Отже, після благополучного вирішення і закінчення трьох кримінальних справ цих Шемяка послав повіреного свого вимагати від Ха-ритона платні, яку він йому під час суду обіцяв і показував. А Харитон-цілувальник відповів: то в мене праща, а в ній камені; якби суддя Шемяка мене засудив, я б йому лоба розтрощив! Тоді Шемяка Антонович, суддя і воєвода, перехрестившися, сказав: слава Богу, що я його не засудив: він би камінь кинув і, чого доброго, зашиб би мене! Потім, розміркувавши, що йому час відпочити й заспокоїтися після тяжкої праці й клопотів, поїхав, для покращення здоров'я свого, на службі втраченого, за море, на теплі води. А Харитон, цілувальник відставний, як пішов вимагати за суддівським вироком виконання, так і взяв, на мирову, з одного козу, з другого борошна, з третього тулуп і корову – та й додому…

Казка наша – про дивний і давній побут часів першородних: про те, що діялося і творилося, коли худоба і звір, риба і птиця, як переселенці, першородні й новозданні, як новачки світу нашого, не знали ще ні складу, ні ладу в побуті своєму; не обжилися ще ні з людьми, ні з місцем, ні з життям, ні самі проміж себе, не знали порядку й начальства, розмовляли хто по-татарськи, хто по-калмицьки і не добилися ще, кому й кого глодати і кому з ким у мирі жити, кому кого душити і кого боятися; кому ходити зі шкурою, а кому без шкури, кому бути ситому, а кому голодному.

Сірий вовк, промаявшися три доби без їжі, сподіваючись на фірмана, що дозволяє і йому, грішному, скоромний стіл, побрів нарешті на мирську сходку, де, як почув він від лисиці, яка бігла повз його логово з курчатком у зубах, Георгій Хоробрий правив суд і чинив розправу на малого й на великого. Прийшов сірий на віче; став подалі, подивився, присів на задні лапи по-собачому і знову подивився, прислухався трохи, зітхнув, похитав головою, облизнувся і повернув назад. «Тут не буде ладу, – подумав він, – крику й галасу досить; а що далі – не знаю. Краще йти звідси. Я не дурень, так до часу, поки Господь терпить гріхам моїм, поки смерть сама на мене не напоролася, бути дурнем не хочу. Нашому брату в сутінках можна залізти проміж інших людей, а в темряві опівночі так і поготів; а серед білого дня – бармоймін, не піду».

Отже, він прийшов додому, заліз у трущобу глуху, упав на бік і почав, ляскаючи зубами, шукати по шубі своїй. Прийшла ніч, і сірий зметикував і здогадався, що так ситим не будеш. «Зовсім курсах, пропав, – бурчав він подумки, – поашати нічого!» Що робити: віліз із терновника, ожив і трохи освіжився, коли різкий північний вітер пахнув по тулупу його, збиваючи мохнату шерсть, – очі в нього загорілися у пітьмі нічній, ніби свічки. Піднявши морду на вітер, пустився він вовчою скачкою і незабаром почув живність. Але, оскільки це була тільки перша спроба сірого промислити самоучкою, то він і не рознюхав, на яку поживу, з милості шайтана, наштовхнувся, а тільки облизувався, крадучись і присідаючи, піднявши брови вгору і зробивши вуха зубрильцем, і прошепотів: «Щось дуже солодке!»

Він заповз у стадо сайгаків; а сайгаки сердешні тієї пори були сумирніші за теперішніх овець, тож сірий наш без клопоту двох кращих зарізав наповал, ніби все життя у м'ясниках жив, та ще іншим бідолахам кому коліно, кому стегно, а кому й шию виламав. Сайгаки сполохалися, шуганули по полю вправо і вліво, та й здійняли тривогу. Хто живий та з ногами був, усі збіглися, звірі, птахи… А риби, через незручність сухопутного переходу, послали від себе послів, трьох черепах із черепашками, які, проте, вморившися насмерть, запізнилися, а тому справа на зборах обійшлася й без них. І відтоді, кажуть, риби позбавлені за це навіки голосу. Бачите, що вже й тієї пори порядок і розправа і провина без покарання не проходила…

Отже, звірі позбігалися, день завиднів, і сірого нашого заскочили зненацька вже над останньою чвертю третього сайгака. Він міркує: запас добре, а два краще, а тому сірий наш о тій порі, як і зараз, жартувати не любив. Та йому недобре відгукнулася ця перша спроба: справа нова, незвична; зараз шкуру зняти з сайгака не дивина; а тоді ще було не те. Звірі і птахи всі ахнули, таке лихо побачивши; один тільки молодий лошак стояв і дивився на скалічених братів своїх… Ведмідь оглянув поранених, повитягав їм зламані шийки та ніжки, повиправляв пом'яті суглобики та бурчав подумки, хитаючи головою: «Недобре так робити… Руки-ноги поламав, а якому і зовсім кінець настав – це діло недобре!»

