З цієї пори, з цього випадку в нашого сірого, кажуть, і шия стала колом: не гнеться і не повертається, тому що затягнута в чужий комір.

Сатана, не найстарший, який завжди особисто в першопрестольному граді своєму царює, а один із чортів-послушників, святкував іменини свої; а звали того чорта Сидором, і Сидором Полікар-повичем. На бенкеті цьому було народу багато, всі веселилися чесно і добропорядно; плясали, не як у нас, на ногах, а скромно і чинно, на голові; грали в карти і виїжджали всі на підробних очках; розплачувалися по курсу фальшивими асигнаціями найновішої, міцної англійської роботи, що не поступається якістю справжнім; але все це робилося, кажу, мирно.

Раптом входить чоловік у подраному форменому сертуку, – хто казав, що це хорунжий, відставлений тричі за пияцтво і буянство; хто казав, що це невеликий класний чиновник, а хто – що це відставний клерк, унтер-баталер, а може, і підшкіпер. Не встиг він вшанувати зібрання присутністю своєю, як тієї ж миті вв'язався в шашні миролюбних відвідувачів і, не відкладаючи діла й розправи, вдарив на них у кулаки. Чорт-іменинник як хазяїн спробував було розняти, але як від першого руського леща в нього у вухах почувся передзвін у сім дзвонів, на язиці і гірко і кисло стало, а з очей іскри посипалися градом, так він і присів. Гості розповзлися по домівках, по вертепах своїх, і хоробрий вояк і переможець наш лишився бенкетувати сам.

– Дурень ти, – сказав настоятель, сатана-староста, Сидорові, коли той прийшов до нього плакати про біду свою, – дурень і боягуз, і поганий, як я бачу, нам слуга, коли шкодуєш для служби своєї і па-ри-другої зубів! Ти б зрадів находці й послідив її; я давно вам казав, що мені чиновні пройдохи почесні потрібні, – щоб ви їх заманювали, а ви все ходите, підібгавши хвости, наче сумирники! Ти в мене вирушиш на землю, дізнатися на ділі про сушу і глибину, і побут громадянський та військовий і осісти там, де оборотів наших виявиться вигідніше; та прошу служити, як люди служать, не для поживи і власної користі, а для блага й користі спільної нашої, не шкодуючи ні живота, ні крові.

Сидір Полікарпович став ногами на тверду землю й озирався навкруги на просторі; присів відпочити.

«Погане наше життя, – подумав він. – Відтоді як нашого брата з неба зіпхнули, всі кривдять; кожен дулю підносить і по вухах б'є! Впади тільки, і підіб'ють під ноги, а почнеш вставати, оправлятися, так самі потиличники маєш! Народ примудряється і просвіщається щодня, і безхвосте це племя до всього береться, в усе вв'язується: під землю підривається, бродить по морю, хрестить по повітрю, – не присвой я собі жару, вогню, так і не було б у мене свого закутка, нічим було б перед ними похвалитися!»

Він озирнувся навкруги, поводив рилом у всі боки, а він, як добра гонча, шукав верхнім чуттям, зітхнув гірко і сказав: «Іти добро промишляти звідси подалі – тут, у цій землі, приступу нема!»

Він підвівся і пішов на схід, бо виліз на землю на найдальшому заході, під крутим берегом, де кінець світу і видався миском у море крайній шмат землі, нашої частини світу. Ішов він, ішов, дійшов до країни від нас західної, пригішпанської, королівства задорного; а живуть у тому королівстві люди невгамовні, родяться в них задуми нездійсненні. Там Сидір наш і зустрів невеликий загін солдатів на привалі. Солдати ті прийшли з країн північних, перейшли землі багатомовні й відпочивали від праці й утомливого переходу. Чорт підсів до них і почав розпитувати:

– Куди йдете?

