А Дмитро як був зроду прудкий та ще до того і трохи підхмелений, так зараз і закрутив млинцем: «Змели мені так, аби я зараз серед моря зробився калфою у найкращім кораблі геть з усім знарядом!»

Так відразу і став він серед моря у пишнім кораблі з гордими кафта-луками та пишними парусами, а около него вся служба і та старшина корабельна, що ему так низько і кланяється, звичайно, як своєму кал-фі. А він так згорда і промовив до них:

– Ну, хлопці, тепер підемо хіба снідати?

– Авжеж, пресвітлий калфо, – каже корабельний староста, – суте та пресуте сніданє на столі, але що з того, коли хоть усего є в кораблі, чого душа бажає, а лиш одного нам брак.

– А то чого би? – питає гордий калфа та й ухопив за свій млинець.

– Солі, світлий пане!

– Солі? – аж зареготався Дмитро.

Господи! Як не заторкотить наш млинчик, як не стане сипати солі! Так сипле, так сипле, як з міха, аж тут і стали стерники кричати:

«Годі вже, годі тої солі, а то затопить зараз цілий корабель!» Настрашився і калфа наш гордий, – але що було робити? Він знав промовити до млинчика, аби рушив, а не знав, як єго зостановити. Отже, ніщо було діяти, мусили той коштівний млинчик з корабля у море кинути, а то був би цілий корабель затопив. Але млинчик ще і у морі меле собі ту сіль; для того ж то море, таке водно солоне і до сьогоднішньої днини, і буде собі солоне, аж доки якому розумнакові не вдасться того млинчика з моря видобути.

Водному селі жив собі убогий чоловік Петро Клепало з жінкою Марусею. Вони мали двох синів парубків. Старший звався Юрко, а менший Улас. Обидва брати були схожі лицем, чорними високими бровами та чорними кучерями. Обидва були гарні, високі, рівні станом, та не схожі вони були душею. Юрко був розумний, хитрий та підлесливий. Улас любив мовчати і не любив нікому кланяться та кориться.

– От люба в нас дитина Юрко! – часом говорила Маруся до чоловіка. – Приязненький та ласкавенький, хоч у вухо вбгай; а про Уласа не знаю, що й казать.

– Та й я не вгадаю, що воно за людина, – говорив старий Петро. – Чи він дуже розумний, чи дуже дурний; чи він добрий, чи бундючний, чи лихий. Мовчить собі та й мовчить. Хоч і увивається коло роботи добре, але якийсь неласкавий вдався: не поклониться, не подякує; все поглядає на людей або скоса, або спідлоба.

А Юрко все запобігав ласки в батька та в матері, та підлабузнювавсь до їх.

Тільки оце стара було позіхне, Юрко вже й подушку підкладає їй під голову. Заплямкає мати після обіда губами, Юрко вже й подає кухоль з водою. Чи хоче батько вийти з хати, Юрко за свиту та й накидає батькові на спину, ще й двері одчиняє. А Улас стоїть, насупившись, та тільки поглядає скоса.

Ото раз старий Клепало занедужав. Юрко питає в батька: «Чи ви, тату, дуже слабі? Може б нам покликать попа, щоб вас висповідав».

– Та не треба, сину! Я не дуже слабий.

Батькові стало гірше, а Юрко знов до його: «Тату, ви дуже слабі; я вже сказав майстрам, щоб робили вам дубову домовину…»

– Постривай лишень! – сказав старий. – Ще я не вмираю. Це, мабуть, ти задля того до мене такий добрий, щоб я одписав тобі, а не Уласові, хату та грунт.

Ото батько одужав, постеріг Юркові хитрощі та й каже:

– Ти вже аж надто добрий до мене: аж переборщив. Йди собі кудись на службу, бо мені ніяково тебе і в хаті держати: може, ти мене й отроїш.

Юрко взяв одежу, взяв харчі, а Улас каже:

– Коли ви, тату, проганяєте старшого брата, то проженіть заразом і мене, бо я його брат. Я не хочу, щоб він нарікав на мене й поневірявся десь по людях.

– То йди собі й ти за ним, про мене, й світ за очі. Од тебе ніколи не почуєш ні ласки, ні доброго слова, – каже старий.

Ото одяглися брати та й пішли собі в світ шукати долі, йдуть вони день, вийшли на великий тракт. Понад шляхом стоять стовпи, на котрих були написані верстви. Як тільки вони дійдуть до стовпа, Юрко здіймає шапку та й кланяється до стовпа.

– Нащо ти кланяєшся стовпам? – питається в його Улас.

– А для того, щоб не забутись, як треба кланяться людям, – каже Юрко, – бо як будеш гнути спину перед людьми, то всього добудеш.

– Гни спину, коли вона в тебе гнучка, а в мене спина цупка, неначе дубова: ніяк не гнеться.

– Бо ти дурень: не знаєш людей.

Йдуть вони та йдуть. Заходили в села, напитували собі служби. Але села були вбогі, і ніхто їх не найняв. Ото третього дня прийшли вони в одно здорове село. В тому селі хати були здорові, люди заможні. Брати зайшли до одного багатого хазяїна й стали в його за наймитів. Хазяїн послав їх у поле з волами волочить. Улас цілий день волочить, а Юрко ляже собі в холодку під дубом та й спить.

– Волочи ти, дурню, за себе й за мене, а я одпочину, бо я старший, – каже Юрко.

Ввечері вертаються вони з боронами до хазяїна. Юрко помочить вид та руки водою, замаже їх трохи землею, неначебто руки пилом припали од важкої роботи на ріллі, та й іде за волами.

– А що? Чи всю ниву заволочили? – питає хазяїн.

– Всю, хазяїне! – обзивається Юрко, знявши шапку та ще й поклонившись. – Так працювали, аж сорочки потом пройняло.

Улас стоїть та тільки лупає на брата очима.

«Та й гарний же та робочий оцей Юрко. Я радий за його хоч би й дочку свою видать», – думає собі хазяїн.

Юрко постеріг, що він сподобався хазяїнові, та давай запобігать ласки в дочки. Дочка була дуже гарна на вроду дівчина. Він тупцяє коло неї, у всьому допомагає: і відра їй несе з водою од криниці, і дров у хату внесе, ще й у печі затопить.

Але раз якось хазяїн нагодився ненароком в поле. Дивиться він: Улас робить, а Юрко спить, вивернувшись під дубом. Хазяїн збудив його, торсонувши за бік. Той не розібрав спросоння, думав, що то його будить брат, та давай лаяться:

– Йди, – каже, – собі к дідьку! Роби сам отому дурневі-хазяїнові, бо ти й сам зроду вдався дурний, а розумний нехай виспиться досхочу на всі чотири боки.

– То це ти так пильнуєш! – крикнув на його хазяїн. – Цур тобі, пек тобі! Йди собі, наймайся будлі деінде, бо мені такого великорозумного наймита не треба.

Ото прогнав хазяїн Юрка, а Улас собі пішов слідком за ним, бо не хотів кидати брата на одчай божий.

Пішли вони далі. Перейшли через широкі степи й зайшли в гори, в інше царство. На степах та в горах люди жили в шатрах та в землянках, пасли незліченні череди товару та отари овець. Одного ясного гарячого ранку прийшли вони до здорового озера. Густий ліс вкривав гори понад озером. Дивляться брати, коло самого берега на зеленому горбу, під старими дубами стоїть маленький палац з білого мрамору, неначе цяцька; од палацу до самої води спускаються білі мраморні східці, неначе розстеляється по траві білий широкий килимок. Далеко за озером в тумані біліють високі стіни, а за стінами піднімається здоровий золотоверхий палац.

Юрко та Улас заглянули в мраморну хатину; там нікого не було. Двері були одчинені. Через кругле віконце в стелі, через рожеве скло ллється зверху рожевий тихий світ і розливається по білих стінах. Вони одпочили в тій хатці, а потім розляглися й почали купаться. Коли дивляться вони, по воді пливе білий лебідь, задерши вгору свої широкі срібні крила, ніби вітрила. Лебідь приплив до них і почав пірнати в воду: то пірнає, то виринає, то знов пірнає на самісіньке дно.

– Чого ти, лебедю, шукаєш? Чи риби, чи зеленої ряски? питає Юрко в лебедя, сміючись.

– Я не лебідь, а лебедиця. Я князівна, – промовила до Юрка лебедиця людською мовою, – отут вчора я купалась з подругами. На шиї в мене було намисто з таких здорових та. дорогих діамантів, що їм і ціни не скласти. А цієї ночі нас обікрали злодії, та я не пам'ятаю добре, чи я загубила намисто, купаючись, чи його в мене злодії вкрали. Хто знайде моє намисто, тому я ладна оддати хоч би й половину свого скарбу.

Юрко зараз кинувся пірнать на дно, щоб знайти те намисто, а Улас стоїть та тільки дивиться на лебедицю. Лебедиця припливла до його близенько, глянула йому в вічі, та й каже: