– А скрізь.

– Ну, як скрізь?… Мама і тато у тебе є?

– Мама в іншому районі, а тато в Сен-Клу. Полетів…

– Що ж ти сам робиш?

– Стрибаю. Над сквериком політаю, на гілочці посиджу. Ось ти у мене завівся, крихтами годуєш. Добре!

– Не холодно тобі? Адже осінь…

– Дивак, та я ж увесь на пуху. Цвір! Горобці на розі б'ються… Агов, зачекайте! Я теж побитися хочу…

Пурх – і полетів. Чому мені, Боже, ти крилець не дав?…

Тремчу, тремчу, а користі мало. Центральне опалення вчора зашипіло, я тільки спинку погрів, а воно зупинилося. Проба була. За два тижні тільки його заведуть на всю зиму. А я що ж, два тижні тремтіти мушу?!

Спати хочеться страшенно. Вдень сплю, увечері сплю, вночі… теж сплю.

Зіна каже, що у мене сонна хвороба. Мама каже, що у мене собача старість. Музична вчителька каже, що у мене чума… Гав! На одного собаку стільки хвороб?!

А у мене просто нудьга. Дуже мені потрібна ваша осінь і зима в квартирі з шифоньєрками!

І зошит мій кінчається. І писати більше ні про що… У-у! Був би я ведмідь, пішов би в ліс, ліг у барлогу, вимазав лапу медом і смоктав би її аж до весни…

Сьогодні на балкон попав шматочок сонця: я на нього влігся, а воно з-під мене втекло… Ох, Боже мій!

Поки не забув, треба записати вчорашній сон: ніби всі ми, я і решта родини, їдемо на південь, до Канн. Бог з ним, із зимовим Парижем! І ніби Зіна з мамою пішли до закусочного вагона снідати. Тато заснув (він завжди в поїзді спить), і так гірко мені стало!.. Чому мене не взяли з собою? А з саквояжа ніби хтось огидним котячим голосом нявкнув:

«Тому що собак у вагон-ресторан не пускають. Котів усюди пускають, а собак, ох, облиште!»

І я розлючений, у саквояж зубами вчепився і… прокинувся.

Перегортав свої сторіночки. А раптом би їх хтось надрукував?! З моїм портретом і ав-то-гра-фом?!.

Потрапила б моя книжка в лапки якій-небудь дівчинці в зеленій сукенці… Сіла б вона біля каміна з моїм твором, читала б, перегортала б і усміхалася. І в кожному будинку, де тільки є маленькі ніжки з бантиками і без бантиків, знали б моє ім'я: Міккі!

Зіна спить, годинник цокає. Консьєржка хропе – о! – я і через підлогу чую…

До побачення, зошит, до побачення, літо, до побачення, діти – хлопчики і дівчатка, тата і мами, дідусі і бабусі… Хотів заплакати, а замість того чхнув.

Ставлю велику, велику крапку. Гав! Знову мене блоха вкусила!.. У таку зворушливу хвилину…

Кровопивця собача!..

Усіхній дитячий друг,

скромний і сонний фокс Міккі

Послав фельдфебель солдата літньої місячної ночі раків за табором у річці половити. Запалив солдат скіпку, іскри так і стрибають, – тухле м'ясце на палиці-кривульці у воду опустив, жде-че-кає здобичі. Закопошилися раки, з нір полізли, навколо палиці сваряться, м'ясцем пахучим не щоночі поласуєш…

Тільки був солдат пристосувався чорних квартирантів сачком піддати, на вільне повітря видерти, – шасть! хтось його з води за чобіт ухопив. Тягне з усієї сили, просто зовсім ногу з коренем рве. Вперся солдат розкарякою, вербу-матінку за волосся вхопив, – нога самому ж потрібна… М'ясо живе так-сяк з чобота випростав, а чобіт у воду рибкою пішов…

Схопився він напівозутий, глянув униз. Бачить, русалка з води вихлюпнулася, чоботом його дражнить, регоче:

– Щастя твоє, кавалер, що нога в тебе слизька! А то б не утік…

– Сподобався ти мені дуже! Морда у тебе в ластовинні, очі сині.

Розсердився солдат, босою ногою тупнув:

– Віддай чобота, риб'яча кров!..

Відпливла геть, посеред річки на камінь сіла, чоботом себе, ніби віялом, від хвилювання обмахує.

Солдат мало не в плач:

– Віддай чобота, мимря! Нащо він тобі, один? А мені, напівроззутому, хоч і на очі взводному не потикайся… З'їсть без солі.