– Йдемо під Стукалів монастир, грати в м'яча чавунного, гризти горіхи гартовані; йдемо хлібом-сіллю гостей вітати, саджати боком-ребром на прилавки залізні, вузькі, за скатертини травчасті, за столи земляні, напувати хмільним багряним вином, примовляти: «Не ходи сам, ходи з батечком»; приспівувати: «Не тобі, супостату, на орла нашого сизого, на царя нашого білого руку заносити окаянну!» Кому судилося, розбредемося – ляжемо по землянках дармових, не купованих… Ідемо пожити весело, померти красно!

«Дай іще з ним побалакаю, чи не буде поживи!» – подумав чорт Сидір Полікарпович.

– А що, тут життя ваше добре? – цікавиться чорт.

– В гостях добре, а вдома краще, – відповідає гренадер.

– Тут дівчата гарні, – натякає чорт.

– Багато гарних, та милих нема! – йому у відповідь гренадер.

– Гарні, та не милі! Чи можливе це діло? – знову питається чорт.

– У нас не по гарному милий, по вигляду гарний!

– Так що ж ви милих покинули, а зайшли до немилих?! – єхидствує чорт.

– Не пив би, не їв, усе на милу глядів – та сльозою моря не наповниш, а супостата вашого хрестом і молитвою не знищиш; отже, сідати козаку на коня, а нашому брату братися за пищаль та за щуп! – каже гренадер.

– Та ви вільно чи невільно сюди зайшли?

– Наша воля – воля царська; за нього животи наші, за нього голови!

– Подивишся на вашого брата, так жаль доймає! Якби на мою немудру голову – що б, здається, за радість у такій веризі ходити! Покинув би честь і місце…

«Піду до іншого! – подумав чорт Сидір Полікарпович. – Тут, у країні пригішпанській, західній, зручніше мені буде з ними побрататися, а там спробую з ними разом їхньої землі дістатися!»

Пристав до них, служив, терпів усе лихо солдатське, але – дуже морщився! Йому в першу добу ківером на лобі мозоль нам'яло пальця в півтора; від залізного листа у комірі шия стала неповороткою, гірше, ніж у сірого вовка; широкою перев'яззю плечо віддавило, ранцем ледь не задушило! «Що мені за неволя в такому хомуті ходити! Буду жити я по-своєму».

Так і зробив. Полк вийшов на смотр, у всіх ранці й амуніція в порядку, а в нашого Сидора ні цеглинки форменної, ні вакси сухої, ні воску, ні лоску, ґудзики нечищені, ниток у валізці ні сірих, ні білих!

Сидір Полікарпович думав нести службу по-своєму, та йому це відгукнулося так круто і болісно, що він, забувши всі добрі поради й настанови старости-сатани, кинув усе – і службу, і ранець, і рушницю, і суму, прокляв життя і втік. Він тікав три доби не озираючись, набив п'яти і присів нарешті під липку перевести подих. Не встиг він іще опам'ятатися, як раптом побачив перед собою чоловіка, невисокого на зріст, у низькому капелюху без пера, у розстібнутому сірому сюртуку, довгій жилетці, у ботфортах, який стояв, склавши руки на грудях і виставивши ліву ногу вперед, і розглядав по черзі всі віддалені дороги, і не міг, здавалося, вирішити, яку йому вибрати. Чорт Сидір підійшов, обнюхав незнайомця, в одне вухо йому вліз, в друге виліз і дізнався таким чином усі помисли і задуми його. У цей час раптом підлетів латник із косматим шоломом і, вказуючи назад, доповів, що він знову вже бачив піки на червоних і синіх древках і нагайки. Той кинувся на коня і помчав стрілою; і наш Сидір, зметикувавши і розгадавши діло, ледь устиг сунути йому листа, якого він, зігнувшися на карачках за задньою лукою вершникового сідла, написав і якого за цієї оказії надумав відправити в пітьму суцільну до командира свого, сатани-старо-сти, щоб повідомити його про погані успіхи свої та проситися додому. Сидір не чаклун, та вгадав; лист його запізнився трохи, це правда, але він, застрахований, справді дійшов нарешті до місця і був переданий вершником просто до рук старості-сатані, настоятелю Стопоклепові Живдираловичу; ось він від слова до слова:

«Лист від чорта-послушника, Сидора Полікарповича, до сатани-ста-рости, Стопоклепа Живдираловича, писаний на землі, у країні пригішпанській, західній, і відправлений у пітьму з першою оказією з чоловіком, невисоким на зріст, у капелюху без пера.

