Принц схилив голову.

– Лишень одне смію я попросити у вас, ваша величносте, – руку вашої прекрасної дочки.

Король і королева перезирнулися.

– Яз радістю віддам її тобі, – відповів король.

Жив на світі дроворуб. Йому весь час не таланило: то, рубаючи дерево, звалить його на чужу кобилу, то, готуючи обід, ліс підпалить. Але зглянулися на нього небеса. Прилетів одного разу до нього ангел і сказав:

– Я виконаю будь-які твої три бажання.

Дроворуб розгубився, не знаючи, що й казати. Він попросив ангела почекати з бажаннями, а сам побіг додому, щоб порадитися з дружиною.

– Ми зможемо стати найбагатшими людьми на землі, – мріяла дружина, – ми станемо королями, і всі нинішні правителі присягатимуть нам.

– Та вгамуйся ти, – бурчав дроворуб, – нащо тобі це?

– Як нащо? – дивувалася дружина. – Мені набридло жити в цій халупі, хочу жити в палаці і щоб за мною ходили фрейліни.

– А я б хотів зараз ковбаски, – солодко позіхнувши, промовив дроворуб.

He встиг він це сказати, як із-за плити вилізла велика палка ковбаси і впала на стіл. З подиву й несподіванки дроворубові одібрало мову. Він зрозумів, що це було його перше бажання. Як, власне, і його дружина.

– Ти на що витратив своє бажання, дурило? – розлютилась вона. – Замість того щоб стати королем і купатися в розкошах, ти загадав палку ковбаси, яку і я б змогла тобі зготувати!

Дроворуб дуже засмутився, адже дружина мала рацію.

– Твоя правда, дурень я дурень, – зітхнув він.

Але дружина не вгамовувалась, її гнів був такий великий, що заткнути фонтан лайки, який вивергався з її рота, було просто неможливо, так само як і слухати його далі. Тоді дроворуб витратив друге бажання:

– Господи, якщо це тобі під силу, зроби так, щоб моя дружина замовкла, – заблагав дроворуб.

А далі сталося ще одне «чудо»: від палки ковбаси, яка лежала на столі, відокремився один круглячок і приріс до носа дроворубової дружини. Та й замовкла.

– Який у тебе став носик гарненький, – глузливо промовив дроворуб.

Він чекав, що його дружина вибухне новим фонтаном лайки, але вона, уражена жахливою зміною в своїй зовнішності, крутилася перед дзеркалом, роздивляючись на свого носа.

Залишилося одне бажання, і дроворуб вирішив, що треба віддати право скористатися ним своїй дружині.

– Тепер, люба, у нас є тільки одне бажання, і зараз ти можеш вибрати – або бути царицею з ковбасним носом і купатися в розкошах, або залишитися все тією ж дружиною дроворуба, але повернути собі свій нормальний ніс, – єхидно закінчив він.

Звичайно, дроворубова дружина так і залишилася в своїй халупі і так і не стала королевою.

Жили-були король і королева, у яких народились доньки-близнята. Вони запросила на хрестини фей. А в ті далекі часи, якщо феї приходили хрестити дитину, вони приносили їй купу подарунків. Наприклад, могли перетворити звичайну дитину на найгарнішу і найрозумнішу в світі. Але зрідка феї могли побажати немовляті багато поганого, тому всі батьки прагнули всіляко догодити їм.

І ось у палаці було влаштовано чудовий бал на честь хрестин і, звісно, для того, щоб феї залишилися задоволені. Не встигли феї взятися до страв, як з'явилася стара-стара фея. її вже багато років ніхто не бачив, гадали, що вона померла, тож і не запросили на бал. Королева затремтіла, передчуваючи лихе.

Стара карга підійшла до ліжечка першої дитини і сказала:

– Я бажаю тобі бути най потворнішою на всьому білому світі.

Вона підійшла до другого ліжечка, як раптом до неї підскочила молоденька смілива фея, що залишилася в тронній залі, і схопила її за горб. Стара від злості спалахнула, як сірник, і згоріла. Коли феї повернулися, вони постаралися нагородити бідолашну дитину найкращими своїми дарунками. Але королева була невтішна, адже з кожною хвилиною її донька ставала все потворнішою і потворнішою.

Феї вирішили зарадити бідоласі.

– Ваша величносте, не засмучуйтеся, – сказали вони. – Ми обіцяємо, що колись ваша донька стане найщасливішою дівчиною на світі.

– А чи буде вона гарною? – запитала розпачливо королева.

– Ми не можемо всього пояснити, – відповіли феї. – Але звіртеся на нас – вона буде щасливою.