Зареготала вона, чобіт на хвіст підняла, – і одного їй досить, – та ще й помахує. Теж і у них, братці, не без кокетування…

Що тут поробиш? У воду стрибнеш – залоскоче, просити не впросиш – яке вже у неї, у русалки, серце…

А вона, з камінчика обернувшись, дещо й надумала:

– Давай, солдатику, наввипередки гнатися! Я плавом по воді, а ти берегом – он до тієї верби. Хто перший дістанеться, того й чобіт. Згода?

Усміхнувся про себе солдат: от дурепа!.. Невже по сухопуттю легкі солдатські ніжки нехристь плавучу не здолають?

– Згода! – каже.

Підпливла вона ближче, рівняння по солдатові зробила, а він другий чобіт з ноги геть, та під кущ і шваркнув. Щоб бігти зручніше було…

Свиснула русалка. Як побіжить солдат, – трава під ним надвоє, у вухах вітер попискує, серце – калаталкою, мідяки в кишені побрязкують… Вже й верба недалечко, – тільки попереду на воді, бачить він, вода штопором завирувала, і ніби риб'яча луска циганським моністом на місячній доріжці блищить… Добіг, штрик їй у спину! – хлюпочеться русалка проти верби, срібним голоском знущається:

– Що ж ви, солдатику, захекавшись? Сережку б із вуха вийняли, бігти б легше було… Ну що ж, давай повернемо! Солдатське щастя, мабуть, зі споду себе виявляє…

Обернувся солдат, і віддихатися не встиг, та як удруге побіжить: просто із шкіри рветься, ліктем піддає, головою лозу свердлить… Брешеш, бери твою душу, – вперше недоліт, удруге переліт, – різницею вдавишся!

Дістався первинного місця, глянув у воду, так кашкетом об землю й гепнув. Простяглася риб'яча дівка під кручею, хвіст у кільце звиває, солдатові зеленою зіницею підморгує:

– Доброго здоров'я помившись! Що ж ти сережку так і не зняв? Який ти, смарагд мій, нетямущий.

Сидить солдат над кручею, груди на всі міхи дихають. Виходить, казенному чоботу так і пропадати? Покаже йому тепер фельдфебель, де русалки зимують. Натягнув він другий чобіт, що для легкості розгону зняв, – чує, під онучею щось хрустить. Сунув він руку, – ах, біс! Та це ж губна гармонь, – за халявою вона у солдата завжди теліпалась… У коноплястого угорця, що мишоловками, носячи, торгує, у місті купив.

Приклався з горя солдат до дзвінких дірочок, дихнув, зліва-направо губами пройшовся, – русалка так і стрепенулася.

– Ах, солдатику! Що за штука така?

– Не штука, а музика… Російську пісню граю.

– Дай мені. Ну ж бо, дай!.. Я в очеретах ночами вашого брата приманювати буду…

«Бач, драглі холодні, чого вигадала! Щоб землякам на погибель солдат їй і спосіб дав!..» Одначе без хитрості й кози не видоїш. Грає він, на тихі голоски пісню виводить, а сам все обдумує: як би її, слизьку бабу, круг пальця обвести.

– Чобіт повернеш, тоді, може, й оддам…

Засміялася русалка, аж по спині у нього холодок вужем проповз.

– Зійди, солоденький, ближче. Дай гармонь у руках потримати, може й обміняю.

Так він тобі й зійшов… Дістав солдат з кишені волосінь, – не без запасу ходив, – крізь гармонь протягнув, здалеку русалці кинув.

– На, пограй… Я тобі, – дарма, що чортиця, – цілковиту довіру виявляю.

Вихопила вона з води іграшку, в місячній ручці затисла, та до губ, – очі так світляками й загорілись. Та ба, замість пісні бульбашки з хрипом уздовж гармоні біжать. Само собою: інструмент намок, та й вона, шкура, уявлення справжнього не мала… Дарма в одне місце дме – то в себе, то із себе слинку тягне.

– У чім, солдате, річ? Чому в тебе ладно, стібок у стібок, а в мене ніби жаба на місяць квокче?

– А тому, що довбешка у тебе дірява… Тями у тебе немає! Гармонь у воді набрякла, а я її завжди для сухості в халяві ношу. Сунь-но її у свій чобіт, та чим глибше запхни, – та на місячний камінь постав. Вона й одійде, солов'єм на губах заллється. А грати я тебе враз навчу, як інструмент підсохне.

Підпливла вона до камінчика, гармонь у чобіт, у самий носок чесно забила, – до бережка повернулася, хвостом, наче пес, розчулено крутить: