– Сину мій, – сказав засмучений король, – назви нам дівчину, яку ти кохаєш. Обіцяємо, що одружимо тебе з нею, хай навіть вона буде найостаннішою служницею!

– Любі батьку й мати! – сказав розчулений королевич. – Я й сам не знаю, хто та дівчина, яку я так палко покохав. Я одружуся з тією, кому підійде ця каблучка, хоч би ким вона була.

І він вийняв із-під подушки каблучку Ослячої Шкури й показав її королю та королеві.

Король із королевою взяли каблучку, з цікавістю роздивилися її та, вирішивши, що така каблучка може підійти лише найпрекраснішій дівчині, погодились із королевичем.

Король наказав негайно розіслати по всьому місту скороходів, аби вони скликали до палацу всіх дівчат міряти каблучку.

Скороходи бігали вулицями й оголошували, що дівчина, якій пристане каблучка, вийде заміж за молодого королевича.

Спершу до палацу з'явилися принцеси, тоді придворні дами, але жодна не могла надіти каблучку. Довелося запросити швачок. Вони були гарненькі, але пальці їхні були надто товстими й не пролазили в каблучку.

Нарешті черга дійшла до служниць, але і їх спіткала невдача. Тоді королевич наказав покликати куховарок, посудомийок, свинопасок. Але їхні загрублі від роботи пальці не могли пролізти в каблучку далі нігтя.

– А приводили Ослячу Шкуру, яка недавно спекла пиріг? – спитав королевич.

– Ослячу Шкуру не покликали до палацу, бо вона надто брудна та бридка – зареготали придворні.

– Негайно послати по неї! – наказав королевич.

І придворні, посміюючись, побігли по Ослячу Шкуру.

Принцеса чула бій барабанів і вигуки скороходів і здогадалася, що вся ця метушня – через її каблучку. Вона дуже зраділа, коли побачила, що йдуть по неї. Швиденько причесавшись, вона вбралась у сукню кольору місяця. Щойно принцеса почула, що її кличуть до королевича, вона похапцем накинула зверху сукні ослячу шкуру й відчинила двері.

Придворні, глузуючи, оголосили Ослячій Шкурі, що король хоче одружити з нею свого сина, і повели її до палацу.

Здивований незвичайним виглядом дівчини, королевич не міг повірити, що це та сама, яку він бачив крізь щілину у дверях. Засмучений і збентежений, королевич спитав:

– Це ви живете в кінці темного коридору в тому великому будинку, куди я недавно заїжджав із полювання?

– Так, – відповіла вона.

– Покажіть мені свою руку, – вів далі королевич.

Як же здивувалися король і королева та всі придворні, коли з-під ослячої шкури показалася маленька ніжна ручка і каблучка виявилася дівчині якраз. Тут принцеса скинула з себе ослячу шкуру. Королевич, вражений її красою, кинувся до її ніг, не тямлячи себе від радості.

Раптом стеля розкрилась, і до зали на колісниці з бузкових квітів і гілок спустилася чарівниця й розповіла всім історію принцеси.

Король і королева, вислухавши цю розповідь, одразу полюбили принцесу й видали її заміж за свого сина.

Давно колись у старій убогій хатині на узліссі жили брат і сестра, Жан і Марі. Батько їхній був дроворубом, і вони з ранку до ночі працювали, допомагаючи йому. Дуже часто вони поверталися з лісу такі втомлені, що не мали навіть сил повечеряти. Утім, нерідко вечері в них зовсім не було, і тоді вся сім'я лягала спати голодною.

Єдиними ласощами дітей були ягоди. По неділях Жан і Марі брали кошички й вирушали по ягоди до лісу.

Якось діти, збираючи гриби та ягоди, дуже захопились і не помітили, як настав вечір. Наче за одну мить, сонце зникло за темними хмарами, а гілля дерев зловісно зашуміло. Марі та Жан налякано озирнулися довкола. Ліс здавався їм зовсім незнайомим.

– Мені страшно, – прошепотів Жан.

– Мені теж, – відповіла Марі. – Схоже, ми заблукали.

Величезні дерева були схожі на велетнів, а в хащі блимали вогники – чиїсь лихі, хижі очі.

– Я боюсь, – повторив Жан.

Зробилося зовсім темно. Марі обійняла брата, і, тремтячи від холоду, діти пригорнулись одне до одного. Десь ухкала сова, а здалеку долинало виття голодного вовка.

