланчу чи на дзвіницю?

Днище ж прорве, а на дірявому далеко не поїдеш.

Послав дідусь хлопця, – був такий, коком узяли його, і плата кокові за навігацію була – діжка тріски та норвезька сорочка.

Дідусь наказ дав:

– Лізь, хлопче, на щоглу, подивися, що воно там нас тримає? Сокиру візьми; як треба, то у хмари дірку прорубай або розколи хмару.

Хлопець повернувся, харчів узяв, скільки треба: мішок крупи, та солі, та сухарів.

Води не взяв: у хмарі вистачить.

Поліз.

Що там робив? Нам не видно. Чого не знаю, про те й не казатиму, щоб за брехню не лаяли.

Гаразд.

Хлопець там у хмарі діло робить і щось на поправку зробив. І впустив сокиру.

Щогли були такі високі, що сокира, поки летіла, вся поржавіла, а топорище все згнило. А хлопець повернувся старим дідом. Борода здоровенна, сива!

Але діло зробив – щоглу вивільнив.

Дідусь команду подав:

– Право на борт! Ліво на борт!

Я стерно повертаю. Розгойдали корабель. Вітрила розпустили. Вітер ходовий смикнув, нас і понесло під гору.

Хлопцеві бороду сиву збрили, щоб старшим за матір не був, знову коком поставили.

І так це ми добре йшли на кораблі під гору, та щось під кормою зашурхотіло.

Глянули під корму, – а там мезенці[10] морожену навагу до Архангельська везуть!

Поїхав я по дрова до лісу. Дров наколов віз, додому зібрався їхати та згадав: замовила стара глухарів настріляти.

Стомився я, не хочеться лісом ходити. Сиджу на возі дров і чекаю. Летять глухарі. Я рушницю вгору підкинув і – давай стріляти, та так намагався, щоб глухарі на дрова падали та рядами лягали.

Настріляв глухарів віз. Поїхав, Карьку не жену, – куди тут гнати! Віз дров, та поверх дров віз глухарів.

їхав-їхав та й заснув. Чи довго спав – не знаю.

Прокидаюся, дивлюсь, а перед самим носом ялинка виросла! Що таке?

Зліз, подивився: між саней і Карькиним хвостом виросла ялинка з обіймише завтовшки.

Значить, довгенько я спав. Схопив сокиру, зрубав ялинку, та чи то сокира відскочила, чи то зайвий раз махнув сокирою, – Карьці ногу відрубав.

Чимшвидше взяв сірки ялинової свіжої і заліпив Карькину ногу.

Відразу загоїлась!

Думаєш, я брешу все?

Поїдьмо, Карьку виведу. Подивись, не вгадаєш, яка нога була рубана.

Найнявся хлопець до попа в робітники і каже:

– Попе, дай мені грошей наперед хоч за місяць.

– Нащо тобі гроші? (Це піп каже.)

Хлопець відповідає:

– Сам розумієш, яке життя без копійки.

Піп погодився:

– Правду кажеш, – яке життя без копійки!

Дав піп своєму робітникові гроші наперед за місяць і посилає на роботу. А було це вранці. Хлопець попові:

– Що ти, попе, де бачено не ївши на роботу йти!

Хлопця нагодували і – знову гнати на роботу. Хлопець і каже:

– Поївши на роботу? Та я собі черево зіпсую. Теперечки треба полежати, щоб їжа на місце вляглася.

Спав хлопець до обіду. Піп на роботу знов посилає.

– На роботу? Без обіду? Ну, ні, коли час обідній прийшов, так обідати садови.

Пообідав хлопець, а піп знову на роботу жене. Хлопець попові до ладу пояснює:

– Хто ж після обіду працює? Вже таке давнє правило заведено – такий звичай: після обіду – відпочивати.

Ліг хлопець і до вечора проспав. Піп його будить:

– Хоч тепер піди попрацюй!

– Проти ночі? Подивись: люди добрі вечерять сідають та спати лягають. Те й мені треба.

Хлопець поїв, до ранку хропів. А вранці наївся, пішов у поле, там спав до полудня. Прийшов, пообідав і знову в поле спати. Спав до вечора і підвечірок проспав. До вечері прийшов, наївся. Піп і каже:

– Хлопче, що ти сьогодні нічого не зробив?

– Ох, попе, подивився я на роботу: і завтра її не переробити, і післязавтра не переробити, а сьогодні й братися не варто.

Піп розсердився, хлопця проганяє:

– Мені такого робітника не треба. Забирайся від мене геть!

– Ні, попе, я хоч і задешево найнявся, та гроші взяв наперед за місяць і житиму в тебе. Коли дуже поженеш, я, мабуть, піду. Якщо хліби даси днів на десять.

Тобі, дівко, життя у мене буде легке, – не так працювати, як відпочивати будеш!

Вранці встанеш, ну, як належить, – удосвіта. Хату вимиєш, двір прибереш, корів подоїш, на пасовище випустиш, у хліву прибереш і спи-відпочивай!

Сніданок зготуєш, самовар зігрієш, нас з паніматкою сніданком нагодуєш – спи-відпочивай!

У полі поробиш, чи на городі пополеш, коли взимку – по дрова чи по сіно з'їздиш і спи-відпочивай!

Обід звариш, пирогів напечеш: ми з паніматкою обідати сядемо, а ти – спи-відпочивай!

Після обіду посуд вимиєш, хату прибереш і спи-відпочивай!

Коли час підходящий, – у ліс по ягоду, по гриби сходиш, чи паніматка в місто посилає, так збігаєш. До міста – близенько, і восьми верст не буде, а потім спи-відпочивай!

З міста прибіжиш, самовар поставиш. Ми з паніматкою чай будемо пити, а ти спи-відпочивай!

Увечері корів зустрінеш, подоїш, попоїш, корму даси і спи-відпочивай!

Вечерю звариш, ми з паніматкою з'їмо, а ти спи-відпочивай!

Води наносиш, дров наколеш, – це на завтра, і спи-відпочивай!