– Тринадцять.

– Чи тринадцять?… Сім, найбільше – вісім. Як тебе звуть?

– Киріке кличуть.

– Часом не святий Киріке Кульгавий, хто чортів за волосся тягне, хрестив тебе?

– Знати такого не знаю, але мене Киріке кличуть.

– Та ти й справді горобець, Киріке, цвінь-цвірінь.

– Який є, не з кожного велетня будуть люди. З праці про людину судять, не із зросту-імені.

– От так Киріке – розумний, як чорт! Відгадай-но краще загадку: широке – на широке, зверху – гарячіше, зверху – розчепірене, зверху – кривизна, зверху – білизна, зверху – жовтизна, зверху – богатир?

Киріке тільки посміхнувся:

– А відгадаю – даси мені шматочок?

– Спочатку відгадай, там видно буде.

– На дворі піч, вогонь, таганець, чавунець, вода в чавунці, борошно і товкачик – мамалиґу мішати.

– Розумниця, Киріке! Скільки за рік служби береш?

– На рік не згоден.

– А на який строк?

– На три роки, панів на переправі не міняють.

– Чудово, Киріке. І скільки за три роки тобі покласти?

– А ніскільки. їду та одяг. А як відслужу, віддаси мені зі свого господарства, на що око покладу.

– Дивна угода. А коли душа моя тобі сподобається? Чорт тебе знає.

– Заспокойся, багато в тебе не попрошу, заберу непотрібне.

– Гаразд, тільки умова: не лаятися, а то, чого доброго, доведеш мене до гріха.

– Це само собою.

– Ось і по руках. Підкріпися картоплею в часниковому соусі та мамалиґою і до роботи.

Влаштувався хлопець зручніше, вгамував голод і служити почав. І так робота у нього йшла гаразд, що з ним і Стан про смуток свій забув, щасливчиком став, розбагатів, Киріке як сина полюбив.

Минуло два роки, і Киріке запитав:

– Пане, чому ти досі неодружений? Так і постаріти недовго без спадкоємця. Кому нажите передаси?

– Господь з тобою, Киріке! Не оженився свого часу – тепер тільки чортам на сміх. Я більше дід тепер, ніж хлопець…

– Нічого, пане, дідом прикидатися. Саме час тобі одружуватись: є чим жінку і дітей годувати. Добра он скільки.

– Дивна ти, Киріке, людина. Ні посівів у мене немає, ні… Жінку нелегко утримувати…

– Коли так, то вже я підсоблю, щоб пшениці тобі вистачило на калачі не те що до весілля – до хрестин. Бачиш он те поле стиглої пшениці?

– Бачу.

– Йди до поміщика і скажи, що візьмешся зжати й зібрати йому в скирти весь його хліб. Грошей за це не проси, а вимагай стільки пшениці, разом із соломою, скільки під силу понести тобі удвох з робітником.

– Ти, Киріке, мабуть, утратив здоровий глузд? Для такої служби сотні, а то й тисячі рук потрібні. Гра не варта двох в'язанок пшениці.

– Пане, довірся мені і йди до поміщика.

На десятий раз тільки набрався він духу, до поміщика поплентався:

– Потрібні женці?

– Аякже. Пшениця дозріла.

– Я би зжав її.

– Сам?

– Чи не все одно? Моє діло – зжати і в скирти її скласти.

– Скільки коштуватиме твоя робота?

– Ось складу я хліб у скирти, а ти мені стільки пшениці віддаси, разом із соломою, скільки понесу на спині зі своїм хлопцем.

Вирішив поміщик, що говорить з божевільним, і мовив:

– Завтра на світанку берися до роботи. Як зробиш усе і про ціну домовимось.

Повернувся Стан додому, а Киріке тут як тут:

– Пане, про що з поміщиком домовився?

– Як ти сказав, так і йому передав, тільки ось полю його кінця-краю не видно. Заварили ми, братику, кашу…

– Заспокойся, пане, довірся мені… – каже Киріке.

До поля добралися в сутінках, Киріке поклав Стана спати: ранок мудріший від вечора, а сам умить всю нечисть зібрав і працювати змусив. Хто жне, хто снопи в'яже, хто збирає і скиртує…

Прокинувся Стан удосвіта: все зроблено. А поміщицькі слуги вже панові донесли, той сам і прийшов!

– Приймай роботу, – сказав Стан. – Розрахуватися треба.

А Киріке тим часом мотузком, яким був підперезаний, перев'язав найбільшу скирту, на спину взяв – тільки його й бачили. Пан і язика в роті забув: як би не відніс на собі Стан і решту скирт. Ласкою взяти задумав:

– Візьми, добрий чоловіче, гроші замість решти хліба, і йди своєю дорогою! Якби знати, що сам чорт до цього руку приклав.

