На кораблі все стихло, лише стерновий достався біля стерна. Русалонька сперлася білими руками на борт і, повернувшись обличчям на схід, стала чекати на перший промінь сонця, який, як вона знала, мав убити її. Аж раптом вона побачила, як із моря піднялися її сестри, їхнє довге розкішне волосся не маяло більше на вітрі – воно було відрізане.

– Ми віддали наше волосся відьмі, щоб вона допомогла нам урятувати тебе від смерті! Вона дала нам оцей ніж – бачиш, який він гострий? Перш аніж зійде сонце, ти маєш прохромити ним принцове серце, і коли його кров бризне тобі на ноги, вони знову зростуться в риб'ячий хвіст і ти знову зробишся русалкою, спустишся до нас у море та проживеш свої триста років, перш аніж перетворитися на солону морську піну. Та поспішай! Або він, або ти – одне з вас мусить померти до сходу сонця!

Із цими словами вони глибоко зітхнули й занурились у море.

Русалонька відвела пурпурову завісу шатра й побачила, що голівка чарівної нареченої спочиває на грудях у принца. Русалонька нахилилася й поцілувала його в прекрасне чоло, глянула на небо, де займалася ранкова зоря, потім подивилася на гострий ніж і знову спрямувала погляд на принца, який уві сні промовив ім'я своєї нареченої, – і ніж здригнувся в русалоньчиніи руці. Ще хвилина – вона кинула його у хвилі, що почервоніли, ніби забарвилися кров'ю, в тому місці, де він упав. Іще раз глянула вона на принца, кинулася з корабля в море й відчула, як її тіло розпливається піною.

Над морем зійшло сонце; русалонька не відчувала смерті: вона бачила ясне сонечко і якихось прозорих дивних створінь, що сотнями ширяли над нею. Голоси їхні звучали, як музика. Вони не мали крил і літали в повітрі лише завдяки власній легкості. Русалонька побачила, що й вона має таке саме тіло, як у них, і що вона все дужче відокремлюється від морської піни.

– До кого я йду? – спитала вона, підносячись у повітря, і її голос звучав дивовижною неземною музикою.

– До дочок повітря! – відповіли їй повітряні створіння. – Русалка не має безсмертної душі, і віднайти її вона не може інакше, ніж завдяки коханню людини. Доньки повітря теж не мають безсмертної душі, але вони самі можуть надбати її собі добрими справами. Ми прилетіли в жаркі країни, де люди гинуть від спекотного, зачумленого повітря, й навіваємо прохолоду. Ми поширюємо в повітрі квіткові пахощі та приносимо з собою зцілення й утіху для людей. А коли минає триста років, упродовж яких ми творимо посильне добро, ми одержуємо в нагороду безсмертну душу. Ти, бідолашна русалонько, усім серцем прагнула того самого, що й ми, ти любила і страждала, то підіймися разом із нами в понадхмарний світ! Тепер ти сама зможеш віднайти собі безсмертну душу.

І русалонька простягла свої прозорі руки до сонця і вперше відчула в себе на очах сльози.

На кораблі за цей час усе знову заворушилось, і русалонька побачила, як принц із нареченою шукали її. Засмучено дивилися вони на збурену морську піну, ніби знали, що русалонька кинулась у хвилі. Невидимо поцілувала русалонька красуню наречену в чоло, усміхнулася принцові й піднялася разом з іншими дітьми повітря до рожевих хмарок, що плавали в небі.

Ніхто не знає стільки історій, як Оле-Лукойє.

Увечері Оле-Лукойє в самих панчохах піднімається сходами, потім нечутно заходить до кімнати і злегка бризкає дітям у вічі солодким молоком. Повіки в дітей починають злипатись, а він підкрадається ззаду й легенько дмухає їм у потилицю. Це зовсім не боляче – Оле-Лукойє хоче тільки вкласти дітей у ліжко! А потім він починає розповідати історії.

На Оле-Лукойє шовковий жупан, що вилискує то блакитним, то зеленим, то червоним; під пахвами в нього парасольки: одна з малюнками – її він розкриває над добрими дітьми, і тоді їм сняться чарівні казки, друга зовсім проста – він розкриває над недобрими, і вони нічого не бачать уві сні!

– Прикрасимо кімнату! – сказав Оле-Лукойє, вклавши Яльмара в ліжко.

