– Тьху! – урвав його брат, не дослухавши. – Бери воза, але це востаннє.

Деніле тільки того і треба. У лісі вибрав дерево товстіше, навіть волів розпрягати не став, відразу рубати заходився, щоб стовбур точнісінько у воза впав. У цьому весь Деніле Препеляк! Тільки не розрахував трохи – важкий стовбур, падаючи, воза на дрізки розтрощив і волів занапастив.

– Ось тепер брата підвів! Як бути? Може, попрошу у брата кобилу?…

– Що за чоловік, – не сподобалася ця ідея старшому братові, – видать, у монастирі тобі місце, а не серед людей, як ти всім набрид, до чого жінку й дітей довів. Забирайся!

Вийшов Деніле з «гостинного» будинку свого брата, осідлав кобилу – тільки його і бачили! Та коли проїздив мимо озера, дійшли до нього слова братові про чернецтво.

– Ось побудую я тут монастир краси невимовної, на весь світ прославлюся, – вирішив він.

Почав з хреста: змайстрував і в землю уткнув – місце освятити. А сам у ліс якнайдалі подався, стовбури для стовпа, основи, балки та палі підібрати. Випірнув з озера чорт – і до нього:

– Ти що це тут зводити надумав?

– Хіба не бачиш?

– Стривай! Озеро, ліс і ця місцина – все наше.

– Ага, і качки ваші на воді. Що ще собі привласните, іроди рогаті? Ось я вам покажу!

Чорт під воду пішов, самому Скараоському про все доповів. Страх пойняв чортів, порадилися вони, і відправив начальник їхній Скараоський до відлюдника Деніле гінця рогатого з повним бурдюком золота.

– Візьми гроші! – пропонує парламентер Препеляку. – І щоб ноги твоєї тут не було.

– Пощастило вам, нехристі, що золото цінніше за віру, а то б вам не минути лиха!

А в озері тим часом Скараоський біснується: ціле багатство віддав, це ж скільки душ купити можна було…

Поки Деніле міркував, як гроші додому доправити, перед ним новий чорт вигулькнув:

– Гей, старий! Роздумав мій пан: спочатку позмагаймося трошки, а там уже золото візьмеш.

– Як же будемо змагатися?

– А так: хто з нас через плече кобилу твою перекине і тричі навколо озера пробіжиться без привалу, без відпочинку, того й гроші.

Сказав, кобилу підхопив, миттю три кола зробив. У Препеляка аж щелепа одвисла, але він швидко оговтався:

– Велика сила в тобі. Ти кобилу через плече перекинув, а я її між ніг утримаю. – Стрибнув у сідло і без передиху озеро тричі – раз по раз – обскакав.

Розгубився чорт, але незабаром інше змагання вигадав:

– Будемо бігати наввипередки.

– Тільки де тобі зі мною змагатися? Побіжиш для розминки з моїм молодшим сином.

Показав чорту на кущі, а там заєць сидить.

Рвонув з місця заєць, чорту за ним не встигнути, а Деніле за перегонами спостерігає, регоче від душі.

– Ну й швидкий же твій шибеник! – відсапавшись, мовив чорт, – тільки його схопити зібрався, а його і слід загув!

– Яблучко від яблуньки… – посміхнувся Деніле. – Хочеш ще зі мною наввипередки побігти?

– Знайшов дурня! Вже краще давай боротися.

– Поборемося, коли життя тобі набридло. Тільки спочатку з дядьком моїм тисячолітнім упорайся, перш ніж на мене виходити. Хоч він і старий дід, та сильніший за тебе! – сказав і повів чорта до ведмедячого барлогу.

Немає потреби переказувати хід поєдинку, ледве ноги чорт виніс.

– Що? – сміється Деніле. – Не подобається такий поєдинок? Борися тоді зі мною!

– З тобою, а то з ким же, давай, хто голосніше гаркне.

– Гаразд, спершу ти.

Перший раз чорт гаркнув – затремтіла земля, завирували моря, риби догори черевом спливло видимо-невидимо, чортів з озера повиносило, так і до кінця світу недалеко. А незворушний Деніле сидить собі на бурдюку із золотом:

– І це все, на що ти здатний? Щось я і не розчув. Гаркни-но ще! Гаркнув чорт ще страшніше.

– Ні, не чути.

Гаркнув чорт знову – трохи не надірвався.

– Та тебе за шелестінням трави не чути… Моя, отже, черга гаркнути?

– Твоя…

– Боюся, як би від мого крику твоя голова не тріснула. Якщо рано тобі помирати, захистимо твої очі і вуха рушником…

– Як скажеш, дуже жити хочеться!

