Чорт Сидір Полікарпович залишився при хлібному і теплому ділі своєму і при місці – він виписав із пекла дружину свою, синів, дочок і живе з ними гарно! Він і сам ситий, і подушне за себе і за всю сім'ю свою сатані-настоятелю, Стопоклепові Живдираловичу, виплачує, а дружину його дарував не один раз до свят; місця ж свого покинути не думає…

Тато поставив на стіл табакерку. Яка прекрасна! строката, із черепахи. А що на кришці! Ворота, башточки, будиночок, інший, третій, четвертий; а дерева золоті, а листячко на них срібне; а за деревами сходить сонечко, і від нього рожеве проміння…

– Це містечко Дінь-Дінь, – сказав тато й торкнувся пружинки…

Раптом десь заграла музика.

– Тату! чи не можна ввійти до цього містечка?

– Мудро, мій друже: це містечко тобі не на зріст.

– Нічого, таточку, я такий маленький; мені так би хотілося довідатися, що там робиться…

– Право, мій друже, там і без тебе тісно.

– Так хто ж там живе?

– Там живуть дзвіночки. Тато підняв кришку на табакерці, і що ж побачив Міша? І дзвіночки,

і молоточки, і валик, і колеса…

Міша зачудувався:

– Навіщо ці дзвіночки? навіщо молоточки? навіщо валик з гачками?

А тато відповідав:

– Не скажу тобі; сам подумай. Тільки от цієї пружинки не займай! інакше все зламається.

Тато вийшов. Міша дивиться: унизу табакерки відчиняються дверцята, і із дверцят вибігає хлопчик із золотою головкою й у сталевій спідничці, зупиняється на порозі й кличе до себе Мішу.

Міша побіг до дверцят і з подивом помітив, що дверцята йому точно на зріст.

– Дозвольте довідатися, – сказав Міша, – з ким я маю честь говорити?

– Дінь-дінь-дінь, – відповів незнайомець, – я хлопець-дзвіночок, житель цього містечка. Ми чули, що вам дуже хочеться побувати в нас у гостях, і тому зважилися просити вас зробити нам честь до нас завітати.

Хлопчик-дзвіночок взяв його за руку, і вони пішли. Отут Міша помітив, що над ними було склепіння, зроблене зі строкатого тисненого папірця із золотими краями. Перед ними було інше склепіння, тільки менше; потім третє, ще менше; і так усі інші склепіння – що далі, то менше.

– Я вам дуже вдячний, – сказав Міша. – Але подивіться, які у вас низенькі склепіння, там я й не проповзу. Я дивуюся, як і ви під ними проходите.

– Дінь-дінь-дінь! – відповів хлопчик. – Пройдемо, не турбуйтеся.

Справді, з кожним їх кроком, здавалося, склепіння піднімалися, і наші хлопчики всюди вільно проходили; коли ж вони дійшли до останнього склепіння, хлопчик-дзвіночок попросив Мішу озирнутися. Міша озирнувся, і що ж він побачив? Тепер те перше склепіння, під яким він пройшов, входячи у дверцята, здалося йому маленьким, начебто, поки вони йшли, склепіння опустилося. Миша був дуже здивований.

– Чому так? – запитав він свого провідника.

– Дінь-дінь-дінь! – відповів провідник, сміючись. – Звіддаля завжди так здається. Мабуть, ви ні на що вдалину уважно не дивилися; удалині все здається маленьким, а підійдеш – велике.

– Так, це правда, – відповів Міша, – я дотепер не думав про це, і тому от що зі мною трапилося: я хотів намалювати, як матуся біля мене грає на фортеп'яно, а тато на іншому кінці кімнати читає книжку. Тільки цього мені ніяк не вдалося зробити: працюю, працюю, малюю якомога вірніше, а все на папері в мене вийде, що тато біля мами сидить і крісло його біля фортеп'яно стоїть, а тим часом я дуже добре бачу, що фортеп'яно стоїть біля мене, біля віконця, а тато сидить на іншому кінці, біля каміна. Матуся мені казала, що тата треба намалювати маленьким, але я думав, що вона жартує, тому що тато набагато більший її на зріст; але тепер бачу, що вона правду говорила: тата треба було намалювати маленьким, тому що він сидів удалині. Дуже вам вдячний за пояснення, дуже вдячний.

От перед ними ще дверцята; вони відчинилися, і Міша опинився на вулиці. Бруківка вимощена перламутром; піднебіння строкате, черепахове; по піднебінню ходить золоте сонечко; будиночки сталеві, поліровані, вкриті різнобарвними мушлями, і під кожною кришкою сидить хлопчик-дзвіночок, і багато їх.

