Ліжка постелиш, нас з паніматкою спати покладеш. А ти, дівко, цілісінький день проспиш-провідпочиваєш – куди ще й ніч спатимеш?

Вночі попрядеш, потчеш, повишиваєш, пошиєш і знову спи-відпочивай!

Ну, під ранок білизну попереш, яку треба – поштопаєш та зашиєш і спи-відпочивай!

Та не задарма ж, дівко. Гроші платити буду. Щороку по карбованцю! Сама подумай. Сто років – сто карбованців. Багатійкою станеш!

Давним-давно у підворітті багатого будинку жив хлопчик-сирота. У лахмітті, спираючись на стіну, він просив Христа ради у перехожих.

Весна ще тільки увіходила в свої права, а гірські схили вже потопали в зелені, і привітне весняне сонце зігрівало все навколо теплом.

Перехожі йшли своїм шляхом, уникаючи погляду маленького жебрака.

Та ось сонце порівнялося з вершиною смарагдової гори, здійнявся вологий вітер і безпритульного хлопчика почало морозити.

– О, ясне сонечко, лише ти з добрості своєї зігрівало мене, чому ти покидаєш мене в морозному сутінку? Немає в мене ні матері, ані стріхи над головою. Біля чийого порога мені нещасному шукати притулку? Повернися по мене, сонечко!..

Хлопчик тихо проливав сльози – вологими потоками лилися вони по його запалих щоках. А люди йшли кожен до свого будинку, не помічаючи його. Не бажаючи помічати…

І сонце сховалось за гору і зникло з очей.

– Сонечко, я знаю, ти пішло до своєї матері. Ви живете за горою. Я знайду тебе. їй-богу, знайду…

І бідолаха, тремтячи як осиковий листок, чіпляючись за стіни розкішних будинків, просувався вперед. Незабаром місто залишилось далеко позаду.

Ось він біля підніжжя гори. Нелегко дається йому кам'янистий узвіз. Стираючи ноги об каміння, долаючи нелюдський біль, хлопчик, ні на мить не зупиняючись, видирався нагору.

Непроглядна темрява огорнула смарагдову гору. Зірки на її шпилі так і вабили. А вологий вітер усе не вщухав, відлунюючи в каньйонах і скелях.

Снували-полювали на чорних крилах пугачі.

Хлопчик, забувши страх, піднімався все вище й вище.

Раптом він почув собачий гавкіт, а за мить ніч розітнув людський голос:

– Хто ти і куди йдеш?

– Я хлопчик. А йду до сонця. Підкажи, добрий чоловіче, де його дім, близько чи далеко?

Незнайомець підійшов, тримаючи запалену скіпку в руках, і ласкаво заговорив до дитини:

– Ти, мабуть, втомився? А коли востаннє їв? Іди за мною. І як тільки батько з матір'ю відпустили тебе самого серед ночі та серед холоднечі?

– Немає в мене батька-матері. Сирота я…

– Іди, синку, за мною, – знову покликав співчутливий незнайомець і за руку повів хлопчика до свого будинку.

Будинок його виявився невеликою хаткою, сім'я – жінка і троє дітлахів – розсілися навколо столу.

У просторому дворі за хаткою бекали вівці. Незнайомець був пастухом.

– Любі діти, я вам братика привів. Тепер вас не троє, а четверо. Де на трьох хліба вистачає, і для четвертого шматок знайдеться. Обіймайте рідного, чого стоїте?

Жінка пастухова перша пригорнула сироту, ласкаво, по-материнському, розцілувала. Діти за нею слідом – по-братньому обійняли.

Хлопчик не зміг стримати щасливих сліз.

За стіл усі сідали, просвітлені й радісні. Мати приготувала ліжко і всіх поклала коло себе. Знесилений хлопчик незабаром забувся сном.

Уві сні він усміхався. Йому ввижалося, що він знайшов нарешті сонце, розніжений і обігрітий, він спить тепер у його теплих обіймах.

Хлопчикове серце співало з радощів – ну як тут не прокинутись?

Струсивши з себе залишки сну, він побачив, що ніяке не сонце він обіймає, а своїх братів і неньку.

Аж тоді він усвідомив, що сонце живе тут, у цій хатці. І сам він, учорашній сирота, в обіймах сонця.

