Шпигуни сусідського короля свою роботу знали, і прокотилася ворожим табором чутка, що Хоробрий Назар сам-один, беззбройний на поле битви поспішає. Насилу стримали його. А тепер за ним стоять стрункі лави солдатів.

Вивели на скаковище необ'їждженого жеребця, допомогли Назару в сідлі влаштуватися.

Солдати почали горлати, йдучи за своїм воєначальником:

– Слава Назару Хороброму! Смерть ворогові!

Баский кінь, почувши під собою невпевненого верхівця, заіржав і щодуху помчав на ворога. Солдати вирішили, що Назар Хоробрий правує жеребцем, і з радісним кличем кинулися в атаку.

Зрозумів Назар, що не втриматися йому в сідлі, схопився, як за останню соломинку, за найближче дерево, а воно гнилим виявилось. Вирвав його Назар, а воно – як колода завтовшки. Вороже військо п'яти показало.

– Рятуйте свої життя! Назар Хоробрий дерева з корінням вириває!

Переможцем повертався Назар Хоробрий у фортецю велетнів, де на нього чекав трон.

Жив-був цар, дуже до небилиць охочий. І видав він указ:

Першим прийшов пастух:

– Довгих тобі літ, царю! Була у мого батька палиця, якою можна було аж до неба дотягнутися і Чумацький Шлях замутити.

– Може бути, – кивнув цар. – Ось у мого діда була люлька, так він її од сонця прикурював.

Пішов пастух з порожніми руками.

Його змінила швачка:

– Пробач, царю, що забарилася. Вчора така гроза трапилася, що блискавка небеса розрізала – довелося зашивати.

– Добре діло робила, – похвалив цар. – Та, мабуть, гнилими нитками штопала – вранці дощ знову пішов.

Пішла і швачка піймавши облизня.

А бідняк з міркою в руках тут як тут.

– За чим прийшов? – здивувався цар.

– Ти мені мірку золота заборгував.

– Я? Тобі? Мірку золота? – зарепетував цар. – Брехун!

– А, брехун? Півцарства щоб зараз мені було.

– Свята правда, забув! – почав шукати шляхи до відступу цар.

Але вже й не бідняк йому каже:

– Ну так відсипай мірку золота!