– Скажи мені, Горацію, як рухаються ці колісниці? – поцікавився він.

Горацій вирішив не говорити джинові правду, щоб остаточно не стати маріонеткою в його руках.

– Наш лорд-мер такий сильний і могутній, що ув'язнив у цих колісницях джинів, які працюють день і ніч, розвозячи нас, смертних, у наших справах, – брехав не змигнувши оком Горацій.

– То виходить, що це він наймогутніший з правителів, а Сулейман і нігтя його не вартий, – занепокоївся джин.

Але карета вже під'їхала до міської ратуші і Горацій вийшов з екіпажа. Натовп розступився, даючи йому дорогу, і під барабанний дріб і хор фанфар Горацій, піднявшись по сходинках, увійшов у будівлю. Його зустрічали як героя.

На трибуні стояв лорд-мер, він почав говорити про те, що сьогодні їм випала велика честь номінувати на звання почесного громадянина пана Горація Вентімора. Коли лорд-мер почав перелічувати заслуги Горація перед містом, то так невчасно закашлявся, що всі чисто заслуги й прокашляв. Але натовп все одно вдячними аплодисментами зустрів промову міського голови. Потім слово надали Горацію, і він вирішив скористатися з нагоди і розкрити людям очі на правду. Він сказав:

– Шановні громадяни міста, скажіть мені, за що ви хочете мене нагородити таким почесним титулом, коли я не зробив для міста нічого, чим би міг заслужити таке високе звання? Я простий архітектор, який навіть не встиг побудувати для Лондона жодного будинку, – натовп завмер, очікуючи продовження сповіді, – а вся річ у тім, що ввів вас в оману і обдурив…

Цієї миті з повітря з'явилася велика рука і, схопивши Горація за комір, потягла до високої склепистої стелі, яка розчинилася перед ним, і Горацій опинився на даху поряд із неабияк розлюченим Факрашем.

– Ти навіщо хотів мене знеславити перед найбільшим із земних правителів? Ти зрадив мене! – обурено ревів він.

– Але ж ти не залишив мені іншого вибору, бо це через тебе моє життя полетіло шкереберть: дівчина, яку я кохав, тепер і не гляне в мій бік; шлях, на якому я планував зробити запаморочливу кар'єру, тепер закритий для мене, я вже мовчу про те, що ти мене дому ледь не позбавив, – і собі обурився Горацій.

– От і я вважаю, що тепер тобі нема чого жити, і збираюся скинути тебе з цього даху, щоб ти, той, що зіпсував мою долю, – адже зараз за те, що ти сказав, великий лорд-мер полонить мене і змусить вічно штовхати одну з колісниць (Факраш так і не зрозумів, чому їздять автомобілі), – помер такою смертю, на яку ти заслуговуєш.

– Але ж я звільнив тебе, ото й уся твоя дяка? – марно намагався відвернути неминучий кінець Горацій.

– Та краще б ти був мене не випускав, там мене хоча б ніхто не чіпав, а віднині я довіку служитиму смертним, – гнівався Факраш, простягаючи до Горація свої руки, щоб зіштовхнути його з даху.

– Стривай, але ж я, коли ти того бажаєш, можу так само знову повернути тебе до глека, а потім скинути його в найглибше місце в Темзі, де тобі ніхто більше не завдасть клопоту, – й далі хапався за соломинку надії Горацій, який зовсім не планував сьогодні помирати.

– Невже? Ти справді можеш це зробити і не обдуриш мене? – з надією в голосі запитав джин.

– Звичайно, але за однієї умови.

– Якої ще умови, ти знову намагаєшся крутити хвостом, мерзенний черв'яче, – спалахнув джин.

– Ні-ні, я прошу тебе лише про одну маленьку послугу: зітри з пам'яті всіх людей мого часу спогади про тебе і знов перетвори професора на людину, – попросив Горацій, уже розуміючи, що джин злякався не на жарт і тепер того хоч у вухо бгай.

– Ну, цю дрібницю я готовий виконати, але більше нічого я для тебе не зроблю, – відповів джин.

На Лондон умить опустилася велика хмара туману, і, коли він розвіявся, джин сказав:

– Усе, більше ніхто зі смертних не згадає про моє існування, а тепер твоя черга. – При цих словах Факраш схопив Горація за плече й одним ривком перемістив до його кімнати. – Закоркуй пляшку і кинь на дно, – почув Горацій голос із мідного глека.

