Бабця аж рот відкрила:

– Чоловіче добрий, як я можу таке обкрутити? Чоловік у неї добрий, уродливий, заможний, і сама вона не з таких…

Подав Стан їй капшук з дзвінкою монетою і пообіцяв:

– Варто тобі, бабусю, стати у пригоді мені, вдячність щедрою і мовчазною буде.

– Під монастир підводиш, чоловіче добрий! Знаю, що сердечна мука з людьми зробити може… Навіть не знаю, на якій козі до цієї жінки під'їхати… Візьмуся, але за результат не ручаюся.

Залишила вона свою хату на гостя, сама ж на весілля пішла – добре, що недалеко. Кличе звідниця Станову жінку і давай її тихенько зваблювати обіцянками-цяцянками – у тієї аж голова обертом пішла.

– Бабусю, – питає, – як би нам все влаштувати?

– Діло нехитре, красуне. Іди у спальню свого дитяти, розбуди – воно і запхикає, а вщипнеш – і зовсім на крик перейде. Батечко твій суворий, негайно накаже бабці показати, тобто мені. Хапай колиску з хлоп'ям – і до мене в хату. А потім…

Так жінка і зробила: прямо до Стана в хату пішла з дитиною на руках. Ще й двері за нею не зачинилися, як давай вона теревені правити та сміхом приправляти. Чоловіка вона так і не впізнала.

Наливав Стан дружині із старою зелене вино, виймав спадкоємця з колиски і додому поспішав – так Киріке його навчив!

Киріке – назустріч:

– Що, пане, чи я лукавив?

– Ні, Киріке. Ця жінка на все здатна. Чорт з нею. Ось їй Біг, а он поріг, окаянній!

– Не поспішай, пане! Дружина у тебе рідкісна. Дочекаймось її і від чортового ребра звільнимо. Подивишся, яка жінка вийде.

Ледве хміль пройшов, як схаменулися Станова дружина і стара звідниця: ані гостя, ані дитини в хаті. Вони в плач, руки заламувати – та хіба сльозами горе здолаєш? А немовляти і слід запав.

– Ой, лишенько, – голосить баба. – Хоч у чорта тепер, як бути, питай!

Бісова баба її й напоумила.

– А скрути-но пелюшки, поклади в колиску, хату підпалимо, а як загориться, заголосимо: «Пожежа!» Поки з весілля народ збіжиться, хата завалиться. З обгорілої колиски про долю немовляти судити будуть.

– Твоя правда, бабусю.

– Правда і в тому, що мені на старості літ доведеться з хати своєї йти.

– Навіть не думай. У моєму будинку притулок знайдеш. Чоловік мій – сама доброта, на правах матері погорілицю поселимо.

Підпалили хату і давай голосити:

– Ой, лишенько! Дитятко наше в полум'ї загинуло!

Побачивши, як вони побиваються, народ, що прибіг, загудів словами розради. А назавтра пригнічений горем дід одіслав дочку свою і стару з одним з робітників до чоловіка. Вже сидячи у возі, каже молода старій:

– Бабусю, сховайся в цей мішок, поки чортів наймит наш не розрахується – сьогодні строк його служби виходить.

Приїхали додому, віз лишили у дворі, а Станова дружина кинулася наповнювати рідні стіни плачем, чоловікові про те, що сталося, розповідати. А вдома ні Стана, ні Киріке. Дотягла вона тоді з допомогою батькового робітника мішок до кухні, заховала за грубою і назад до батеччиного будинку помічника відпустила. Ледве він зник з очей, прийшов Стан.

Розказала вона йому про нещастя, як звідниця навчила. А Стан відповідає:

– Не плач, жінко, будуть у нас ще дітки. Не вини себе. Чоловік мислить, а Бог радить.

На порозі з'явився Киріке. Господиня – до нього зі своїм горем. А Киріке й каже:

– Не вір їй, пане! Тримай міцніше, виймемо з неї те ребро!

Схопив її Стан за коси, на підлогу повалив, а Киріке заходився ліві ребра перелічувати: раз, два, три! Четверте витягнув зі словами:

– Тепер, пане, дружина у тебе – справжній скарб, – сказав і побіг до сусідньої хати, щоб повернутися з немовлям на руках.

Мати так і зомліла. А Киріке прощатися надумав:

– Рівно три роки у тебе відслужив, пане. І тепер мені пора. Якщо запитає хто, скажи, що працював на тебе нечистий цілих три роки за шматок мамалиґи, яку ти залишив колись на пні в лісі, і за худу підпірку для Пекельної П'ятки.

