– Ось що, лицарю, – суворо сказав цар, – маю ще нерідну доньку, як дві краплі води схожі вони одна на одну. Як упізнаєш серед них рідну, її й віддам.

От пішли царівни вбиратися в однакові шати, а Білий Арап тим часом згадав про бджолине крильце, підпалив його та й покликав до себе бджолину царицю.

– Не клопочися цим, Білий Арапе, – заспокоїла його бджолина цариця, дізнавшись про його скруту. – Зі мною ти впізнаєш її серед тисячі: та красуня, що від мене хусточкою відмахнеться, і буде рідна донька Рудого царя.

Рушив Білий Арап із бджолою на плечі до світлиці, де його вже чекали цар із доньками, та й ну до красунь придивлятися. А бджолина цариця тільки те й знає, що кружляє біля лиця царівни – та й відмахнулася хусточкою. А Білий Арап і підвів її до царя:

– Ось цю дівчину я з собою забираю.

Нічого не вдіє далі Рудий цар, каже:

– Не вдалося їй тебе з товаришами погубити – тобі нею й володіти.

Поклонився Білий Арап цареві та й ну царівну квапити:

– Збирайся хутчіш, голубонько, бо племінник Зелен-царя, а мій пан почне дорікати мені, що мене тільки по смерть посилати можна.

– Скорий поспіх – людям посміх, – відказала йому царська донька. – Перш ніж я покину отчий дім, відрядімо твого коня і мою голубку на край світу за трьома гілками солодкої яблуні та живою і мертвою водою. І якщо моя голубка швидше повернеться, то ти і думати не смій, щоб я з тобою їхала. А якщо твій кінь – сама хоч на край світу за тобою піду.

Погналися кінь з голубкою наввипередки. Голубка першою досягла краю світу – на те вона й легша була, прудкіша. А як схопила три гілки солодкої яблуні, зачерпнула води живої й мертвої, заступив їй кінь дорогу. Та хоч як улещав, умовляв голубку, все марно. Голубка рішуче відмовилася оддати свої здобутки – мусив кінь їх силою відняти.

Отже привіз кінь першим три гілки солодкої яблуні та чарівної води. То царівна й скорилася покірливо своїй долі, схопилася на коня, так само чарівного, і приєдналася до Білого Арапа з його дивною свитою, яка, до речі мовити, скоро покинула їх удвох.

І так ті парубок з дівчиною за довгу дорогу одне до одного приросли, що передумав Білий Арап лисому лиходію таку красуню оддавати. Царівні Білий Арап теж припав до серця. Хай що буде, а вони їдуть далі своїм шляхом.

Зустрічати Білого Арапа з царівною вийшов Зелен-цар, а з ним і доньки його, «племінник», і царський дворовий люд. Як побачив лисун, яка в Рудого царя донька красуня, зараз кинувся допомагати їй коня розсідлувати. Та царівна відганяє того геть од себе:

– Не наближайся, – каже йому, – мерзотнику! Не для тебе я сюди приїхала, а для Білого Арапа, адже він і є справжній племінник Зелен-царя.

Усі, хто був поруч, присутні так і завмерли, а самозванець, з якого царівна машкару зірвала, кинувся на Білого Арапа й відрубав йому голову батьковим мечем, гукаючи:

– Ось маєш, кривоприсяжнику!

Заіржав тоді несамовито кінь Білого Арапа, накинувся на самозванця і аж тоді заспокоївся, як підняв його високо-високо та гепнув ним об землю з-понад хмар.

А доки всі метушилися, донька Рудого царя хутко приклала Білому Арапові голову до тіла, трьома гілками солодкої яблуні обплела, скропила спершу мертвою водою, потім живою, і ожив її королевич. Протер він очі й мовив до царівни:

– Як же міцно я спав!

– І не прокинувся б ти ніколи, Білий Арапе, якби не я, – сказала донька Рудого царя, цілуючи його і повертаючи королевичу старий батьківський меч.

А Зелен-цар зараз же закоханих благословив і своїм королівством правити призначив. На їхньому весіллі гуляли бідні й багаті, бджолина цариця і мурашиний народ – словом, усі. А може, і досі гуляють.

Жили в одному селі рідні брати, обидва були одружені. Старший був працьовитий, бережливий і заможний, що не зробить – усе до ладу, от тільки дітьми Бог обділив. А молодший брат був нещасливий бідняк, ледачий, зате дітлахів – семеро по лавках. А ось жінка у бідняка була працелюбна і добра, а в багатого – скупа і злішої не знайти.