Горацій поспішно повернув на місце печатку і бігцем побіг до річки. Лише коли бульбашки перестали спливати на поверхні чорної води, в яку поринув мідний глек, Горацій з полегкістю зітхнув і втомлено поплентався додому.

«Маю виспатися і навідати родину Фютвоїв», – подумки сказав він.

На галяві, яку Дан і Юна наглянули для своєї вистави, вони ставили «Сон літньої ночі» Шекспіра. Глядачами були три корови. Дан грав ролі Пека у вухатому ковпаку і Основи, надягаючи ослячу голову з паперу, а також партії трьох фей. Увінчана польовими квітами, з чарівною паличкою із стебла наперстянки, Юна була прекрасною Титанією.

Актори так захопилися, що повторили п'єсу тричі поспіль, перш ніж усілися на траву, щоб перекусити. Зненацька із заростей вільхи пролунав посвист.

А затим із кущів виткнувся маленький засмаглий оцупкуватий і кирпатий чоловічок з гострими вухами й розкосими усміхненими синіми очима. Ні з сього ні з того він видав репліку Пека.

У дітей перехопило дух, а крихітна істота додала:

– Сто років не репетирував, але навряд чи кому моя роль удасться краще.

Діти пильно дивилися на нього: синій капелюх у формі квітки, голі ступні, порослі шерстю ноги…

– І нічого на мене так витріщатися. Адже я прийшов на ваш погук.

– Ми нікого не гукали.

– Значить, хтось інший ставив «Сон літньої ночі» просто на моїх схилах, до того ж на Іванів день? Та століття-друге тому всі Народи Пагорбів висипали б на цю галяву, почувши таку гру.

– Ми чекали чогось такого, – почала Юна, – але ніяк не…

– …думали, що зустрінемо чарівника, – закінчив Дан.

– Хіба я вимовляв слово «чарівник»? – розсердився Пек. – Я ж не називаю вас людиськами?

– Мені б це не сподобалося, – щиро сказав Дан. – Щось подібне могло виходити від джинів і ефритів з «Тисячі і однієї ночі».

– Так і є. Давним-давно цю землю населяли безсмертні боги, привезені фінікійцями, галлами, ютами, фризами, англами і данцями. Але Англія – не найкраще місце для богів, окрім хіба що тутешніх, як-от мене. А прибульцям конче треба було поклонятися, будувати храми, приносити жертви.

– Людські жертви? – здригнувся Дан.

– Необов'язково, – розкрив карти Пек. – Ти забуваєш про худобу, про те ж таки пиво. Але люди неохоче жертвували коней. Вони пустили у непам'ять стародавніх богів, отож тим довелося самим заробляти свій хліб. Хтось під покривом ночі не гребував страшно стогнати. Так можна було нажахати вбогого селянина аж до жертви у вигляді курки чи грудочки масла. Знав я одну богиню на ім'я Белісама: одна із сотень водних духів. Такі вважались богами, називалися Народами Пагорбів, а потім і зовсім зникли, не прижившись в Англії. Але серед них був він. Спустившись із небес на землю, Віланд, нащадок скандинавського бога Тора, не припиняв кувати їм списи та мечі. У голодні часи Віланд не опустився до крадіжки і христарадства. Наша перша з ним зустріч відбулася одного разу в листопаді. Того дня жахливої грози пірати палили село. На носі їхньої темної галери розташувався велетенський чорний ідол, дерев'яний, із шиєю, усіяною бурштином, – Віланд. Ледве угледівши мене, він одразу заспівав своєю рідною мовою. Його пісня була піснею майбутнього володаря всієї Англії. Але мене це анітрошки не зачепило! Скільки таких «майбутніх володарів усієї Англії» залишалися з носом. І я відповів: «Сьогодні ти Коваль Богів, але наступної нашої зустрічі ти тяжкою працею зароблятимеш собі на хліб». Так і сталося. Я бачив, як будувався його храм і які жертви приносилися там. Але через двісті років на місці храму Віланда вже стояла церква, а про саме божество нічого не було чути. Одного разу я йшов лісом і зустрів під деревом старого товстуна фермера. Виявилося, що його коняка загубила підкову. Він поклав на камінь пенні, прив'язав свою шкапу до дуба і гукнув: «Гей, ковалю, у мене для тебе робітка є!» З цими словами фермер сів на землю і заснув. Яким же було моє здивування, коли з-за дерева вийшов стародавній коваль у шкіряному фартусі й заходився коло коняки. Віланд! Згорблений, з довгою сивою бородою. Я підбіг до нього: «Що ти тут робиш, Віланде?»