Повернулася наречена в спальню до принца і каже:

– Тепер пригадую, про що я говорила з кущем кропиви. – І вона слово в слово повторила слова Малейн.

– А що ти сказала потім?

– Потім? – розгубилася вона. – Потім я мовчала!

– Ти двічі повторила те саме, а якщо мовчала, виходить, ти несправжня наречена.

Кулею вилетіла наречена зі спальні і знов напосілася на діву Малейн:

– Признавайся, що ти там ще дорогою до церкви говорила?

– Та нічого. Тільки тихенько шепотіла: «Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають».

– Ці слова коштуватимуть тобі життя! – гримнула на неї наречена і заквапилася до королівської опочивальні, щоб повторити женихові почуте від Малейн.

– А куди ж поділося кольє, яке я надів на тебе біля воріт храму? – не заспокоювався принц.

– Яке кольє? – не зрозуміла вона. – Не отримувала я від тебе ніякого кольє.

– А якщо не отримувала, виходить, ти несправжня наречена!

Він зірвав з неї фату і, побачивши її потворне обличчя, злякано відсахнувся.

– Хто ти і що ти тут робиш? – закричав він.

– Я твоя справжня наречена, але я боялася людських глузувань і наказала посудомийці надягнути весільне вбрання і піти до церкви замість мене.

– Я мушу побачити цю посудомийку, – наполіг принц.

Але замість того щоб привести діву Малейн, лиха наречена веліла слугам негайно схопити і стратити нещасну посудомийку. На відчайдушний крик бідолашної діви Малейн вибіг принц і наказав негайно відпустити полонянку. А коли запалили світло, він помітив на її шиї кольє – свій подарунок.

– Ти моя справжня наречена, – мовив він, – ти стояла зі мною біля вівтаря. Ходи за мною.

Коли вони залишилися наодинці, принц сказав:

– Дорогою до храму ти раз у раз згадувала діву Малейн, мою першу наречену. Якби я був певний, що вона жива, я б присягнувся, що зараз говорю з нею самою.

Дівчина відповіла:

– Так, я діва Малейн. Через кохання до тебе я сім років була ув'язненою у вежі, вмирала з голоду і спраги і нічого не знала, крім горя. Але сьогодні в мене велика радість. Я твоя законна дружина.

їхні вуста злилися в поцілунку, і вони жили у щасті і злагоді до самої смерті.

У замку Бамборо жив король. У нього була красуня дружина і двоє дітей: син, котрого звали лицар Вінд, і дочка Маргарита. Лицар Вінд подався в чужі краї на пошуки щастя, а незабаром, як він поїхав, померла королева. Король довго оплакував її, але якось під час полювання він зустрів дівчину надзвичайної краси і вирішив одружитися з нею. Він послав додому гінця із звісткою, що скоро привезе в замок Бамборо нову королеву.

Принцеса Маргарита була незадоволена, дізнавшись, що мачуха займе місце її матері, але не стала перечити батьковій волі і у призначений день підійшла до воріт замку з ключами, щоб передати їх мачусі.

Незабаром до воріт під'їхала процесія, і нова королева зупинилася біля принцеси. Маргарита низько вклонилася мачусі і стояла, опустивши очі, хоч її щоки пашіли.

– Вітаю тебе, любий батьку, у твоєму спадковому замку, – сказала вона, – вітаю тебе, моя нова мати, все, що тут є, – твоє. – І вона подала їй ключі.

Один з лицарів, що супроводжували нову королеву, із захопленням вигукнув:

– Бачить Бог, чарівнішої за цю північну принцесу немає нікого на світі.

Королева спалахнула, її очі заблискали, і вона гнівно зауважила:

– Благородний лицарю, ви могли б принаймні зробити виняток для мене. – А сама подумала: «Скоро я покладу край її красі».

Тієї ж ночі королева, котра, як виявилося, була чарівницею, прокралася у віддалений підвал і стала там чаклувати. Тричі вона вимовила свої заклинання і нарешті зачарувала принцесу Маргариту. Ось що шепотіла зла королева:

– Ти обернешся на страшного змія і залишишся чудовиськом, аж поки лицар Вінд, син короля, прийде у скелі Спіндль і тричі тебе поцілує.

