– Так навчиш, солдатику?

– Навчу, рибко! Козел у нас полковий, дуже до музики нездібний, а таку красуню як не навчити… Тільки що мені за науку буде?

– Хочеш, перлів жменьку я тобі з дна добуду?

– Що ж, у солдатському господарстві й перли стануть у пригоді.

Пірнула вона під латаття, кола так і пішли.

А солдат не дурень, – волосінь-то непримітну в руках смикнув. Став він підтягати, – гармонь упоперек у чоботі стала… Плюхнувся чобіт у воду, та до солдата по волосіні тихенько і підтягнувся.

Вилив солдат воду, гармонь вивудив, у чобіт ногу вбив, каблуком пристукнув… Ех ти, видра тебе загризи!.. Ваша сестра хитра, а солдат ще пронозливіший…

Обібрав заразом сачком раків, що навколо м'яса на палиці аж кишіли, та хутчій у лозу, щоб ніжки озуті сховати.

Випірнула русалка, в ручку сплюнула – повний рот твані, у другій жмені перли біліють. Кинув він їй кашкета, не самому ж підходити:

– Сип, мила… Та жени повним ходом до камінчика, гармонь у чоботі, пак, на місячному світлі давно висохла.

Попливла вона напереріз, а солдат хутчій за кашкета, перли в кисет усипав, – ось він і має пожиток…

Допливла вона, на камінчик тюленем вилізла, та як завиє, – ніби чайка підбита:

– Ох, ох! А чобіт мій де? Водяник тебе задави-и!..

А солдат їй з горбочка кашкетиком махає:

– Чобіт на мені, гармонь при мені, а за перли уклінно дякую! Танюша у нас сухопутна в місті є, якраз їй на намисто вистачить… Щасливо залишатися, панночко! Раків, ваших підданих, теж прихопив, – фельдфебель за ваше здоров'я поласує…

Сплеснула русалка місячними руками, хотіла пронизливе слово загнути, – та яка вже в неї супроти солдата словесність.

Коли одна дівчинка була хвора, Бог велів ангелові піти на землю і танцювати перед нею, щоб розважити її.

Ангел подумав, що непристойно ангелу танцювати перед людьми. І в ту ж хвилину Бог дізнався, що він думає, і покарав ангела, – і ангел став маленькою дівчинкою, царівною, яка тільки що народилася. Він забув про небо, і про все, що було, і забув навіть своє ім'я.

А ім'я у ангела було благоуханне і чисте, – у людей не буває таких імен. І поклали на бідолашного ангела важке людське ім'я, – і стали звати царівну Маргаритою.

Царівна виросла.

Проте вона часто замислювалася, – їй хотілося згадати щось, але вона не знала що саме, і їй було сумно і нудно.

Одного разу вона запитала у свого батька:

– Чому сонце світить мовчки?

Батько засміявся і нічого не відповів їй.

І зажурилась царівна. Іншим разом вона сказала матері:

– Солодко пахнуть троянди, але чому запаху не видно?

І засміялася мати, і зажурилась царівна.

І запитала вона у своєї няньки:

– Чому не пахнуть нічим імена?

І засміялася стара жінка, і зажурилась царівна.

Почали говорити в тій країні, що царська дочка росте не сповна розуму.

І мав багато клопоту цар, поки зробив так, щоб царівна була, як усі.

Але вона все замислювалась і запитувала про непотрібне і дивне.

І блідла і марніла царівна, і почали говорити, що негарна вона.

Приїздили молоді принци, але поговорять з нею і не хочуть брати її за дружину.

Ось приїхав принц Максиміліан.

Сказала йому царівна:

– У людей усе окремо: слова тільки звучать, і квіти тільки пахнуть, – і геть усе так. Нудно мені.

– Чого ж ти хочеш? – запитав Максиміліан.

Задумалася царівна, і довго думала, і нарешті сказала:

– Я хочу, щоб у мене було благоуханне ім'я.

І Максиміліан сказав їй:

– Ти варта того, щоб мати благоуханне ім'я, і недобре, що ти Маргарита, – але в людей немає для тебе імені.

І заплакала царівна. І пожалів її Максиміліан, і покохав її над усе на світі.

І він сказав їй:

– Не плач, я знайду те, чого ти хочеш.

Усміхнулась царівна і сказала йому:

– Якщо ти знайдеш мені благоуханне ім'я, то я цілуватиму твоє стремено.

