Коли він підняв ганчірку, на столі лежало аж сім убитих мух.

– От який я молодець! – вигукнув кравчина.

Він викроїв собі пояс і вишив на ньому великими літерами: «Одним ударом побив сімох!»

Кравчина вдягнув пояс і вирішив податись у далекі країни. Майстерня тепер здавалася йому надто тісною для його відваги.

Перш аніж вирушити в дорогу, він обнишпорив увесь дім, розшукуючи що-небудь їстівне, але не знайшов нічого, крім шматка сиру, який і поклав до кишені.

У кущах кравчина помітив пташку, що заплуталася в сильцях, схопив її й теж запхав до кишені. Потім він весело рушив у путь.

Дорога привела кравчину до гори. Він видерся аж на верхівку й побачив там велетня.

– Здоров будь, приятелю! – сказав йому кравчина. – Чому ти сидиш тут? Хочеш, підемо разом мандрувати?

– З тобою, нікчемна людинко?! – зневажливо відповів йому велетень.

– А що? – обурився кравчина.

Він розстебнув жупан і показав велетові свій пояс:

– Ось, прочитай, що я за людина.

Велетень прочитав: «Одним ударом побив сімох!» – і подумав, що йдеться про ворогів, яких убив кравець. Він мимоволі відчув повагу до маленького чоловічка, та все-таки захотів його випробувати. Велет підняв камінь і так стиснув його в руці, що з каменя закапала вода.

– Зроби так, якщо ти сильний! – сказав він.

– Та це для мене забава! – сміючись, вигукнув кравчина.

Він вийняв із кишені м'який сир і стиснув його в руці: сік так і полився.

– Ну що? – спитав він.

Велетень не знав, що сказати, він не вірив власним очам. Він узяв камінь і підкинув так високо, що його ледве було видно.

– Зроби ти так!

– Твій камінь усе-таки впав назад на землю, – сказав кравчина. – А я так кину, що зовсім не повернеться.

Із цими словами він вийняв із кишені пташку й підкинув її вгору. Пташка, зрадівши, швидко злетіла у височінь і, звичайно, не повернулася.

– Кидати ти вмієш, – сказав велет. – А чи можеш носити тягарі?

Він підвів кравчину до величезного зрубаного дуба і сказав:

– Якщо ти такий сильний, допоможи винести це дерево з лісу.

– Охоче! – відповів кравчина. – Ти візьми на плечі тільки стовбур, а я підніму і понесу суччя та гілки – це ж важче.

Велетень закинув собі на плечі стовбур, а кравчина всівся на гілці. І велетневі, який не міг обернутись, довелося тягти все дерево та кравчину на додачу.

Кравчина в цей час насвистував веселу пісеньку, ніби тягати дерева було для нього дитячою забавкою.

А велет протягнув трохи величезний тягар, не витримав і закричав:

– Я зараз кину!

Кравець зіскочив з дерева, підхопив гілки обома руками, ніби весь час ніс їх, і сказав велетневі:

– Ти такий величезний, а не можеш одне дерево донести!

Пішли вони далі. Велетень побачив вишневе дерево, вхопив його за верхівку, пригнув і дав потримати кравчині. Той хотів був поласувати стиглими вишнями, та не зміг утримати дерево. Щойно велет відпустив гілку, вишня випросталась і підкинула кравця вгору.

Коли він упав на землю, велетень спитав:

– Тобі бракує сил утримати такий прутик?

– Я перестрибнув через дерево просто тому, що внизу мисливці стріляють по кущах, – відповів кравчина. – А чи зможеш ти стрибнути отак?

Велетень спробував, але не зміг перестрибнути через дерево й повис на гіллі.

– Так, переважив ти мене, – сказав велет. – Ходімо ночувати до моєї печери.

Кравчина з радістю погодився.

Велетень запропонував кравчині лягти на ліжко й виспатися як слід. Але ліжко було надто велике для кравчини, тому він заліз у якийсь куточок і заснув.

Опівночі велет устав, схопив залізний лом і одним ударом розколов надвоє ліжко. Він був упевнений, що на ньому спить кравець і що тепер він нарешті знищив його.

Рано вранці велетень пішов до лісу й забув про кравчину. Коли бачить – той іде назустріч живий і здоровий. Велетень злякався, що кравчина поб'є його до смерті, й, нажаханий, утік подалі.