Між тим баби зійшлися і почали голосити за небіжчиками: «Ах ти мій такий-сякий, сизий орел, ясний сокіл! На кого ж ти нас, сиріт, покинув? А хто ж нам, сердешним, хто нам буде воду возити, хто стане дрова рубати? Хто нас любитиме, хто хлібом годуватиме і вином напуватиме?»

Нарешті взялися люди і за сірого: «Хто він? Давайте його сюди!» Дуже він образився, що не давали тягати сайгаків, а на питання: «Що йому їсти?» – не дали відповіді. Кричали тільки всі, щоб сірий не смів різати живу худобу, щоб викинув цю думку з голови…

Сірий наш плакав і питав: «Що ж мені їсти, чим мені бути ситим? Я ж не прошу на щодень вечері та обіду, та хоч раз на тиждень нагодуйте: невже цілий рік скоромного до рота не брати?» Але ніхто йому на це не відповідав, і кожен побрів геть, розмовляючи одне з одним і вголос підсміюючись над сірим, приятелем нашим, який сидів, ніби богатир-недотика, підібгавши хвіст і звісивши голову, і дивився на недоїдені ратички, ріжки й кісточки…

«Так недобре, – сказав сірий, хитаючи головою на повислій шиї, – зовсім яман булир, буде погано. Та на що ж мене, грішного, з цими зубами на світ посадили?» Сам зітхнув і пішов спитати про це Георгія Хороброго: «Нехай, мовляв, сам дасть яке-небудь рішення, йому має бути відомо про це; нехай укаже мені, чиє м'ясо, чиї кістки глодати, а трави я собі по зубах не доберу».

«Георгію! – сказав він, присівши перед витязем і нахиливши принижено неповоротку, та покірну шию свою. – Георгию, прийшла мая твая просити, діло наше от який: мая їсть нада, курсак зовсім пропав, а ніхто не дає; на що ж, – вів далі він, – дав ти мені зуби, та кігті, та пащу широку? На що їх дав мені, і до того ще великий м'ясний курсак? Йому порожнім жити не можна. Накажи ти мене, Георгію, нагодувати і напоїти; а чи візьми та дівай куди знаєш. Я вчора наївся, Георгію, а тепер до четверга потерпіти можна; а там, воля твоя, накажи мене годувати!»

Георгій Хоробрий був о тій порі зайнятий справами з управління но-

вонародженого різношерстного народу свого і війська, і Георгію було не до вовка. Тож він зморщився і направив його до сотника: «Йди до тура, він тебе нагодує». – «Ну от так би й давно, – сказав сірий, підскочив і побіг весело в той бік, де паслося велике стадо рогатої худоби. – Я б учора і не подумав тягати сайгаків самоуправством, коли б хто обіцяв мені яловичинки: куй-іти, сухир-іти, баранина, яловичина, мені все одно, був би тільки, як калмики кажуть, махан, м'ясне».

Він підійшов до тура і просив, за наказом Георгія Хороброго, зробити який там лад, як кажуть, з утамування законного його голоду. «Стань от тут, – сказав тур, – і повернися до мене боком». Сірий став. Тур, задравши хвоста, розігнався, підхопив його рогами і кинув через себе. «Ситий, чи що?» – спитав він, коли сірий наш, перевернувшися в польоті разів зо три через хвіст і голову, впав на землю. У сірого відняло мову, він підскочив і поплентався не озираючись, присідаючи всім задом, як розбита стара на костурах…

Сірий добрів сік-так до логва свого, ліг і лежав, облизувався три доби, і то насилу відпочив. Обізвавши шахраєм і тура і Георгія, пішов він, проте, знову шукати суду і розправи.

«Ну, Георгію, – сказав він, заставши його знову за ділом, – спасибі тобі! Я після закуски твоєї насилу виходився!» – «А що, – спитав Георгій, – невже тур не дає хліба?» – «Якого хліба? – обізвався сірий. – Бойся Бога; у нас, коли вставляв ти мені цю скулу та ці зуби, у нас був, здається, договір не на хліб, а на м'ясне!» – «Ну а що ж, тур не дає?» – «Так, не дає!» – «Ну, – вів далі Георгій, – іди ж ти до тарпана, до коняки, вона дасть». Сам пішов у свої покої та покинув бідняка.