Тим часом їх оточили хлопчики-дзвіночки, смикали Мішу за одяг, дзенькали, стрибали, бігали.

– Весело ви живете, – сказав їм Міша, – завжди б із вами залишився. Цілий день ви нічого не робите, у вас ні уроків, ні вчителів, так ще й музика цілий день.

– Дінь-дінь-дінь! – закричали дзвіночки. – Ні, Мішо, погане нам життя. Правда, уроків у нас немає, то й що? Все наше лихо саме в тому, що в нас, бідних, жодної немає справи; немає в нас ні книжок, ні малюнків; цілий день грай так грай, але ж це, Мішо, дуже, дуже нудно. Можеш собі уявити, як, нічого не роблячи, просидіти в табакерці, і навіть у табакерці з музикою.

– Так, – відповів Міша, – ви кажете правду. Це й із мною трапляється: коли після навчання візьмешся до іграшок, то так весело; а коли у свято цілий день усе граєш та граєш, то до вечора й знудишся.

– Так, але в нас є інше лихо, Мішо: у нас є дядьки.

– Які ж дядьки? – запитав Міша.

– Дядьки-молоточки, – відповіли дзвіночки, – злі! Раз у раз, як ходять по місту, так нас постукують.

Справді, Міша побачив, що по вулиці ходили якісь добродії на тоненьких ніжках, з довжелезними носами й шепотіли між собою: «тук-тук-тук! тук-тук-тук! піднімай! зачіпай! тук-тук-тук!». И дядьки-молоточки без зупину то по тому, то по іншому дзвіночку тук так тук. Він підійшов до цих панів, дуже чемно вклонився їм і запитав, навіщо вони б'ють бідних хлопчиків. А молоточки йому:

– Геть іди! Там у палаті й у халаті наглядач лежить і стукати нам велить. Тук-тук-тук!

– Який це у вас наглядач? – запитав Міша в дзвіночків.

– А це пан Валик, – задзвеніли вони, – предобра людина, день і ніч із дивана не сходить; на нього ми не можемо поскаржитися.

Міша – до наглядача. Дивиться: він справді лежить на дивані, у халаті й з боку на бік перевертається. А по халаті в нього шпильки, гачечки; тільки що втрапить йому молоток, він його гачком спершу зачепить, потім спустить, а молоточок і стукне по дзвіночку.

Щойно Міша до нього підійшов, як наглядач закричав:

– Хто тут ходить?

– Це я, – хоробро відповів Міша, – я – Міша…

– А що тобі треба? – запитав наглядач.

– Так мені шкода бідних хлопчиків-дзвіночків, дядьки їх без зупину постукують…

– А мені що?! Нехай собі дядьки стукають хлопчиків!

Миша пішов далі – і зупинився. Дивиться, золотий намет із перлиною; нагорі золотий флюгер вертиться, а під наметом лежить царівна Пружинка та, наче змійка, то згорнеться, то розгорнеться й без зупину наглядача під бік штовхає. Міша сказав їй:

– Пані царівно! Навіщо ви наглядача під бік штовхаєте?

– Зіц-зіц-зіц, – відповіла царівна. – Дурний ти хлопчик. Якби я валика не штовхала, валик би не вертівся; кабы валик не вертівся, то він за молоточки б не чіплявся, молоточки б не стукали; якби молоточки не стукали, дзвіночки б не дзенькали; якби дзвіночки не дзенькали, і музики б не було!

Міша нахилився й пригорнув царівну пальчиком.

В одну мить пружинка із силою розвилася, валик сильно закрутився, молоточки швидко застукали, дзвіночки заграли, і раптом пружинка лопнула. Усе замовкло, валик зупинився, молоточки попадали, дзвіночки згорнулися на сторону, сонечко зависло, будиночки зламалися… Тоді Міша згадав, що тато наказував йому не торкатися пружинки, злякався й… прокинувся.

Міша довго не міг опам'ятатися. Дивиться: та ж перед ним табакерка; біля нього сидять тато й мама і сміються.

– Де ж хлопчик-дзвіночок? Де дядька-молоточок? Де царівна Пружинка? – запитував Міша.

– Тебе музика заколисала, і ти заснув. Розкажи ж нам, що тобі наснилося!

– Тату, – сказав Міша, – мені все хотілося довідатися, чому музика в табакерці грає; от я взявся на неї дивитися й розбирати, що в ній рухається й чому рухається; думав, думав і почав уже добиратися, як раптом, дивлюся, дверцята в табакерку розчинилися… – Отут Міша розповів увесь свій сон.