– Що це зі мною і де я? – не могла вийти з дива Дораґлі.

Несподівано вона почула, як хтось легенько постукав у двері. Вона підійшла й відчинила їх. На порозі було багато маленьких лялечок, живих, як звичайні люди. Вони були завбільшки з долоню, але сміялися і розмовляли, як люди. Лялечки привіталися з Дораґлі і висловили надію, що їй сподобалося в їх чудовому королівстві.

– Наша дорога госте, – сказала найменша лялечка, – наш великий король наказав, щоб ми зробили ваше перебування тут якомога щасливішим. Тому ми до ваших послуг.

Вони повели Дораґлі в сад, де показали їй розкішний басейн. Поряд із басейном вона побачила два великі стільці.

– Чиї це? – запитала вона.

– Один короля, – сказали лялечки, – а другий – ваш.

– А де ж сам король? Я його не бачу, – сказала Дораґлі.

– Він зараз на війні, – відповіла одна з лялечок.

– А в нього є дружина? – поцікавилася Дораґлі.

– Ні, – відповіла лялечка. – Він іще не зустрів свою мрію.

Викупавшись у басейні, Дораґлі вбралася в розкішні шати, які принесли їй лялечки. її зачіску прикрасили коштовними самоцвітами. Дораґлі була щаслива. Уперше в житті вона почувалася як справжня принцеса.

Непомітно пролетів тиждень. Дораґлі була щаслива, лялечки теж. Вони полюбили її за добре серце. Якось уночі, лежачи в своєму ліжку, вона міркувала, що ж буде далі. Вона почувала себе чомусь все одно самотньо.

«Це тому, що не знаєш кохання, – відповів її думкам голос згори. – Справжнє щастя приходить тільки до люблячих людей».

– Хто з лялечок розмовляє зі мною? – поцікавилася Дораґлі.

– Це не лялечка. Це я, володар усіх цих земель, моя люба. І я кохаю вас усім своїм серцем.

– Король кохає мене? – запитала вражена Дораґлі. – Ви, напевно, сліпі. Я потворніша за всіх монстрів на світі.

– Ні, я чудово бачу вас, і все ж наполягаю, що ви найгарніша дівчина на світі.

– Ви дуже великодушні, – сказала Дораґлі. – У мене немає слів.

Невидимий король більше не озивався цієї ночі. Наступного дня Дораґлі запитала лялечок, чи не повернувся з полів битв король, і їхня відповідь: «Ще ні», дуже її здивувала.

– А він молодий і гарний? – запитала вона.

– Так, – відповіли лялечки. – І ще він дуже уважливий. Він повідомляє нам новини про себе щодня.

– Але чи знає він, що я тут?

– Авжеж, він знає про вас усе. Щогодини скороходи доставляють йому докладний звіт про ваше перебування в його королівстві.

З того часу, як тільки їй ставало самотньо, Дораґлі одразу чула голос невидимого короля. Він завжди говорив їй приємні і ніжні слова. Одного разу вночі, прокинувшись, вона побачила поряд зі своїм ліжком туманний силует. Вона подумала, що це одна з лялечок охороняє її сон, і простерла руку, намагаючись доторкнутися до постаті. Раптом хтось почав цілувати її руку, і кілька сльозинок пролилося на неї. Дораґлі зрозуміла, що це невидимий король.

– Чого ти хочеш від мене? – запитала вона. – Як я можу покохати тебе, якщо ніколи не бачила твого обличчя?

– Моя люба принцесо, – відповів невидимий король. – Річ у тому, що я не можу показати тобі свого обличчя. Зла стара чаклунка, яка так жорстоко вчинила з тобою, наклала на мене семирічне закляття. П'ять років уже минуло, залишилося два роки. І якщо ти зараз погодишся одружитися зі мною, вони будуть найщасливішими в моєму житті.

Зворушена добротою і шляхетністю невидимого короля, Дораґлі щиро покохала його і дала згоду взяти з ним шлюб. При цьому вона обіцяла, що не намагатиметься побачити його, поки не минуть ці нещасливі два роки.

– Річ у тому, моя кохана, – сказав невидимий король, – що коли ти зламаєш свою обітницю, то з цієї миті сім років закляття почнуться знов. А якщо ти дотримаєш обіцянки, то я через два роки постану перед тобою найгарнішим чоловіком на світі й ти теж станеш найпрекраснішою з королев, оскільки й до тебе повернеться твоя краса, відібрана злою чаклункою.

Дораґлі пообіцяла йому бути терплячою і недопитливою, і незабаром вони одружилися. Але якось уночі вона поставила біля свого ліжка лампу, і, коли король підійшов до її ліжка, світло впало на його обличчя. О жах! Це був зовсім не король, а величезна зелена змія.

