– Ох, найбільше яйце цілісіньке! – сказала качка, зітхнувши, і знову всілася на нього.

– Як справи? – спитала її стара качка, що проходила поруч.

– Іще одне яйце лишилося! – сказала молода качка. – Але поглянь на інших! Просто чудові! А як схожі на батька!

– Стривай-но, а що, як то в тебе індиче яйце? – мовила стара качка. – Мені якось підкинули чуже. Ну й мороки з індичатами, скажу я тобі! Вони бояться води, не йдуть і годі! Так і є! Індиче! Покинь його!

– Та ні, посиджу ще! – відповіла молода качка.

– Ну, як хочеш! – сказала стара качка й пішла геть.

Нарешті затріщала шкаралупа, і з найбільшого яйця з’явилося величезне негарне пташеня.

– Яке воно велике! – сказала качка, уважно обдивляючись його. – І зовсім не схоже на інших! Невже й справді індича?

Наступного дня була чудова погода, й уся качина сім’я вирушила до канави. Миттю качка опинилась у воді.

– Ідіть за мною! – покликала вона каченят, і ті також кинулись у воду, хутко виринули й попливли. Негарне каченя не пасло задніх.

– Яке ж це індича? – сказала качка. – Ні, це мій син! І не такий уже він негарний! Швидше, швидше, ходімо до пташника! Тримайтеся до мене якнайближче й пильнуйте – неподалік можуть бути коти!

– Уклоніться старій качці! – звеліла каченятам мати, коли вони дісталися пташника. – Вона тут найвельможніша, бо іспанської породи! Вона має на лапці червоний клаптик – це знак найвищої нагороди. Пов’язуючи його, люди дають зрозуміти, що не бажають цю відзнаку втратити; за цим клаптиком усі стару качку впізнають. Не тримайте лапок укупі! Чемні каченята мають тримати лапки нарізно й вивертати їх назовні! Молодці! Ануте! Кланяйтесь і крякайте!

Каченята так і зробили.

Качки оглядали їх і бурчали:

– Ну от, прийшли, наче нас тут і так мало! А це яке гидке!

Одна качка навіть дзьобнула його в шию.

– Дайте йому спокій! – звеліла качка-мати.

– Воно таке величезне й негарне! – відказала кривдниця. – Воно дуже дивне!

– Усі дуже милі, крім одного… – підсумувала стара качка з червоним клаптиком на лапці. – Добре було б його переробити!

– Так, – відповіла качка-мати, – можливо, воно негарне, зате має добре серце і плаває навіть краще за інших. Я гадаю, що воно виросте, погарнішає або зробиться з часом трохи меншим, – і вона лагідно провела дзьобом по пір’ячку великого каченяти. – Окрім того, це селезень, а для селезня краса на така вже й важлива.

– Інші каченята милі! – сказала стара качка.

Усіх каченят полюбили у пташнику. Лише бідолашне гидке каченя весь час дзьобали та штовхали. З нього глузували всі – і качки, і кури.

– Воно надто велике! – казали всі, а індик, що народився зі шпорами на ногах і тому вважав себе особливим, надувся і, підлетівши до каченяти, сердито залопотів; його гребінь налився кров’ю. Бідолашне каченя розгубилося: воно ж не винне, що таке потворне!

Далі було ще гірше. Усі проганяли каченя, навіть рідні брати й сестри люто казали йому: «Хоч би вже кішка тебе вхопила!» І навіть мати додавала: «Очі б мої тебе не бачили!»

Качки дзьобали його, кури щипали.

Одного разу каченя не витримало, перебігло пташник і махнуло через паркан! Пташки злякано знялися з кущів. «От яке я потворне, пташки злякалися мене!» – гірко подумало каченя й кинулося тікати. Воно бігло аж до болота і там просиділо всю ніч, утомлене й самотнє.

У цьому болоті жили дикі качки. Вранці вони всі повилітали з гнізд і побачили каченя.

– Ти хто? – спитали вони.

Каченя розкланялося на всі боки.

– Ти страшенно потворне! – сказали дикі качки. – Навіть не думай породичатися з нами!

Де вже було бідолашному каченяті думати про це! Воно мріяло про одне: щоб йому дозволили спокійно посидіти в очереті й попити болотної води.

Два дні воно жило на болоті, а третього дня з’явилися два дуже горді дикі гусаки, що лише нещодавно вилупилися з яєць.

– Послухай! – сказали вони. – Ти дуже, дуже потворне! Хочеш літати з нами й бути вільним птахом? Неподалік, в іншому болоті, живуть милі дикі гуски. Справді, вони дуже милі! Ти таке потворне, що, певно, матимеш у них великий успіх!

