Розповіла вона чоловікові, що довелося пережити їй з часу їх останньої зустрічі.

Цар не став чекати до ранку, негайно наказав відьму до себе привести з усіма скарбами, що по праву належали його дружині.

Хто б міг упізнати відьму в тій свині, яка з поросятами в калюжі валялася і від якої Фет-Фрумос своєму названому батькові дістався! Це вона обернула Фет-Фрумоса, свого господаря, на паршиве порося, щоб одружити його з однією з одинадцятьох своїх дочок, з якими тоді з калюжі вискочила. За що й скарав її Фет-Фрумос страшною карою. А слугу свого вірного щедро обдарували цар з царицею і при собі тримали до його смерті.

А що не відгуляв Фет-Фрумос весілля свого часу, то тепер таке весілля і такі хрестини справив, яких раніше не знали. Були тут і батьки молодої цариці, і дід з бабою, що його виховали, знову в пурпурі, на чолі столу. Три дні і три ночі бенкетували, а може, ще й досі бенкетують.

У тридев'ятому царстві, у тридесятому королівстві жив король із трьома синами, а на іншому краї землі – його брат Зелен-цар із трьома доньками. Брати-царі не бачилися вже дуже давно, а діти їхні взагалі не були знайомі.

І відчув Зелен-цар, що недовго йому на цьому світі жити лишилося, та й написав братові листа з проханням негайно прислати того з племінників, хто б гідний був його на троні змінити.

Покликав король до себе синів:

– Кому з вас до снаги правити королівством Зелен-царя?

Виступив наперед старший син:

– Мені, старшому.

– Гаразд, сину. Якщо готовий поручитися, що поїздка твоя завершиться щасливо, лаштуйся в дорогу – візьми з табуна будь-якого жеребця, з казни – скільки треба золота, озбройся, причепурись гаразд та й помагай-бі! – сказав король, а сам, вирядивши первістка, обгорнувся ведмедячою шкурою, схопився на коня, випередив сина коротшою дорогою та й зачаївся під мостом.

Ось мчить королевич на своєму баскому коні, а з-під мосту на нього ведмідь суне. Жеребець як хвицне, королевич заледве в сідлі утримався та собі на сором змушений був коня назад повернути. А король його вже вдома чекає, з ведмедячої шкури роздягтись:

– Забув щось удома, сину? Вертатися – поганий знак.

– Нічого я не забув, батьку, та біля мосту вискочив був мені назустріч страшний ведмідь, налякав мене мало не на смерть. Насилу вирвався я з його лапищ, хай тепер хтось інший попитає свого щастя-долі.

От зібрався тоді в дорогу середній син, але й той не дійшов до ладу з «ведмедем», видно, що й середущого кінь підвів. Узяв на кпини король старших синів.

А молодший королевич почервонів, побіг до саду, щоб там на самоті й про свою майбутню спробу подумати, та й зустрів у саду горбату стару бабу. Пожалів її королевич, подав старенькій милостиню.

– Нехай Бог дає тобі вік довгий! – роздякувалася перед ним баба. – Будеш ти царем таким же могутнім, яким був добрим до мене. Я навчу тебе, як цього досягти. Ходи лишень до батька свого і попроси у нього ту зброю і одежу, що він замолоду носив, а ще коня, на якому він їздив, коли парубком був. Одяг той, правду кажучи, – так, дрантя саме, та й зброя давно заіржавіла. А той кінь, якого я для тебе нагледіла, як поставиш ти посеред табуна тацю із жаринами, прийде ними похрумкати. Тож кінь той і порятує тебе завше, зарадить лихові, що сипатиметься на тебе, мов з мішка.

Як почав був молодший син у дорогу ладнатися, то й про коня старого королю заїкнувся. А той брови насупив:

– Коні так довго не живуть, – сказав невдоволено.

– Батьку, ти тільки пообіцяй мені того коня, а вже я сам його дістану хоч з-під землі.

От знайшов королевич на горищі припалі порохом вуздечку, сідло, обтрусив, повибивав міль з одежі, що аж зотліла, іржу з меча-булави зчистив. А далі насипав на тацю гарячого жару та й виставив перед батьківським табуном, який враз розступився, пропускаючи до жаровні ледь живу шкапину, таку худу, аж ребра в неї світяться.

Поки королевич розмірковував, чи варто йому ганьбитися, сідаючи верхи на цього охочого до жарин драбиняку, той сухоребрий ударив копитом і перекинувся на такого скакуна, що аж очі в себе вбирав, та й проказує людським голосом:

– Сідай на мене, пане, та міцніш тримайся!

Понад хмари мчали навзаводи з вітром королевич і його прудкий кінь, допоки той знову став сухим драбинякою: дарма, мовляв, що на масть непоказний, аби бігав швидко.

Тож приїхав королевич до батька на тій препоганій шкапині – знайшов, каже, батьку, твого старого коня. Запасся парубок водою, прийняв від короля царську грамоту та й поїхав тим самим шляхом, що й старші брати. їхав, їхав, поки стемніло, коли раптом з-під мосту на нього ведмідь так і накинувся. Кінь посунув на того ведмедя, а королевич підняв булаву, щоб уразити ворога, раптом чує – знайомий голос:

– Не бий, сину, це я!

А тоді обіймає король молодшого сина та все приказує:

– Доброго товариша ти собі вибрав, з таким і царем стати саме в час. Але пораджу тобі таке: остерігайся рудого, а від безбородого та лисого втікай не оглядаючись. Слухай коня, тільки він мене замолоду й рятував. А від мене прийми цю ведмедячу шкуру – дивись, стане у пригоді.

Поїхав далі королевич своєю дорогою. Місяць та ще півмісяця вела їх та дорога до таємничого лісу, а далі бачить королевич – виходить з нього лисий і безбородий чоловік:

– Добридень, хлопче-молодче! Візьми мене до себе в службу – я тутешні місця як свої п'ять пальців знаю.

Хитає наш вершник заперечливо головою на ті його слова, та й їде собі. Та не дуже й далеко встиг королевич од'їхати, а той-таки лисун, в іншу одежу перебраний, знов тут як уродився:

– Ну ж бо, відважний лицарю, не скупися, найми мене до послуги – на небезпечній дорозі всіляка поміч дорожча за багатство!

– Ет! Я й сам собі помічник непоганий, – сказав король, погладжуючи булаву.

І далі поскакав, змагаючися з вітром, та тільки скоро геть заблукав і вже, правду кажучи, радий був би хоча б і «третьому» лисому, а той, щоправда, цього разу багато вбраний і верхи на доброму коні, певна річ, не забарився:

– Ти, брате, мабуть, заїжджий, коли поїхав цією дорогою! Зразу видно, що ти чужоземець, звідки тобі відати тутешні місця? А там, знаєш, десь прірва глибока на шляху трапиться, а чи бугай лютий в ущелині причаївся, чатує… Щось таки погубить тебе неодмінно. Вертай назад або бери мене собі в поміч.

Побачивши, що на це немає ради, змушений був королевич їхати далі разом із тим стрічним. Довго вони скакали, доки знеможений спрагою лисий попутник попросив пити. Подав йому королевич свою баклагу з водою, а той повернувсь та й упустив її на землю. Розгнівався королевич:

– Ти що, дурню лисий, робиш? Де тут тепер води знайдемо?

– Вгамуй свій гнів, пане. Твоя вода несвіжа була, а ми вже скоро до криниці доїдемо, а в ній вода чистісінька, мов сльоза немовляти.

Так і сталося, як лисун сказав, та ще й порадив королевичу в тій криниці відсвіжитися. А криниця, певна річ, та й мала накривку. Отак і втрапив королевич у пастку. А лихий попутник його, сидячи верхи на закритій накривці, зловтішається з того:

– Ось я тебе й спіймав, не дарма ти мене стерігся! Ну ж бо, зізнавайся тепер, хто ти такий, куди їдеш, бо згною тебе тут.

Розповів йому все королевич щиросердно, а далі звелів той негідник парубкові з ним місцями помінятися та ще й заприсягтися у вірності й нікому про те не розповідати. Одібрав лисун королівську грамоту, зброю королевича собі привласнив, а далі каже йому:

– Відтепер ти Білий Арап, мій слуга!

Сіли вони на коней – кожен на свого – і разом до Зелен-царя поїхали: попереду лисий «пан», позаду його «слуга».

Як приїхали, лисун зараз же до палацу Зелен-царя прийшов, грамоту подав – за нею дядько визнав у ньому племінника, зустрів його, мов дорогого гостя. А Білого Арапа пан на стайню одіслав, стусанами підганяючи.

За обідньою трапезою Зелен-цар пригостив «племінника» дивним салатом, розповівши, що такий росте лише у ведмежому саду, з якого ніхто, крім його лісника, ще живим не повернувся.