Діти, прислухаючись до зловісних голосів, усю ніч так і не склепили повік. Нарешті блиснуло сонце, і поступово ліс перестав бути похмурим та страшним. Жан і Марі підвелися й пішли шукати дорогу додому.

Вони йшли незнайомими місцями. Навколо росли величезні гриби та ягоди, набагато більші від тих, що вони зазвичай збирали. Усе було якимось незвичайним і дивним.

Нарешті Жан і Марі вийшли на галявину, посеред якої стояла хатинка. Дах її був зроблений із шоколадних пряників, стіни – з рожевого марципана, а паркан – із великих мигдалевих горіхів. Навколо неї був сад, у якому росли різнокольорові цукерки, а на маленьких деревцях висіли родзинки. Жан не повірив своїм очам.

– Прянична хатинка! – радісно вигукнув він.

– Садочок із цукерок! – вигукнула й Марі.

Голодні діти кинулися до чудесної хатинки. Жан одразу відламав від даху шматок пряника й узявся їсти. Марі стала ласувати то марципановими цеглинками, то мигдалем із паркану й родзинками з дерев.

– Який смачний дах! – радів Жан.

– Скуштуй шматочок паркану, Жане, – запропонувала йому Марі.

Коли діти наїлися, їм захотілося пити. Посеред садочка бив водограй, у якому, переливаючись усіма кольорами, жебоніла вода. Жан відсьорбнув із водограю і здивовано вигукнув:

– Та це ж лимонад!

Діти в захваті пили лимонад, аж раптом із-за рогу хатинки з'явилася згорблена бабуся. У руці вона тримала палицю, а на носі в неї були дуже товсті окуляри.

– Смачна хатинка, чи не так, діточки? – спитала вона.

– Ми загубилися в лісі… ми так зголодніли… – промовила Марі.

Але бабуся зовсім не розсердилась.

– Не бійтеся, діти. Заходьте в дім, і отримаєте дещо смачніше.

Однак щойно двері хатинки зачинилися за дітьми, бабуся з доброї та привітної перетворилася на лиху відьму.

– От ви й піймалися! – прохрипіла вона, трясучи своєю палицею. – Хіба це гарно – їсти чужу хату? Ви мені заплатите за це!

Діти затремтіли від страху і притислись одне до одного.

– Ви все розкажете нашим батькам? – злякано спитала Марі.

Відьма голосно розреготалася.

– Ні, точно не це! Я дуже люблю дітей. Дуже!

І не встигли діти оком змигнути, як відьма схопила Жана, штовхнула його в темну комірчину й замкнула за ним важкі дубові двері.

– Марі! – кричав бідолашний хлопчик. – Мені страшно!

– Сиди тихо! – прикрикнула відьма. – Ти їв мою хату, а тепер я з'їм тебе! Проте спершу трохи відгодую – ти надто худенький.

Жан і Марі голосно заплакали. Зараз вони ладні були віддати всі пряники та марципани на світі за те, щоб знов опинитися в рідній убогій хатині. Але батьки були далеко, й ніхто не міг прийти до них на допомогу.

Лиха відьма підійшла до комірчини.

– Просунь-но палець у щілину! – наказала вона Жанові.

Хлопчик слухняно просунув у щілину пальчик. Відьма помацала його й невдоволено сказала:

– Самі кістки. Нічого, за тиждень ти в мене будеш товстеньким-товстеньким.

І відьма почала відгодовувати Жана. Щодня вона готувала йому щось смачне, приносила купу марципанів, шоколаду, меду й родзинок, а ввечері наказувала просовувати в щілину пальчик і обмацувала його.

– Мій золотий, – казала вона, – ти гладшаєш на очах!

І справді, Жан швидко гладшав. Марі не знала, що робити, але одного разу придумала.

– Жане, наступного разу покажи їй ось це, – сказала вона і просунула в комірчину тоненьку паличку.

Увечері відьма, як звичайно, звеліла Жанові:

– Покажи пальчик, мій солоденький.

Жан просунув у щілину паличку, що дала йому сестра. Стара помацала її й відскочила як ушкварена:

– Що таке? Знову самі кістки! Хіба я для того годую тебе, щоб ти був худий, наче тріска?!

Наступного дня, коли Жан знову просунув у щілину паличку, відьма не на жарт розлютилася.

– Не вірю! Не може бути, щоб ти був такий худий! Покажи-но ще раз палець.

Жан знову просунув у щілину паличку, але стара раптом смикнула її з усієї сили. Паличка лишилась у неї в руці.