Раптом над болотом почувся дивний звук, і обидва гусаки впали в очерет, а вода забарвилася їхньою кров’ю. Звук повторився, тоді знов і знов. Мисливці оточили болото, навколо бігали мисливські пси, усе оповив блакитний дим. Каченя було ні живе ні мертве від страху. Щойно воно хотіло сховати голову під крило, як перед ним опинився мисливський пес, язик його був висолоплений, а злі очі виблискували. Він пильно глянув на каченя, вишкірив гострі зуби й побіг далі.

– Слава Богу! – перевело дух каченя. – Отже, я таке потворне, що навіть собака не хоче вкусити мене!

І воно зачаїлося в очереті й сиділо тихо-тихо до вечора.

Стрілянина стихла лише під ніч, але минуло ще багато часу, перш аніж каченя наважилося встати, роззирнулося й кинулося бігти полями та луками. Дув такий сильний вітер, що каченя ледве-ледве трималося на лапках. До ночі воно добігло до хатинки, яка була такою старою, що трималася тільки дивом, а їй давно вже час було впасти. Вітер усе дужчав, збивав каченя з ніг – доводилося впиратися в землю хвостом!

Що було робити? На щастя, каченя помітило, що двері хатинки висять криво й крізь щілину можна потрапити всередину. Так воно і вчинило.

У хатинці жила бабуся з котом, що вмів вигинати спинку й муркотіти, та куркою, яка добре несла яйця, – бабуся дуже її любила.

Уранці каченя помітили: кіт почав муркотіти, а курка кудкудакати.

– Що сталося? – спитала бабуся, подивилася навколо й побачила каченя, але подумала на нього, що то доросла качка.

– Оце так знахідка! – сказала старенька. – Тепер я матиму качині яйця! Чи це селезень? Ну, побачимо!

Минуло тижнів зо три, але яєць не було. Кіт і курка вважали себе половиною всього світу, причому кращою половиною. Каченя було з цим не зовсім згодне. Звісно, курці й котові це не сподобалося.

– Чи вмієш ти нести яйця? – спитала курка в каченяти.

– Ні, не вмію…

– От і тримай язика за зубами!

– Чи вмієш ти вигинати спинку й муркотіти? – спитав кіт.

– Ні…

– От і мовчи собі, коли чуєш розумну мову!

І каченя мовчки сиділо у своєму куточку. Раптом воно згадало свіже повітря й тепле сонечко, і йому дуже закортіло поплавати. Воно сказало про це курці.

– Та що це з тобою?! – вигукнула вона. – Вочевидь, знічев’я в голову лізуть самі дурниці! Несло б краще яйця чи муркотіло!

– Але ж плавати так приємно! – сказало каченя. – А яке задоволення пірнати глибоко-глибоко!

– Та ти з глузду з’їхало! – сказала курка. – Кому може подобатися плавати й пірнати?! Ні коту, ні мені це не до душі! Та й наша господиня цього не любить, а вже вона розумніша за всіх на світі!

– Ви мене зовсім не розумієте! – сказало каченя.

– Та хто ж тебе може зрозуміти? Ти ж хочеш бути найрозумнішим! Ти зовсім не цінуєш того, що потрапив у добірне товариство, що тобі дали притулок та харч і хочуть навчити хоч чогось корисного! Повір, я сварю тебе лише тому, що бажаю тобі добра, а отже, я і є твій справжній друг!

– Я гадаю, мені краще піти звідси! – мовило каченя.

– Ну і йди собі з Богом! – відказала курка.

І каченя пішло геть. Тепер воно могло досхочу плавати й пірнати, але всі звірі та птахи й далі знущались і глузували з нього.

Нарешті настала осінь; листя й трава пожовкли; дув сильний вітер, ішов сніг, сипався град. Бідолашному каченяті було важко.

Якось увечері, коли сонце вже сідало, з кущів вилетіли чудові великі птахи. Каченя ще ніколи в житті не бачило таких гарних птахів: вони були білі як сніг і мали такі довгі гнучкі шиї! Це були лебеді. Вони якось дивно скрикнули, змахнули прекрасними крилами й полетіли в теплі краї, далеко за синє море. Вони вже здійнялися високо, а бідолашне каченя закрутилось у воді, ніби дзиґа, витягло шию й раптом теж скрикнуло так голосно, що й саме злякалося. Ці птахи не йшли йому з думки, і, коли вони зовсім щезли з очей, воно пірнуло аж на дно, виринуло й було ніби не в собі, його охопило незнайоме почуття. Каченя не знало ні як звати цих птахів, ані куди вони летять, але з першої миті воно полюбило їх так, як нікого досі не любило. Воно не заздрило їхній красі, адже йому навіть на думку не спадало, що воно могло б бути хоч трошечки схожим на них…