Старості нашому, Стопоклепові Живдираловичу, від послушника його, Сидора Полікарповича, низький уклін; дружині його від гарячого шанувальника її, Сидора Полікарповича, багато літ і низький уклін; тещі його, відьмі, низький від нас же уклін, рівно і дружині нашій, дорогоцінній Василісі Утробовні, уклін і подружній наш наказ бути нам вірною; дітям нашим батьківський наш прокльон навіки нерушимий і уклін, усьому пеклу – низький уклін наш і всяка неправда світова і нечисті справи і спокуси; а про себе скажемо, що ми завдяки старості нашому, Стопоклепові Живдираловичу, і глупості та капості людські, що процвітають у тутешніх краях, іще живі й здорові, хоча всі посильні наші спроби досі ще мало понесли за собою плодів, і багато ми лиха земного зазнали, і лишилася за нами одна тільки надія, що нова справа наша принести нам має успіх і жатву велику, душогубну. А вийшли ми з пекла у країні, бідній науками, і мистецтвами, і просвітою, де блаженствують наші, і босі і стрижені, на краю світу, – тому і вирішили ми, що зайве заснувати тут перебування наше, а вирушили через гори високі, сніжні на Схід і зустріли там людей, схильних до глупощів і до капостей, безсовісних; тому, розсудивши також, що ці люди рук наших не минуть, роздавали ми їм тільки значки, триколірні та білі, для усобиць; а потім збиралися йти ще далі на Схід, як дійшла до нас звістка, що прийшло з північних країн багато людей, міцних тілом і духом, а країна їх льодовита, і вони її люблять, і і заклав її їхній цар, а наш перший ворог, у землі неприятельській, і довершили її спадкоємці царя того і нащадки, всупереч старанням нашим, а древню столицю свою, до якої нема нам приступу від великої кількості церков, відстояли вони зараз знову, щоб не дісталося в руки чужинців, що під проводом подручника нашого на царя і землю їх посягнули; і заморили вони тих чужинців голодом, і холодом, і зброєю, і стежили за тим пре-дводителем до землі і столиці його, де ми нині живемо, і били його нещадно на кожному кроці. А тому і вважаємо ми за найкращу капость спокусити цих звитяжних вояків звернути зі шляху благочестя. Але ця спроба, незважаючи на те що не берегли ми ні плечей своїх, ні шкури, була для нас дуже невигідною, і понесли ми від неї втрат більше, ніж прибутків. Є в них, наприклад, звичай військовий, що не питають: звідки взяти, а кажуть тільки: щоб було; дивишся – і є; а трохи погуляєш, не побачиш, так відразу за розправу, а це зовсім не для нас! Вони царів своїх вшановують свято, за землю широку, почасти ненаселену й дику, стоять дружно, а тому успіху нам іще чекати слід мало. Так дізналися ми про їхній побут на суші, а нині маємо намір за допомогою отця настоятеля і старости нашого сісти на кораблі їх і йти з ними чинно і тихо до землі їхньої та роздивитися там, на місці, де буде вигідніше і привольніше. Про що будемо повідомляти вас повсякчас. А писано цього листа до вас через самого того землі пригішпанської, західної, повелителя, нашого подручника, якому термін на землі нині вийшов уже давно і слід йому з'явитися до старости, Стопоклепа Живдирало-вича, в пітьму; але, на думку нашу, треба послати різночинців і послушників, щоб вони могли вловити і взяти з собою того подручника нашего і доправити в пекло; адже сам він, випробовуючи довготерпіння наше, день за день прострочує та з'явитися до місця відкладає. Лишаємося служителем і послушником вашим