Йому згадалася його обіцянка викрасти дочку Дженара. Увечері Фет-Фрумос уже був на підступах до замку. Дочка Дженара втерла сльози, побачивши його цілим і здоровим.

– Тобі мене не викрасти, – сказала вона, – якщо не дістанеш такого ж коня, як у мого батечка, з двома серцями. Біля синього моря живе стара, яка тримає сім кобил. Тому, хто пропасе їх три дні і не загубить жодної, вона дозволить вибрати собі лоша. Горе-пастухів чекає смерть, а удачливих обман: стара відьма виймає у всіх коней серця і вкладає їх в одного. А кінь без серця, сам розумієш, ні на що не придатний.

Осідлавши коня, він поїхав здобувати іншого.

Сонце палило немилосердно, коли Фет-Фрумос помітив комара, що борсався з останніх сил у гарячому піску.

– Фет-Фрумосе, – покликав комар, – віднеси мене до лісу, я, цар комарів, у боргу не залишуся!

Фет-Фрумос послухався.

Виїхавши з лісу, він побачив знесиленого рака із слідами сонячних опіків.

– Фет-Фрумосе, – покликав рак, – кинь мене в море, я, цар раків, тобі відплачу!

Фет-Фрумос кинув раки в море і поїхав далі.

Сутінки застали його біля брудної хатки, огородженої частоколом з насадженими на кілки людськими головами. На призьбі, на колінах у молодої рабині, що ськала у неї в голові, лежала зморщена сива стара баба.

Фет-Фрумос привітався.

– Здоров був, юначе, – підвелася стара. – Чи не моїх кобил прийшов пасти?

– Їх.

– Мої кобили скубуть траву лише вночі… Можеш братися до роботи хоч зараз. Гей, рабине! Нагодуй хлопця моєю стравою і проведи його.

За цілий день він не мав у роті й ріски, тож не відмовився від запропонованої їжі, а потім, скочивши на одну з кобил, погнав решту на пасовище. Там його зморив сон. Коли ж він прокинувся, вже світало, а кобил поблизу не було. Став він уже прощатися з головою, як раптом з лісу виткнулися кобили, яких гнав величезний комариний рій, – ось і віддяка царя комарів.

Коли Фет-Фрумос пригнав кобил, стара так розлютилася, що добряче перепало і ні в чому не винній рабині і кобилам.

– Ховайтеся як слід, чорт вас бери, щоб ніхто не знайшов! – примовляла вона, смугуючи батогом кінські спини.

Назавтра Фет-Фрумос знову погнав кобил і, сівши на траву, проспав непробудним сном аж до ранку. Яким же було його здивування, коли з дна морського, рятуючись від полчищ раків, піднялися кобили-втікач-ки, – ось і віддяка царя раків.

Перед третім дозором стара рабиня відвела його вбік:

– Ти Фет-Фрумос, я чула про тебе. Не їж того, що дає тобі стара, вона підливає туди сонного зілля… Я приготую тобі іншу страву.

Дівчина непомітно нагодувала його. Бадьорий і повний сил, до півночі він повернувся з дозору, загнав кобил у стійло і ввійшов до світлиці. Стара на лавці, здавалося, лежала мертва. Фет-Фрумос розбудив рабиню, що спала на печі:

– Поглянь, твоя стара віддала Богові душу.

– Де ж пак, – зітхнула вона. – Північ завжди сковує її тіло мертвим сном… Завтра твоїй службі прийде кінець. Візьми мене з собою, інакше тобі не втекти од відьми. – З цими словами вона дістала із старовинної скрині стертий точильний камінь, щітку і хустку.

Вранці настав час старій розраховувати пастуха. За обідом вона відлучилася до стайні, вийняла серця у сімох коней і сховала їх у жереб-ці-трилітку, схожому на скелет, та й покликала Фет-Фрумоса, щоб той вибирав собі коня. Коні без сердець були як один гарні, а триліток-скелет із сімома серцями валявся в кутку на купі гною.

– Ось цей мені до вподоби, – сказав Фет-Фрумос про трилітка.

– Невже ти задарма працював? – здивувалася хитра стара. – Вибирай-но когось із цих красенів жеребців…

– Ось цей мені до вподоби, – повторив Фет-Фрумос.

– Що ж, бери, – процідила вона крізь зуби.

Він стрибнув у сідло і тільки його й бачили.

У лісі він підібрав рабиню, що чекала його, посадив її позаду себе і поскакав щодуху додому.

На землю спала ніч.