І зашарілася, тому що вона була горда. І сказав Максиміліан:

– Ти будеш тоді мені за дружину?

– Так, якщо ти захочеш, – відповіла йому царівна.

Поїхав Максиміліан шукати благоуханне ім'я. Об'їздив усю землю, розпитував учених людей і простих, – і всі сміялися з нього.

І коли він був знову неподалік од міста, де жила його царівна, побачив він бідну хату і білого старця на порозі. І подумав Максиміліан: «Старий знає».

Розповів принц білому старцю, що він шукає. І зрадів старий, засміявся і сказав:

– Є, є таке ім'я, духовите ім'я, – сам я не знаю, а внучка чула.

Увійшов Максиміліан до хати і побачив хвору дівчинку.

І сказав їй старий:

– Донечко, ось панові треба знати духовите ім'я, згадай, люба.

Зраділа дівчинка, засміялася, але благоуханного імені згадати не могла.

І сказала вона, що уві сні бачила ангела, який танцював перед нею і був увесь різнобарвний.

І ангел сказав їй, що вдень незабаром прийде до неї в хату інший ангел і танцюватиме і сяятиме різними вогнями ще краще, і назвав ім'я того ангела, і від того імені пролився аромат, стало радісно.

Сказала дівчинка:

– Весело мені думати про це, а згадати імені не можу. А якби згадала і сказала, то видужала б одразу. Але він прийде скоро.

Максиміліан поїхав до своєї царівни і привіз її в ту хату.

І коли царівна побачила бідну хату і хвору дівчинку, то її пойняв великий жаль, – і почала вона пестити дівчинку і розважати її.

І побачила дівчинка багато світла, і почула багато звуків, і зраділа, і засміялася, і згадала ім'я ангела, і вголос вимовила його.

І тоді згадала царівна своє ім'я, і навіщо її посилали на землю, і радісно повернулася додому.

І дівчинка видужала, і царівна вийшла за Максиміліана заміж, і свій час, поживши досить на землі, повернулася до вічного Бога.

Каліф сидів одного разу, як сидять каліфи, на парчі або оксамиті, підібгавши ноги, розвалившись на подушках, з бурштином у зубах; довгий чубук, як лежак, прокладений від комина печі до челюсті в трубу, простягнувся, кинутий недбало поперек парчі, атласу та оксамиту, аж до золотого підноса на гарних ніжках, з бірюзою та яхонтами, на якому лежала червона глиняна люлька, із золотими по краях стрілками, з кучерявими квіточками й обідочками. Підлога з білого мармуру; невеликий сріблястий водограй посередині; заколисливий одноманітний гомін струменя, що здіймався і падав, здавалося, турботливо услуговував каліфові, наспівуючи йому: на добраніч.

Але каліфові не спалося: заклопотаний загальним благом, спокоєм і щастям народу, він пускав клубки диму то в вуса, то в бороду і супив брови.

Ніч настала. Каліф тихо мовив: «Мелеку»! – і догідливий Мелек постав перед ним, схиливши голову, поклавши праву руку свою на груди.

Каліф, мовчки і не опускаючи люльки, подав пальцем ледве помітний знак, і Мелек стояв уже перед повелителем своїм з величезним плащем з простої коричневої тканини і з білою чалмою, без жодних прикрас, у руках.

Каліф устав, надів білу просту чалму, накинув коричневий плащ, у якому ходить лише простий народ, і вийшов. Вірний Мелек, знаючи обов'язок свій, пішов назирці за ним слідом, ступаючи як кішка і не спускаючи повелителя свого з очей.

Будинки в столиці каліфовій були такої легкої будови, що мешканці зазвичай розмовляли з перехожими на вулиці, лише трохи підвищивши голос. Притулившись вухом до простінка, можна було чути все, що в будинку говориться і робиться. Ось навіщо пішов каліф.

– Суддя, казі, невблаганний, – скаржився плаксивий голос у якійсь мазанці, схожій зовні на порхавку, що виросла за одну ніч. – Казі жорстокий: бірюзу й оправу з сідла мого я віддав йому, останню решту батьківського багатства, і тільки цим міг спокутувати життя своє і волю. О, великий каліфе, якби ти знав свинцеву руку й залізні кігті свого казі, то заплакав би разом зі мною!