От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ: щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.

Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.

– Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати? – скрикнув Чоловік.

– Так і так, – кажуть йому. – Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали… – Всяке чим-небудь переступило його наказ.

– Ведіть мені злочинців на суд! – скрикнув Чоловік.

Нагнали винуватих з усякого роду й плоду, – всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.

– Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? – пита грізно Чоловік.

– Царю наш, розпоряднику наш! – повинилися перед ним злочинці, – винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.

От і почав Чоловік думати та гадати, як тих винуватих розсудити. Правда на одно ухо йому шепче:

– Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?

А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:

– Ану, – суди! ану – карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх повинно судить – всі винуваті… Всіх виполони до ноги, до коліна!.. Яке ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?… А жити їм як? Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?… Ну – перероди їх, перероби!

Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так: і покарати б, щоб не робили злочинства… Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?… Махнув рукою та й звелів всіх випустити і не сказав нікому нічого…

На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.

Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості – старий та древній!

І от чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: «Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки та бранки та лихого розладдя?… Поділити? – думав він. – Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду і, стрінувшись, почнуть ворогувати… Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина – другі будуть ремствувати, а на всіх разом – не помиряться».

Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли… Не знає чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.

Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:

– Що робити, як їм бути?

От самий старший і каже їм: – Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого… Як тепер будемо жити?

– Як жити? – питають другі. – Ну, кажи!

– По-моєму, – каже старший, – як жили, так і жити вкупі.

Мовчать менші, тільки голови посхиляли.

– Укупі? – замовив підстарший. – А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?

– Та вже ж хто старший, то не менший, – каже найстарший брат.

– То себто ти? – спитався підстарший. – Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити? – скрикнув він.

– А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.

– То що, що ти раніше родився!.. А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?… Чого ж ми будемо тобі коритися?

Другі собі гудуть:

– Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а другому нічого. Почали змагатись.

– Ну, як хочете, так і робіть, – каже старший брат.

– А як, – кажуть, – робить? Ось як зробить: ділиться – всіх порівну ділить, щоб нікому не було завидно.

Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись – одно зостається лишнє або кому одного недістае. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: «Моє!», або: «Мені не стало!»

Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далі дійшло діло й до бійки. Устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну, згубу самосічну; вибили народу чимало, вигубили цілі роди, ви-полонили цілі коліна. Зосталося небагато нащадків, що розтаскали начисто добро батьківське й порозтікались мерщій одно від одного в різні краї, несучи в своєму серці ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, від кого одрізнялися…

Так та Кривда знайшла ярміс приступити й до Чоловіка і через його вже опанувала всім світом.

Скільки разів возьме кріпкии мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хорої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарікає на студе-ний вітер і мороз, що шпарами стін дістаються до її незатопленої хати. Коло неї порається її донечка Маруся, що рада б в кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити о милостиню, то таки дуже соромиться. А люди, от як люди: кожний собі рад, чужа нужда їм не в гадці.

– Ненечко дорогенька, – лебеділа Маруся, – нині Святий вечір, а у нас нічого немає і вам не лекшає. Як би то красно й любо було, коли б ми ввечір разом пшеничку їли. Хто знає, чи другої діждемо. Передучора ви самі про те згадували, тільки що я плакала, як ви загадали заставити одіж покійного нашого батенька. Мені жаль тої одежі, але коли ви вже кажете, що навесні мож буде її викупити, то вже най і так було би. За-

робимо й викупимо, коби здоровля. Позвольте ж мені, ненько, з нею у місто піти і зробити так, як ви казали. Куплю й ті ліки, що люди радили, й на вечерю дещо і дровець принесу. То буде гарно, ненечко! Позвольте, я борзенько вернуся.

– Та студінь надворі, – простогнала Кравчиха.

– Я ваші чоботи взую – хоч великі вони, але я соломою випхаю. Добре, ненечко?

– Як змерзнеш, то вертайся з дороги; то студінь сніги…

– Не змерзну, золотенька ненько, що мені студінь! Для вас я в огонь піду.

Вже не мучила дальше питаннями хорої матінки, тільки зробила, як думала: накрила її шматтям, що лишень у них ще було, взяла батькову одіж і в місто помандрувала. От вже таки добре з полудня. Взимі який вам то день? Сюди-туди обернешся, та й вже вечоріє. Маруся поорудувала як слід. Вже й домів вертає. Вона рада б зозулею до неньці полетіти, тільки що крил у неї немає. «Поперечними стежками піду, то скоріше зайду», – думає собі. А тут сніг засипав стежки, що й сліду не видко, їй про те байдуже. Вона пішла коротшою ходою. Сніг йде та йде, а мороз бере дужіше, чим рано. Бідній Марусі тяжко йдеться. Вітер провіває через її діраву, стару свитину і неначе приліплює пекучий мороз до самого тіла, а збитошник-сніг сиплеться у її подерті чоботи. Щоб ще лишень через широкий луг перейшла, та й вже дома, вже коло своєї неньки. Та що ж! Вона втомилась. На її чолі виступив піт і в тій самій хвилині замерз на чорних бровах. Бліде її личко посиніло, а ніжки не змогли дальше сніг відгортати, затерпли. Вона стоїть на одному місці, а їй здається, що вона все ще йде. Дрожачии голос, що став вириватись з її гортані, то був її плач. З її синіх оченят потекла одна велика сльоза. Якийсь тепленько приодітий чоловік перейшов случайно коло неї і не порятував. Камінне серце в нього було. «Не відпочивай, бо ніч тебе зайде у твому ледарстві», – сказав він та й пішов дальше, значить, не доміркувався Марусиного безвихідного положення, її ридання стає щораз тихіше. Студінь для неї меншає. В її серці робиться гарячо, любо… Вона бачить перед собою неньку і хотіла б її своїм гарячим серцем нагріти. Ручками обіймає вона її за шию та просить: «Ненько моя, нагрійтеся теплом мого серця, а легше вам стане».