Тільки й водилося у бідного брата, що пара волів – хоч і гладких, та все ж таки без плуга-борони, воза-саней яка з них користь? Щоразу, коли була в них потреба, просив у інших, частіше – у брата, в якого всього було вдосталь. А того потім жінка шпиняла.

– Рідня ріднею, – любила повторювати вона, – а копійка любить, щоб її рахували.

– Не скупися, жінко. Окрім мене, братові допомогти нікому.

Так би й далі велося, якби не віз. Через кожні два дні Деніле по воза приходить: то дрова привезти треба, то борошно, то сіно…

– Послухай, брате, – сказав нарешті старший молодшому. – У тебе ж є воли, чому воза не купиш? Мого вже геть поламав, нічого вже позичати.

– Твоя правда, – погодився молодший, – та де ж гроші взяти?

– Бери волів – вони у тебе рослі і гарні – і йди на ярмарок. Продаси цих – інших візьмеш, які дешевші. А на різницю воза купиш, господарство заведеш собі.

– Слушна порада!

Поспішив додому, вивів волів на налигачі та й пішов на ярмарок. Піднімається на похилий пагорб, а назустріч йому чоловік, поперед себе нового воза котить, щойно на ярмарку купив.

– Почекай, добрий чоловіче, – звернувся до нього Деніле. – Притримай свого воза, на одне слово підійди.

– Я почекав би, та він не стоїть. А що?

– Віз у тебе нібито сам їде?

– Хіба сам не бачиш?

– Пропоную обмін: ти мені воза, я тобі волів, намучився вже з ними: то сіна їм треба, то загороду давай, то від вовків бережи… Вже якось приловчуся воза штовхати, якщо він і сам їде.

– Я дивлюся, ти не такий простий, як здаєшся… – сказав господар воза. – Тобі поталанило, що я сьогодні зговірливий – по руках: тобі – віз, мені – воли!

Узяв Деніле воза, під гору додому йде.

– Зовсім сказився віз! Як накладу мішків з борошном чи сіном, щоб так само котився!

А віз знай собі мчить уперед, немов обігнати його хоче.

Але за спуском пішов підйом. Спинився віз – і ні з місця.

– Погана була ідея з возом!

Насилу зсунув він воза вбік, закріпив на місці, сів на дишло і міркує:

«Ну й ну! Якби я був Деніле Препеляк, волів би занапастив, а якби не був, воза б знайшов. Препеляк я чи ні?…»

Бачить – перехожий жене кози.

– Гей, друже, – каже Деніле. – Чи не поміняєш козу на воза?

– Навіть не знаю… Коза у мене дійна, спокійна…

– Що слова на вітер кидати? Забирай воза, віддавай козу!

Хіба посперечаєшся? Віддав козу, узяв воза. Потім попутного воза дочекався, прив'язав до нього свого… Постояв Деніле з відкритим ротом і повів козу на ярмарок. А худобина на всі боки рветься, скоро зовсім набридла.

Йде він далі з козою, а назустріч чоловік з базару повертається – гуску під пахвою несе.

– Здоров був, добрий чоловіче! – каже Деніле.

– І тобі не хворіти!

– А давай мінятися? Бери у мене козу, а мені віддай гуску.

Поторгувалися трохи, і Препеляк забрав гуску. Приходить на ярмарок, а птах як заґелґоче на все горло: га-га-га-га!!!

– Ну й ну! Чорта здихався, з його батечком зв'язався! Так і оглухнути недовго!

Навпроти чоловік гаманці продавав. Обміняв Деніле гуску на гаманець, що на довгих ремінцях на шиї носять, повертів його в руках і каже:

– Дурна макітра, що ж я накоїв! Була пара – не воли, а чудо, залишився з порожнім капшуком! Немов лихий мене поплутав, а я ж не вперше на ярмарку.

Добрався Деніле до рідного села – і до брата:

– Здорово, брате!

– Заходь, Деніле! Скільки ж ти на ярмарку пропадав?

– Поспішив туди людям на сміх.

– Що за новини з міста несеш?

– Та нещасні воли мої пропали, ніби їх і не було.

– Невже звір напав чи обікрали тебе?

– Та власною рукою віддав, брате.

Розповів Деніле братові про всі свої міни.

– Що не кажи, братику, рідкісний ти простак!

– Згоден, брате, але тепер я набрався уму-розуму. Візьми собі гаманець, мені він не потрібний. Але ради Бога позич мені востаннє воза з волами: дров з лісу привезти, а то у жінки з дітьми вогонь розвести нічим…