– Брешеш, пане, з божою поміччю справилися!

– Без нечистого не обійшлося, тож бери торбинку з грошима і йди душу рятувати.

Радіючи, Стан узяв плату і поспішив до Киріке, а вдома вже все обмолочено, перевіяно, змелено.

Назавтра каже Киріке:

– Тепер, пане, не будеш опиратися? Я піду, один залишишся. Як господарство таке велике піднімати? Женитися треба.

– Ох, Киріке, і женився б, та де знайти дівчину хорошу, не бабу сварливу?

– Не турбуйся, пане! Я тобі таку господиню знайду, яких ще пошукати. Жіноче серце для мене – відкрита книга. Усліпу можу наречену тобі вибрати. Сусіди, он, шепочуться, що тобі жінку нема на що утримувати.

– Як же ти мені жінку вибереш?

– А ходімо з тобою в неділю в село на танці. Танцюй з тією, що люба тобі буде, а я збоку подивлюся, що за цяця.

Так вони і зробили. Танці саме в розпалі. Киріке з іншими хлопчаками на огорожі сидить, викривляється. А Стан від однієї дівчини очей відірвати не в змозі, кружляє біля неї, нема-нема та й за руку схопить – закохався до безтями. Тільки музика замовкла, каже Станові чортеня:

– Пан он як розчервонівся! Дівчина полюбилася, не інакше?

– Гарна бісова дівка, ніби приворожила.

– Краще подалі від неї тримайся. Ти подивися на неї: і не посміхнеться. Три ребра чортових у неї. Хоч і в найгарнішої жінки теж одне таке ребро є – нам би її знайти.

Послухався Стан, і повернулися вони додому вдвох, а думки у пана все про наступну неділю.

У неділю йдуть вони на танці до іншого села. Киріке з хлопцями забавляється, Стан з дівчиною танцює, розмовляє, а та йому геть голову закрутила. Киріке його за руку зловив:

– Пане, ти, мабуть, і цю взяти готовий. Сподобалась?

– А хоч би й так!

– Так вона нам не підходить. У тихому болоті… У неї два ребра чортових є.

Знову поступився Стан, та з того дня парубок ні про що й думати не хотів, окрім одруження! Висох весь, поки неділі дочекався.

Ось прийшли вони до третього села на танці. Повів Стан дівчину, а в неї, чортиці, бісики в очах. З першого погляду таких дівчат помічав, а що на серці у них, сам Киріке знає. А він тут як тут. Влад забилися серця Стана і незнайомки. Сатана їх звів, не інакше. Відкликав Киріке Стана вбік:

– Чи вона, пане?

– Вона, Киріке! Або з нею, або ні з ким не одружусь.

– Так вона нам саме враз, – відповів Киріке. – Хоч є і в неї одне чортове ребро, ну та витягнемо.

Стан аж не тямиться з радощів! Од дівчини не відходить, та й вона на знаки уваги охоче відповідає. Не витримав Стан, пішов у батьків руки її просити. А ті й щасливі посватати за гарного чоловіка, весілля не відкладали, забрав жених наречену з приданим додому, зажили як одна душа. І каже Стан своєму робітникові:

– Не жінка у мене, Киріке, а золото!

– Золото, не заперечую. Та не забувай, що й у неї одне ребро чортове є: якщо хочеш з нею решту життя прожити, вийняти треба.

Не минуло й року, народила дружина Станові сина. А через три місяці приїхав у гості тесть, кличе подружжя на весілля жінчиного брата. Киріке, чортеня, все зметикував і каже:

– Пане, жінка з дитиною хай їдуть, а сам пообіцяй слідом поїхати, якщо часину викроїш, а ні – то й ні.

Тесть, жінка і дитина утрьох поїхали.

На другий день весілля каже Киріке Станові:

– Пане, настав час чортове ребро у жінки твоєї дістати. Стрибай на коня і скачи на весілля. Поряд з будинком тестя твого стоїть хатка, де стара звідниця живе, майстриня свого діла – відьмі до пари. їдь до неї, удай із себе подорожнього. Золоті гори їй обіцяй, а умов її жінку твою в хатку заманити. Узнаєш ціну жіночої вірності.

– Але ж упізнають мене там, Киріке?

– Хоч прямісінько на весілля йди, а я все зробив, аби ніхто тебе на впізнав.

Тільки-но добрався чоловік до того села, прийшов до старої звідниці і зажадав привести йому того ж вечора жінку якогось Стана із сусіднього села.