Рапунцель росла не просто гарненькою дівчинкою, а найгарнішою в світі. їй було всього дванадцять, коли відьма запроторила її до лісової вежі, яка не мала ні входів, ані виходів, а лише одне-єдине малюсіньке віконце під самим дахом. Коли відьма хотіла піднятися у вежу, вона гукала в це вікно: «Рапунцель, опусти свої коси!»

А коси у Рапунцель були довгі, золотисті. По них відьма підіймалася на вежу, наче звичайною драбиною.

Одного разу доля привела до цього лісу принца. Він почув пісню, що лунала з вежі, і зупинився, зачарований співом. Звісно, то була Рапунцель, якій спів допомагав розвіяти тугу. Принц захотів піднятися вгору, але марно він шукав вхід у вежу. Засмучений повернувся додому, але почутий у лісі ніжний голос не давав йому спокою. Принца раз у раз поривало піти до лісу. Одного разу він побачив там відьму і сховався за деревом саме в ту мить, коли вона почала гукати: «Рапунцель, опусти свої коси!»

Рапунцель опустила коси, і чаклунка вилізла по них угору на очах у принца.

Наступного дня, ледве дочекавшись вечора, винахідливий принц загукав у віконце вежі:

– Рапунцель, опусти свої коси!

Важкою хвилею впало волосся Рапунцель донизу, і принц піднявся вгору.

Рапунцель, побачивши перед собою незнайомця, дуже злякалася, але юнак був такий чемний і так вихваляв її спів, що, коли він став на одне коліно, щоб запропонувати їй вийти за нього заміж, вона з радістю погодилася:

– Я піду за тобою хоч на край світу, але, щоб мені спуститися вниз, приходь до мене якомога частіше і щоразу принось із собою трохи шовку. Я сплету з нього драбинку, щоб можна було спуститись, і ми втечемо на твоєму коні.

Вони домовилися, що він навідуватиме її у вечірні години, щоб не здибатися з відьмою, яка приходила звичайно вдень. Відьма і гадки не мала, що вона не єдина гостя Рапунцель. Але якось красуня необачно спитала:

– Скажи мені, матусю, чому тебе піднімати вгору важче, ніж юного принца?

– Ах ти, негідниця! – закричала відьма. – Я не йму віри своїм вухам. Я думала, що ніхто не знає про твоє існування!

А потім схопила ножиці й безжально відрізала її чудові коси.

Завела відьма бідолашну Рапунцель якнайдалі в лісові хащі і там її залишила саму.

Принц, приїхавши надвечір, навіть не здогадувався, що він піднімається по відрізаному волоссю своєї коханої просто в лапи злої відьми.

– Попався! – зустріла принца стара карга. – Ти прийшов по свою кохану, але вона тут більше не живе. Ти ніколи, чуєш, ніколи вже її не побачиш.

Пригнічений горем принц кинувся з вежі вниз. Він вижив, але колюче терня, у яке він упав лицем, викололо йому обидва ока. Нічого не бачачи, блукав він лісом, сумуючи про втрачену кохану, поки одного разу зайшов у хащі, де жила тепер Рапунцель разом з двома їхніми дітками – хлопчиком і дівчинкою. Атож, вона народила близнят.

Коли принц почув знайомий голос, він кинувся на його звуки і впав… у обійми своєї Рапунцель. Вона укрила його обличчя поцілунками, плачучи від щастя, і дві прозорі сльозинки, скотившись принцові в очниці, повернули йому зір. Щасливі пішли вони в його королівство і вже ніколи в житті не знали ні лиха, ні горя.

Водного короля був син. І засватався принц до доньки всемогутнього короля. Діва Малейн (так звали дівчину) була надзвичайно гарна. Вона кохала цього принца, але батько-король бачив її дружиною іншого. Тож коли вона заперечила, що має право сама вибирати собі чоловіка і вже свій вибір зробила, розгніваний батько ув'язнив її до темної вежі, куди не просочувалося навіть денне світло, сказавши:

– Ти залишишся тут на сім років і потім, сподіваюся, не будеш такою впертою!