Був собі один парубок, і звали його Стан. Ні батька, ні матері – ріс серед чужих людей. Безпритульним хлопчиком йшов він од порога до порога, поки зупинився в одному квітучому селі. Не в одного пана побував слугою, перш ніж перевалило Станові за тридцять, овечки в нього завелися, віз та два волики, корова дійна, хатку собі поставив – сам собі хазяїном зробився. Та що за хазяїн без хазяйки? Але він стільки від сусідів про заміжніх жінок начувся, що тільки й знав, що одруження відкладав: з осені на зиму, із зими на весну, з весни на літо, а віз із одруженням і нині там. У народі кажуть: у двадцять років з власної волі одружуєшся, до двадцяти п'яти – інші допоможуть, до тридцяти – бабі кланяйся, а після тридцяти сам чорт тобі не сват.

Був Стан на вдачу тихий, слова зайвого не промовить, а як скаже – і не заперечиш.

Кожен такому зятеві був би радий – та хіба вмовиш? І друзі, і жінки – всі дали йому спокій.

Якось піднявся він до третіх півнів, мамалиґу з бринзою в торбу склав, запріг волів і з божою поміччю по дрова поїхав. Світало, коли до лісу доїхав. Дров нарубав, на воза склав, пустив волів пастися і сам підкріпитися сів. Уже й ситий, а мамалиґу все їсть – не додому ж нести. На пні залишив із словами: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». З божою поміччю запріг волів і додому пішов – сонце якраз у зеніті було. Ледве ліс залишився позаду, накрила Стана гроза: дощ, град із снігом – темно, хоч в око стрель. Страшний суд якийсь! У таку негоду і праведникові до гріха недалеко – улюблена погода чортів.

Скараоський, найважливіший над чортами начальник, візьми та й розішли своїх слуг рогатих по воді і по суші з місією: людей пересварити і шкоди більше наробити.

Кинулись чорти на всі чотири сторони. Кому, може, і пощастило з них, та тільки не тому, хто вибрав ліс для свого паскудства.

Збившися з копит у пошуках підходящої нагоди, у сутінках розгледів чорт слід од Станового воза і навшпиньки прокрався до узлісся, де дроворуб вантажив свого воза. Самого хлопця на той час і близько не було.

Розсердився чорт, зубами заклацав: без нічого до Скараоського не поткнешся, а від довгої пішої прогулянки у рогатого голова паморочитись почала, від голоду живіт до спини приріс.

А шматок мамалиґи лежить собі на пні – на корм нечисті. З'їв чорт мамалиґу і до начальника поплентався. У пеклі його чекав суворий допит:

– Що, голубе, добре попрацював? Багато душ занапастив?

– Де там, – покаявся чорт, тремтячи від страху. – Так природа розбушувалася, що на весь ліс – один відвідувач з роду людського. Тільки утік він од мене, не наздогнав я його. Добре хоч, попався мені шматок мамалиґи на пні. Вгамував голод, а то й охлянути можна. От і все, ваше темносте.

– Ах ти ж мізерний чорт! Мамалиґу зжер, а про слова людини, що вона їх на пні залишила, тобі й невтямки?

– Які такі слова, пане?

– Та ти простих смертних думки читати повинен, не те що розмови підслуховувати! Мене й у лісі не було, а вже знаю, що було сказано: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». Подякував, як проковтнув?

– Мовчки з'їв, пане.

– Он як! Ні в чому на вас, чортів, покластися не можна! Але я тебе провчу: йди-но ти на службу до свого годувальника і три роки в нього наймитуй. Дзвінкої монети не проси, ударте по руках, що ти, як вийде строк, забереш з його будинку, що тобі сподобається. І щоб Пекельній П'ятці від твого заробітку користь була – он підпори всі зотліли… Чи втямиш, що треба? Йди негайно.

– Буде зроблено, пане!

Перед Становим будинком перекинувся чорт у восьмилітнього хлопця, до двору благодійника затрюхикав. Стан мішав собі мамалиґу, коли пролунав собачий гавкіт. Гульк – хлопець од псів на огорожу заліз. Кинувся Стан до огорожі відкликати собак:

– Мовчи, Хормузе! Стій, Балане! Додому, Зурзане! А ти звідки, хлопче? Чого псів мені дражниш?

– Яке там дражниш, дядьку? Я вбогий сиротина, служби собі шукаю.

– Служби? Та ти з гусьми не впораєшся… Скільки років?