Так леді Маргарита лягла спати вродливою дівчиною, а прокинулася страшним змієм. Вранці до кімнати принцеси увійшли служниці і побачили, що на її ліжку, згорнувшись, лежить чудовисько. Воно розгорнулося й поповзло до них назустріч. Дівчата з вереском утекли, а змій виповз через вікно, попрямував до скелі Спіндль і ліг там, висунувши страшне жало.

Незабаром усі поблизу дізналися про те, що в скелях Спіндль оселився величезний змій. Зголоднівши, чудовисько виповзало зі своєї нори в печері, кидалося на всяку живу істоту і пожирало її. Всі були нажахані. Кінець кінцем селяни пішли до старого відлюдника і запитали його, що їм робити.

Він поглянув у свою книгу і сказав:

– Страшний змій – це принцеса Маргарита, вона з голоду робить такі жахливі речі. Носіть їй щодня молоко і хліб. Молоко залишайте в діжках, а хліб кладіть на круглому камені. Змій перестане вас турбувати. Якщо ж ви хочете, щоб до Маргарити повернувся її колишній образ і з неї спали чари, пошліть чимшвидше по її брата, лицаря Вінда.

Селяни зробили все так, як їм велів відлюдник. Змій пив молоко, їв хліб і не турбував більше їх.

Коли лицар Вінд почув, що принцесу зачарували, він присягнувся звільнити сестру. Ту саму клятву повторили тридцять три солдати з його загону. Вони взялися до діла: збудували довгий корабель, кіль якого зробили з тису, і рушили до замку Бамборо.

Але коли корабель підходив до гавані, чарівна сила підказала мачусі, що їй загрожує небезпека. Вона побігла в підземелля, скликала підвладних їй духів і наказала їм:

– Через море пливе лицар Вінд. Він не повинен висісти на берег. Здійміть бурю, зробіть усе, що хочете, тільки не дайте йому ступити на землю.

Духи помчали назустріч кораблю. Але коли вони підлетіли до нього, то відчули, що нічого не можуть зробити, оскільки його кіль був з дерева тису, на яке чари не діють. Сумно повернулися вони до королеви-чарівниці і сказали їй про це. Довго вона не знала, що вдіяти, нарешті веліла своїм воїнам напасти на лицаря Вінда, коли він висяде в гавані. Крім того, за допомогою чарів вона наказала змієві не пускати Вінда на берег.

Коли корабель підійшов майже до берега, змій кинувся у воду, оточив корабель лицаря Вінда своїми кільцями і одніс його далеко від берега. Тричі лицар Вінд наказував своїм воїнам щосили гребти до гавані, але кожного разу змій заважав йому пристати до берега. Врешті-решт лицар наказав повернути судно в інший бік.

Королева-чарівниця подумала, що він вирішив відмовитися від спроби висісти на берег. Але Вінд просто проплив подалі, пристав до іншого місця і щасливо зійшов там на берег. Добувши меч, натягнувши лук, він кинувся разом зі своїми воїнами на страшного змія.

У ту мить, коли нога лицаря Вінда ступила на берег, королева втратила свою чаклунську силу. Вона сховалась до себе у вежу. Тепер жоден дух, жоден воїн не міг допомогти їй, вона знала, що настала її остання година.

Тим часом лицар Вінд кинувся на змія, і чудовисько не заподіяло йому ніякої шкоди, навпаки, в ту хвилину, коли юнак заніс меч, щоб убити його, із страшних щелеп змія пролунав ніжний голос принцеси Маргарити.

– Кинь меча, – мовила вона, – опусти лук, поцілуй мене тричі, я не заподію тобі нічого лихого.

Лицар Вінд опустив руку і не знав, що робити. Він думав, що це нові чари лихої мачухи. А змій знову сказав:

– О, кинь свій меч, опусти свій лук і тричі поцілуй мене, бо, якщо ти не знімеш з мене чари до заходу сонця, я ніколи не приберу колишнього вигляду.

Лицар Вінд підійшов до змія і поцілував його. Не сталося ніякої зміни. Лицар Вінд поцілував його вдруге, знову нічого не трапилось. Коли ж він утретє поцілував огидну істоту, змій з ревом і свистом відступив од нього, і з його шкіри вискочила принцеса Маргарита. Брат накинув на неї свого плаща і пішов разом з нею до замку.