Зав'язав Деніле чортові очі і вуха рушником, розмахнувся палицею дубовою (він, звичайно, відлюдник, а в палицю вірив більше, ніж у святий хрест) і лусь чорта по правій скроні – в ім'я Отця…

– Досить, більше не гаркай!

– Брешеш, чортове насіння! Чи не ти тричі гаркав?

І бабах його по лівій – і Сина…

– Ой, годі, сил моїх немає!

– А ось і подивимося!

Утретє «гаркнув» він чорта по голові – і Святого Духу.

– Вбивають! – заголосив чорт і так, із зав'язаними очима і жалібними стогонами, водяною змійкою в озеро пірнув, все як на духу Скара-оському розповів: відьмак ваш Деніле – ось вам моє слово.

А Деніле сидить на бурдюку і думу думає, як би його додому донести. Виходить з озера третій чорт з величезною булавою напереваги:

– Так от ти який, друже! Тепер моя черга з тобою змагатися. Хто з нас булаву оцю найвище підкине, той і гроші візьме.

– Ось з тебе, нечисть, і почнемо!

Чорт булаву я-а-ак шпурне – тільки через три доби в ґрунт врізалася, земну твердь трохи не похитнула.

– А тобі так слабо? – хвастає чорт.

– Нічого не слабо, витягни її з матінки землі.

Чорт і витягнув.

– Ну, чого зволікаєш час?

– Будь терплячий, лукавий, устигнеш.

Жде-чекає сатана, а вже ніч: зірки мерехтять, а місяць щербатий.

– Що ж не кидаєш?

– Кинути недовго, прощайся з булавою.

– Чого б це?

– Бачиш на місяці щербинки? Це брати мої потойбічні. їм як повітря залізо потрібне – нічим коней підкувати. Глянь, як руками розмахують, на булаву твою око поклали.

– Е ні! Булава – від дідів-прадідів спадок, нізащо з нею не розстанусь! – підхопив булаву і – в озеро. Доповідає Скараоському, як ледве без булави не залишився.

Закипіла в Скараоськом лють, зібрав він нечисть і наказує:

– Хай котрийсь із вас негайно піде і погубить прокляттями недруга нашого!

Вийшов один чорт наперед, а сам так і труситься.

– Не бійся! – підбадьорив Скараоський. – Погубиш – у чині піднімешся.

Мить – і чорт стоїть перед Деніле.

– Гей, друже! Ти своїми витівками всіх чортів на вуха підняв, тепер не відкрутишся. Будемо проклинати один одного: хто в цьому кращий буде, той і гроші візьме.

Як почав клясти нечистий, так бідний Деніле на одне око кривий став, але взнаки не подав:

– Не на того напав, нікчемний чорте! Наплачешся у мене.

– Що даремно базікати, вивергай уже прокляття, коли вдатний.

– Перекидай бурдюк із золотом через плече і за мною: вдома залишив батьківські прокляття.

З цими словами він осідлав бурдюк. Підхопив його нечистий разом з бурдюком на плечі, Деніле й оглянутися не встиг, як опинився вдома, побачив жінку і дітей.

– Сини мої любі, тягніть-но сюди прокляття батьківські: чесалку і гребені для клоччя! – розпорядився Препеляк.

Набігло дітлахів звідусіль, кожен – з батьківським прокляттям.

– Тримайте, молодці, цього пана, та прокленіть, як слід, щоб мало не здалося!

А дітям, ясна річ, сам чорт не брат. Накинулись усією оравою і давай лукавого чесати. Чорт як закричить та як чкурне. Про гроші навіть не згадав.

А Деніле Препеляк з того часу про бідність та голод зовсім забув і довге життя прожив. До глибокої старості збирав за багатим столом своїх дітей.

Давним-давно, коли в пустелі можна було зустріти бога, жили-були похмурий, як непроглядна ніч, цар із світосяйною, як білий день, царицею.

Півстоліття воював цар із сусідом. Сусід покинув цей світ, але ворожнеча кипіла в крові його нащадків. А в похмурого царя не було дітей, тож йому нікому було передати свою ненависть. Світосяйна цариця жила як удова при старому чоловікові, тому що він більше часу проводив на війні, ніж у її покоях.

Якось уставши з ліжка, вона почала оплакувати свою бездітність перед образом матері всіх скорботних, і відповіддю на благання юної цариці були сльози, що полилися з темних очей Богородиці. Цариця приклалась устами до вологої ікони і незабаром відчула, що чекає дитину.