– Спину пече, – скрикнула раптом дівчина.

Фет-Фрумос обернувся. За ними мчав справжній шквал, а величезні очі-жарини смугували червоними, як полум'я, променями тіло дівчини.

– Кинь щітку, – попросила вона.

Фет-Фрумос кинув. Позаду них одразу виріс непрохідний ліс, який аж кишів голодними вовками.

Фет-Фрумос не жалів коня.

– Спину пече, – знов закричала дівчина.

Фет-Фрумос озирнувся і побачив величезну сіру сову з налитими кров'ю очима.

– Кинь точило, – веліла дівчина.

Фет-Фрумос кинув. Позаду них одразу виросла неприступна сіра скеля.

Фет-Фрумос поїхав ще швидше.

– Пече, – повторила дівчина.

Стара зробила отвір у скелі і просоталася крізь нього струменем палючого диму.

– Кинь хустку, – скомандувала дівчина.

Фет-Фрумос так і зробив.

Вони побачили позаду себе велике озеро, в якому купалися сріблястий місяць і вогненні зірки.

Фет-Фрумос почув довге заклинання і здійняв очі на хмари. На віддалі двох годин шляху летіла в піднебессі північ на мідних крилах. Коли божевільна стара догребла до середини озера, Фет-Фрумос підкинув угору свою палицю, вона вдарилась об крила півночі. Ніби камінь, упала північ на землю і жалібно каркнула дванадцять разів.

Місяць сховався за хмарами. Стара, під тягарем залізного сну, занурилась у чарівне озеро, яке по середині поросло довгою чорною травою. Такий вигляд мала темна душа старої.

– Врятований! – вигукнула дівчина і пішла в туманне царство тіней, звідки з'явилася на землю, викликана чаклунством старої, а юнак поскакав до замку Дженара.

Цього разу Дженар полював на відстані семи днів шляху. Фет-Фрумос посадив його дочку на коня перед собою, і всі сім котячих голів занявкали в один голос.

Кінь Дженарів голосно заіржав.

– Що сталося? – запитав мисливець.

– Фет-Фрумос викрав твою дочку, – сказав чарівний кінь.

– Наздоженемо ми його? – поцікавився Дженар, дивуючись, чому Фет-Фрумос і досі живий.

– Ні, – мовив кінь, – він скаче верхи на моєму братові, у якого на п'ять сердець більше, ніж у мене.

А тим часом Фет-Фрумос із дочкою Дженара прибули до царського палацу.

Ніхто вже не вірив, що Фет-Фрумос повернеться, а його наречена виплакала всі очі. Сліз зібралася повна золота купіль, у якій цілий і здоровий Фет-Фрумос змив із себе дорожній пил. Сліпою заснула вона в його обіймах, і снилося їй, що Богородиця узяла з небосхилу дві блакитні вранішні зорі й поклала їх дівчині на чоло. Прокинувшись, вона знову стала зрячою.

На завтра було призначено весілля царя з дочкою Дженара.

На післязавтра грали весілля Фет-Фрумоса.

Попереду їх чекало довге і щасливе родинне життя, а якщо вірити чуткам, що над Фет-Фрумосами час не владний, то й вічне.

Жили колись два брати, розумний і дурний. Розумний змушував дурного на себе працювати і так знущався з нього, що одного дня бідолаха не витерпів. Не хочу, каже, з тобою жити, віддавай, що мені належить, і прощавай.

– Добре, – погодився розумний. – Я погодую худобу, а ти востаннє збігаєш на водопій і приведеш її назад. Яка корівчина зайде у хлів – моя, яка не зайде – твоя.

На вулиці холодний вітер до кісток пронизує, а дурний погнав корів на водопій. Назад замерзла худоба не йшла – стрімголов бігла до теплого хліва, аби швидше всередину. Серед двору залишився один лише бичок-одноліток – ото й весь дурнів спадок.

Накинув дурень на шию бичкові налигача і потягнув на базар. Дорогою трапилися їм руїни якогось покинутого будинку.

– Гей, бичку, переставляй копита! Ну ж бо! – підганяє дурень.

А руїни йому у відповідь:

– Ну ж бо!..

Дурень зупинився:

– Це ти мені кажеш. Чи не так?

– Так… – відповідає луна.

– То, може, бичка візьмеш? Він пасся влітку в бору!

– Беру…

– Скільки даси? Багато не треба обіцять.

– П'ять…

– Зараз заплатиш мені?

– Ні…

– То я завтра прийду. Де хочеш знайди!