А кравчина вирушив просто до королівського палацу. А що він дуже втомився, то, довго не думавши, простягся перед ним на траві і заснув.

Доки він спав, навколо нього зібрався народ. Люди стали роздивлятися кравчину і прочитали на його поясі напис «Одним ударом побив сімох!».

– Що треба цьому великому воїнові в нашому королівстві? – здивувалися вони й вирушили до короля, аби повідомити його про кравчину.

Король наказав одному з придворних піти до кравчини і, щойно той прокинеться, запропонувати йому вступити на військову службу.

Кравчина вислухав королівського посланця і сказав:

– Я саме для цього й прибув!

Король прийняв кравчину з великими почестями, але його воїни незлюбили нового товариша.

– Що буде, – гомоніли вони, – якщо ми коли-небудь посваримося з ним? Адже тоді загинуть одразу семеро.

Вони вирішили всі разом іти до короля і просити відставки.

– Ми не можемо зрівнятися з людиною, яка вбиває одним ударом сімох, – сказали вони.

Король не хотів заради одного втратити всіх своїх вірних слуг і вирішив позбутися кравчини, але не знав, як це зробити. Він боявся, що кравчина, розсердившись, знищить його і захопить трон.

Нарешті король придумав, як учинити. Він звелів переказати кравчині, що йому, як великому воїнові, дається важливе доручення.

В одному з лісів королівства оселилися два велетні, які займалися грабунками й розбоєм, підпалами та вбивствами. Але ніхто не міг наблизитися до них, не ризикуючи життям. Кравчина мав убити велетнів, за що король пообіцяв йому руку своєї єдиної дочки та півкоролівства. На допомогу собі кравчині дозволили взяти сто лицарів.

«Непогано! – подумав кравчина. – Прекрасна принцеса і половина королівства – таке не кожному пропонують!»

– О так, велетнів я приборкаю, – відповів він гордо. – А сотні лицарів мені не треба. Хто одним ударом побиває сімох, тому нема чого боятися двох.

Кравчина вирушив у путь.

Невдовзі він побачив обох велетнів. Вони спали, і від їхнього хропіння дерева гнулися.

Кравчина швиденько набрав повні кишені каміння і видерся на те дерево, під яким спали велети. Він усівся саме над їхніми головами й почав кидати каміння на груди одному з них.

Велетень довго не відчував цього; нарешті він прокинувся, штурхнув другого велетня в бік і сказав:

– Чого ти б'єшся?

– Це тобі наснилося, – сказав той, – я й не думав тебе бити.

Велетні знову заснули. Тоді кравчина почав кидати каміння на другого велета.

– Чим це ти в мене кидаєш? – закричав той.

– Нічим! – розсердився перший велетень.

Вони трохи посперечались, але заспокоїлись і знову заснули.

А кравчина взявся за своє. Він вибрав найбільший камінь і кинув його на груди першому велетневі.

– Ну, це вже занадто! – закричав той, підскочив і так ударив свого приятеля, що він захитався.

Другий велетень розлютився і відповів тим самим. Вони стали виривати з корінням дерева й лупцювали ними один одного доти, доки обидва не попадали мертві.

Тоді кравчина зістрибнув на землю.

– Щастя ще, – сказав він, – що вони не вирвали того дерева, на якому я сидів! А то мені довелося б, наче білці, перескакувати на інше!

Він вийняв меч і завдав велетням по кілька ударів у груди. Тоді повернувся до короля й сказав:

– Я прикінчив обох. Нелегко це мені далось, але ж я одним ударом убиваю сімох. Вони й волосини на моїй голові не встигли зачепити.

Кравчина зажадав від короля обіцяної винагороди. Та той уже шкодував про свою обіцянку і думав над тим, як позбутися небезпечного героя.

– Ти маєш здійснити ще один подвиг, – сказав король. – У лісі живе єдиноріг. Спіймай його.

– Єдинорога я боюся ще менше, ніж велетнів, – відповів кравчина.

Він узяв мотузку та сокиру й пішов до лісу. Єдиноріг одразу вискочив із хащі й кинувся на кравчину.

– Тихше, тихше! – сказав той.

Він зупинився й зачекав, а коли звір зовсім наблизився, відскочив за дерево. Єдиноріг не встиг зупинитись і так міцно застромив свій ріг у стовбур, що ніяк не міг витягти його.