Витягнув Киріке з-за груби мішок із старою звідницею і пощез.

І поки Стан шкодував про втраченого вірного слугу і благодійника, Киріке жив не тужив собі в пеклі у Скараоського в пошані, а стара звідниця кректала під Пекельною П'яткою.

Так спекався Стан і нечистого, і старої звідниці. З дружиною й дитиною у них лад. З того часу, якщо хто коли-не-коли починає йому нісенітниці плести, він тільки головою хитає: годі, мовляв, сон рябої кобили розказувати, не тому небилиці кажете, бо я Стан Бувалий.

Жили-були дід та баба: дідові сто років стукнуло, бабі – дев'яносто, а дітей все не було, та й добра ніякого не нажили: хата вся в дірках, самі в обносках. А віднедавна й зовсім журба їх не полишала. Ніхто до них у гості не заглядав, немов старі – прокажені.

Якось баба дідові й каже:

– Завтра на світанку йди, куди ноги понесуть. І першого стрічного, буде то людина чи звір, клади в торбу і неси додому. Виховаємо його як свою дитину.

Дід, що теж мріяв про дітей, так і зробив… Йшов він ярами, поки нагледів широку калюжу, а в ній – свиню з дванадцятьма поросятами. Побачивши діда, свиня кинулася навтіки – поросята за нею, крім одного. Той, найпаршивіший, у багні загруз.

Зловив його дід, сунув бруднулю в торбу – і додому:

– Дивись, бабо, яке дитя я тобі приніс! Он який синочок чорнобривий, ясноокий, на тебе схожий! Ти б обмила його, як з немовлятами роблять, а то замурзався трохи кровиночка…

Вона і мила його, і щетину розчісувала, за кілька днів зовсім виходила. На лушпинні та висівках росло порося як на дріжджах – бабі на радість.

Зібрався якось дід у місто купити дещо. Повернувся, а баба давай його розпитувати:

– Що, старий, у місті чути?

– Хоче цар дочку свою заміж видати, по всьому світу велів оголосити: хто від свого будинку до царського палацу золотий міст перекине, коштовним камінням вимостить, з обох боків деревами обсадить з дивовижними птахами, того зятем зробить і спадкоємцем половини царства. А хто візьметься, та не справиться, – тому голову з пліч. Багатьох царевичів уже скарав. Весь народ їх оплакує!

– Одне добре, діду, що наш синок говорити не навчений і до царських наречених йому байдуже.

Так вони балакали, поки їх не перервав голосок із-за печі:

– Батечко, матінко, я міст перекину…

Баба на радощах утратила дар мови. Дід почав від нечистої сили хреститися. А порося не відстає:

– Не бійся, батечку, це я… Йди до царя і скажи, що я йому міст побудую.

Розчесав старий бороду, на ціпок свій сперся і пішов у палац. Питає цар діда:

– У якій справі, старий, прийшов?

– Ваша величносте! Син мій дізнався, що царівна на виданні, ось і послав мене перед ваші світлі очі – сказати, що він береться золотий міст побудувати.

– Як зможе, віддам за нього дочку і півцарства на додачу. А як ні, і вельможніших страчували. Веди до мене сина, якщо не роздумав.

Низенько вклонився старий цареві і поплентався по сина.

Порося, дізнавшись про царське запрошення, весело потрюхикало за дідом. Скаче, хрюкає, землю риє, як звичайна свиня.

Велить цар цих двох сватів упускати. Старий при вході кланяється, у дверях мнеться. А порося по килимах забігало, захрюкало, палац по периметру обнюхало.

Не на жарт розгнівався цар:

– Та ти, діду, геть здурів? Хто тебе напоумив свинарник у царських покоях влаштовувати?

– Не вели карати, государю, вели слово мовити! Це порося і є синок мій.

– Так це він мені міст спорудить?

– На те сподіваємось, ваша величносте.

– Забирай свого кабана і марш звідси! А якщо до завтрашнього ранку не буде мосту, не буде у тебе голови.

Удома розповів дід бабі про все, засперечалися чоловік з жінкою, аж під ранок їх сон зморив. Порося тоді віконце копитцем вибило, дмухнуло – і ніби два вогняні клубки потяглися від хатки до білокам'яних царських палат. Диво-міст з усім, що при ньому належить, виник немов з повітря. Хатка дідова стала палацом, та розкішнішим за царський. Прокинулися дід з бабою – а вони виряджені в пурпур, усе золото світу – в їхній скарбниці. А порося знай собі бавиться, на перських килимах качається.