Усі кімнатні квіти перетворилися на великі дерева, а кімната – на альтанку. Гілля дерев було всіяне квітами, а плоди блищали, мов золоті.

Раптом у шухляді столу почувся жахливий стогін.

– Що таке? – сказав Оле-Лукойє й висунув шухляду.

Виявляється, сердилася грифельна дошка: у розв'язання написаної на ній задачі вкралася помилка, і всі розрахунки ладні були розсипатися; грифель дуже хотів допомогти, та не міг. Стогнав і Яльмарів зошит! На кожній сторінці стояли великі літери, а поряд із ними маленькі, це був зразок; а збоку були інші літери, котрі гадали, що тримаються так само твердо. їх писав Яльмар, і вони, здавалося, спотикались об лінійки, на яких мали стояти.

– От як треба триматися! – казав зразок. – Ось так, злегка нахиляючись праворуч!

– Ох, ми не можемо, – відповідали Яльмарові літери.

– То вас треба трохи підтягти! – сказав Оле-Лукойє.

– Ой, ні! – закричали літери й випросталися так, що приємно було глянути.

– Тепер нам не до історій! – сказав Оле-Лукойє. – Вчитимемося писати!

І він дописав усі Яльмарові літери так, що вони стояли вже рівно й бадьоро, як і зразок. Але вранці, коли Яльмар прокинувся, вони мали такий самий жалюгідний вигляд, як і раніше.

Вівторок

Оле-Лукойє торкнувся своєю чарівною бризкалкою меблів, і всі речі відразу ж почали теревенити. Оле-Лукойє торкнувся картини, і намальовані на ній птахи заспівали, гілки дерев заворушилися, а хмари помчали по небу.

Оле підійняв Яльмара до рами, і хлопчик ступив просто у високу траву на картині. Він побіг до води й усівся в човен. Човен був пофарбований у червоне з білим, вітрила блищали, і лебеді з золотими коронами потягли його вздовж зелених лісів. Риба зі срібною й золотою лускою пливла за човном, птахи летіли за Яльмаром, комарі танцювали, хрущі гули.

Уздовж берегів річки вишикувалися кришталеві й мармурові палаци; на балконах їх стояли принцеси – знайомі Яльмарові дівчатка, з якими він часто грався.

Кожна тримала в правій руці зацукроване пряникове порося. Яльмар, пропливаючи повз них, хапався за один кінець пряника, принцеса міцно трималася за другий, і пряник розламувався навпіл, кожен отримував свою частку. На варті стояли маленькі принци. Вони вітали Яльмара під козирок золотими шаблями та обсипали його олов'яними солдатиками!

Проплив він і через місто, де жила його стара няня. Вона вклонялась і посилала йому рукою поцілунки.

Квіти танцювали, а верби кивали…

Ох і дощ лив! Коли Оле-Лукойє відчинив вікно, виявилося, що вода стоїть урівні з підвіконням, а до самого дому пристав корабель.

– Хочеш прогулятися, Яльмаре? – спитав Оле. – Побуваєш уночі в чужих землях, а на ранок – знову вдома!

І от Яльмар опинився на кораблі. Одразу ж розпогодилося. Вони попливли так далеко, що земля зовсім зникла з очей. Лелеки летіли в чужі теплі краї довгою вервечкою, один за одним. Вони були в дорозі вже багато-багато днів, і один із них так утомився, що крила відмовлялися йому служити. Він летів позаду всіх, потім відстав і почав опускатися дедалі нижче… Невдовзі він зачепив щоглу корабля, ковзнув уздовж снастей і впав просто на палубу.

Юнга посадовив його у пташник до курей, качок та індичок. Бідолашний лелека сумно роззирався довкола.

Індик набундючився, качки відступали…

Лелека розповів їм про спекотну Африку, про піраміди і страусів, що галопують пустелею, але качки нічого не зрозуміли:

– Ну, чи не дурень?

Лелека замовк і став думати про Африку.

– Могли б і ви посміятися з нами! – сказав йому індик. – Що ж, розважатимемо себе самі!

Кури кудкудакали, качки крякали, і це їх страшенно тішило.

Але Яльмар відчинив дверцята, поманив лелеку, і той вистрибнув до нього на палубу – він уже встиг відпочити. Лелека ніби вклонився Яльмарові на знак подяки, змахнув широкими крилами й полетів у теплі краї. Кури закудкудакали, качки закрякали, а індик так надувся, що гребінець у нього весь налився кров'ю.