– О боже! – скрикнув, заливаючись сльозами, король. – За що ти так учинила зі мною, адже я дуже кохаю тебе.

Дораґлі у відповідь тільки мовчки тремтіла від страху. Зелена змія зникла. Вранці з'явилися лялечки, дуже сумні, оскільки щойно отримали новини, що зла чаклунка наслала на їхнє королівство ворогів – маріонеток. Лялечки хоробро билися і перемогли їх. Але чаклунка здійняла вихор із пилу і грязі на все королівство невидимого короля, і всі загинули. Уціліла тільки Дораґлі. Маріонетки взяли її в полон і привели до старої чаклунки.

– Здрастуй, дорогенька, – сказала стара. – Мені здається, що ми вже зустрічалися з тобою. – Вона засміялася. – Одного разу я славно погуляла на твоїх хрестинах.

– Невже, – заблагала Дораґлі, – ти тоді недостатньо покарала мене, зробивши огидною? Навіщо ти знову завдаєш мені болю?

– Ти надто багато базікаєш, – сказала стара. – Гей, слуги, принесіть залізні черевики і надіньте їх на цю… королеву, ха-ха!

Слуги натягнули вузькі, що в них ледве проходила нога, і важкі, як гирі, черевики на королеву. Потім стара дала їй страхітливе веретено, що кололо пальці до крові, і сплутаний клубок павутини.

– Розплутай її протягом двох годин і спряди у красиву пряжу.

– Я не вмію прясти, але постараюся, – відповіла Дораґлі.

Її відвели до маленької темної комірки і замкнули там. Дораґлі кілька разів намагалася розплутати павутину, але в неї нічого не виходило. Вона до крові сколола собі пальці. Похнюпившись голову, дівчина гірко заплакала, згадавши своє безтурботно-щасливе життя в палаці, яке вона втратила через власну дурість.

Раптом вона почула знайомий голос.

– Моя люба, навіщо ти змусила мене так страждати? Але я кохаю тебе і хочу, щоб ти врятувалася. У мене залишився один друг – Фея Покровителька, і я попросив її допомогти тобі.

Раптом хтось тричі сплеснув у долоні, і павутина Дораґлі перетворилася на чарівну пряжу.

Через дві години до комірки прийшла чаклунка, наперед тішачись тим, як вона розправиться з принцесою.

– Ну що ж ти не напряла, бридке ледаче дівчисько? – ще з порога закричала вона.

– Я зробила все, що змогла, – відповіла Дораґлі, простягаючи їй моток красивої пряжі.

– Ти думаєш, що ти можеш перехитрити мене, – затряслася від злості відьма. – Ну так ось тобі моє друге завдання. Сплети з цієї пряжі сітку, та таку, щоб нею можна було ловити рибу.

– Але, бабусю, – відповіла їй Дораґлі, – навіть мухи іноді проривають сітку з павутини.

– Я спопелю тебе, якщо ти не виконаєш моє завдання, – люто зашипіла стара.

Як тільки вона покинула кімнатку, Дораґлі гірко заплакала і, здійнявши до неба руки, сказала:

– Феє Покровителько, благаю тебе, допоможи мені!

Не встигла вона договорити, як сітка була готова. Дораґлі віддала хвалу феї і додала:

– Мій любий королю! Тільки тепер я зрозуміла, як не цінувала твоє кохання і завдала тобі стільки страждань. Пробач мені, якщо можеш.

Коли відьма побачила сітку, вона страшенно розлютилась.

– Я заберу тебе до себе в палац, і там ніхто вже не зможе тобі допомогти! – закричала вона.

Схопила відьма Дораґлі і веліла слугам відвезти її на кораблі до себе в замок. Уночі, сидячи на палубі, Дораґлі дивилася на зірки і оплакувала свою нещасливу долю. Раптом вона почула знайомий голос.

– Не турбуйся, люба моя! Я врятую тебе.

Дораґлі глянула на воду і побачила там зелену змію. Раптом де не взялася зла чаклунка. Вона ніколи не спала і почула голос невидимого короля.

– Зелена змія! – закричала вона страшним голосом. – Я наказую тобі поплисти звідси на край світу і більше тут не з'являтися. Ти ж, Дораґлі, побачиш, що я зроблю з тобою, коли ми прибудемо на місце.

Зелена змія попливла, куди їй веліла чаклунка. На ранок корабель прибув на місце. Чаклунка взяла Дораґлі, прив'язала їй на шию величезний камінь і дала в руки діряве відро.