Давши принцесі та її вірній служниці харчів на сім років, їх замурували у вежі. Сидячи там у цілковитій темряві, вони швидко втратили лік дням і ночам. А принц ходив навколо вежі і кликав свою кохану, але кам'яні стіни не пропускали звуків. Серце юного принца стискала невимовна туга. Йшли роки, і полонянки якось зауважили, що запаси їжі й води закінчуються. Вони сподівалися, що сім років доходять кінця і що їх ось-ось випустять, але про них немов забули. Щоб не вмерти голодною смертю, діва Малейн сказала:

– Нам нічого не залишається, хіба що спробувати самим проломити стіну.

Змінюючи одна одну, діва Малейн і служниця наполегливо колупали стіну столовим ножем. Нарешті, вони один по одному витягли кілька цеглин і побачили в проломині спочатку небо, а потім руїни родового замку діви Малейн, а навколо – спалені дотла села, витоптані поля і зрозуміли: тут пройшла війна.

Коли дівчата вибралися через дірку, яку вони безсонними ночами проробили в стіні, їм нікуди було піти. Так почалися їхні голодні поневіряння. Часом їм доводилося харчуватися навіть кропивою. Через кілька місяців вони прийшли до великого міста і попрямували до палацу. Двох обірванок сторожа напевно прогнала б, але саме нагодився королівський кухар і взяв їх посудомийками на свою кухню.

А це було королівство того принца, який до неї сватався. Король знайшов синові нову наречену, лиху і негарну. Було вже призначено день весілля, але наречена сиділа у відведених їй покоях і не потикала звідти й носа, соромлячись своєї потворності, тож діві Малейн веліли приносити їй з кухні їжу. Коли настав день вінчання, наречена, побоюючись глузувань на свою адресу, сказала діві Малейн:

– Я підвернула ногу і не зможу піти до храму. Тобі випала велика честь! Надягнеш моє весільне вбрання і побудеш замість мене на вінчанні.

Діва Малейн почала відмовлятися, але наречена спочатку безуспішно намагалася її підкупити, а потім і зовсім пригрозила смертю. Довелося діві Малейн вбиратися у весільну сукню, надягати її фамільні коштовності і під захоплений шепіт придворних входити до тронної зали. Жених так і ахнув:

Таж вона як дві краплі води схожа на діву Малейн! Але ж моя Малейн мучиться у вежі, якщо взагалі ще жива.

Принц узяв наречену під руку і повів до храму. Коли вони йшли, на шляху їм трапився кущ кропиви. Дівчина промовила до нього:

Коли б не ти, кропиво, я вмерла б з голоду.

– Що ти сказала? – перепитав король.

– Нічого, – похитала головою вона, – спала мені на згадку діва Малейн.

Принц лише руками розвів. От вони пішли далі, а наречена шепоче:

– Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають.

– Що-що? – дивується принц.

– Нічого, – відповідає вона, – мені все діва Малейн спокою не дає.

– Невже ти знайома з дівою Малейн?

– Особисто не знайома, – почала переконувати його вона, – але багато чула про неї.

Ось вони стали біля самих воріт храму, а наречена знов за своє: «Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають».

– Що ти сказала? – запитав жених.

– Та я, – неохоче почала вона, – не можу ніяк викинути з голови діву Малейн.

Дістав він розкішне кольє, застебнув на її ніжній шиї і повів до вівтаря.

Після вінчання молода, повертаючись назад, не промовила ні слова. А дійшовши до замку, стрімголов кинулася в кімнату нареченої, скинула весільне вбрання та фамільні коштовності, перевдяглася в свою бідну одіж, але кольє – подарунок нареченого – з шиї не зняла.

Увечері залишився жених наодинці з потворною нареченою, яка передбачливо сховала обличчя за фатою. Питає її принц:

– Про що ти говорила дорогою до церкви з кущем кропиви?

– Чи ти при своєму розумі? – здивувалася вона. – Робити мені нічого – з якоюсь кропивою розмовляти!

– А якщо не розмовляла, виходить, ти несправжня наречена, – мовив принц.

– Я для пам'яті служницю тримаю. Сходжу до неї – вона за мене і згадає! – викрутилась наречена, а сама чимдуж – до діви Малейн.

– Ану признавайся, про що ти говорила дорогою до церкви з кущем кропиви?

– Про справжні дурниці, авжеж. Я сказала: «Коли б не ти, кропиво, я вмерла б з голоду».