Королева подякувала їм. Першу доньку вона назвала Дораґлі, а другу – Дорабелла. Дораґлі з літами ставала все потворнішою, а Дорабелла – все гарнішою. Коли Дораґлі виповнилося дванадцять років, вона стала такою жахливою, що ніхто без огиди не міг навіть дивитись на неї. Тому король купив найвіддаленіший замок у королівстві й оселив її там жити в самотині. Вона поїхала туди зі своєю старою нянькою та кількома слугами. Старий замок стояв над берегом моря. Тут і жила Дораґлі довгі два роки.

Вона вчилася грати на різних інструментах, малювала і навіть написала цілу книжку віршів. Але вона дуже нудьгувала за батьками й одного разу вирішила навідати їх. Дораґлі приїхала якраз у той час, коли її сестра виходила заміж за принца із сусіднього королівства. Родичі були зовсім не раді їй. їм було неприємно дивитися на її потворність, до того ж вони боялися, що принц, побачивши її, відмовиться одружуватися з її сестрою, Дорабеллою.

Нещасна Дораґлі крізь сльози сказала їм:

– Я приїхала тільки, щоб на хвильку побачити вас. Я так нудьгувала! Але ви не бажаєте мене бачити, і я зараз же їду назад!

Вона хотіла була нагадати їм, що її потворність – це не її провина, а їхня, але вона мала дуже добре серце, тож не стала цього робити, а лише в сльозах покинула палац.

Якось, гуляючи лісом, вона побачила величезну зелену змію, яка, підвівши голову, сказала їй людським голосом:

– Доброго ранку, Дораґлі! Не сумуй. Подивися на мене. Я набагато потворніша за тебе. А колись була привабливою.

Дораґлі дуже злякалася і побігла додому. Кілька днів вона боялася виходити з дому, але одного вечора, утомившись від одноманітності палацових кімнат, вона вийшла прогулятися берегом. Підійшовши до моря, вона побачила розкішний маленький золотий човник, весь усіяний коштовними каменями. Він так і сяяв у променях призахідного сонця, а його весла були зроблені зі щирого золота. Човник потихеньку гойдався на хвилях, і Дораґлі підійшла розглянути його ближче. Вона ступила в човник і спустилася в маленьку каюту, обшиту зеленим оксамитом. Поки вона розглядала оздоблення каюти, повіяв дужий вітер, і човник швидко понесло у відкрите море. Дораґлі спочатку намагалася зупинити човник, але потім подумала: «Я швидше за все загину, і тоді мої страждання скінчаться. Я така потвора, що всі ненавидять мене. Моя сестра стала королевою, а я залишилася почварою. Тільки бридкі змії хочуть знатися зі мною». Раптом серед хвиль з'явилася зелена змія, яка сказала людським голосом:

– Дораґлі, якщо ти не відмовишся від допомоги бридкої змії, я зможу врятувати тобі життя і повернути красу.

– Краще я помру, – сказала Дораґлі, адже над усе на світі вона боялася змій.

Ні слова не сказавши, змія зникла у хвилях.

«Це зелене чудовисько наганяє на мене жах. Я вся тремчу від страху, коли бачу ці очі і жало, яке стирчить з її жахливої пащі. Краще я загину, ніж довірю їй своє життя. Але чому вона переслідує мене? І як вона навчилася говорити?» – подумала Дораґлі.

Цієї миті вітер доніс до неї слова:

– Принцесо, не будь жорстокою з зеленою змією. Вона може тобі допомогти навіть у тому, в чому ти й не думаєш. Дозволь їй зробити це.

Тим часом налетів різкий вихор, погнав човен на рифи і, розбивши його вщент, стих. Дораґлі схопилася за якусь дошку. І раптом вона з жахом зрозуміла, що тримається не за уламок човна, а за шию зеленої змії. Через якийсь час вони підпливли до скелі, і змія, висадивши Дораґлі на сухе, зникла у хвилях. Дораґлі, сидячи сама на скелі, плакала, примовляючи: «Я врятувалася від бурі, але тут я напевно помру».

Надходив вечір. Видершись на верхівку скелі, Дораґлі прилягла і незабаром заснула. Уві сні їй чулася найчудовіша музика, яку вона коли-небудь могла чути. «Який прекрасний сон», – подумала Дораґлі і, потягнувшись, розплющила очі. Але як же вона здивувалася, коли несподівано побачила навколо себе не море і не скелю під собою, а ліжко, зроблене з різьбленого дерева, що стояло в ошатній золотій залі.