– Ваша правда, професоре, це моя помилка, – здався Горацій, – але я купив там за свої гроші один мідний глек, який, можливо, вас зацікавить.

– Ах так, глек, у якому зберігали вино або олію! На якого біса мені ваш глек, він зовсім не вартий тієї гінеї, яку ви за нього віддали! – і далі обурювався професор, розпалюючись дедалі більше.

– Ні-ні, професоре, ось послухайте: він запечатаний такою дивною печаткою, на якій нанесені клинописом якісь написи, може, вам було б цікаво поглянути на нього, – з останніх сил Горацій намагався реабілітуватися в очах професора. І це таки подіяло на старого.

– Кажете, написи? Цікаво було б подивитися на ваш горщик, у ньому можуть виявитися цінні сувої, – змінив гнів на милість учений муж, – спробуйте відкрити печатку і зазирнути досередини, а потім можна буде домовитися і про візит до вас, щоб поглянути на ваш горщик, – поблажливо додав професор.

– Що ж, тоді більше не завдаватиму вам клопоту, – пробелькотів Горацій і прожогом кинувся геть.

Дорогою додому Горацій щиро благав Божої ласки, щоб глек таки виявився не порожнім, бо інакше професор переконається в цілковитій непридатності Горація й ніколи не дозволить йому побратися зі своєю донькою.

Прийшовши додому, Горацій одразу ж заходився коло глека. Відкоркувати його виявилося зовсім не просто. Печатка міцно трималася на тому ж місці, що й раніше, хоч як Горацій не силкувався її витягти. Тоді він вирішив скористатися зубилом і молотком. Це подіяло – печатка піддалася й відпала. Услід за нею з глека стрімким фонтаном бризнула різнобарвна пара, вмить заповнивши всю кімнату, а з пари вигулькнула якась дуже збільшена фігура старого, котрий розпрямив плечі й голосно зітхнув. Пара поступово розвіялась, а старий набув нормальних розмірів і втупився в Горація. Той же вирішив, що все побачене – не більше ніж галюцинація, наслідок перевтоми сьогоднішнього дня, а цей стариган, що нагадує гостя зі сходу, – черговий квартирант місіс Ра-пкін, у якої Горацій винаймав помешкання.

– О ти, смертний, ти навіть не уявляєш, як мені прислужився, подарувавши волю. Я просидів запроторений у цю пляшку дуже довго, з вини Сулеймана, якого обдурили мої вороги. А зараз проси чого бажаєш.

– Вибачте, але я не розумію, про що ви говорите. Який Сулейман, якими ворогами? І взагалі, я нічого не хочу, окрім спокою, – сказав Горацій, відчуваючи, як йому раптом стало добре і захотілося спати, – ну ще якби клієнта мені, щоб я йому будинок побудував… – додав, уже засинаючи, Горацій.

На ранок Горацію все побачене здалося не більше ніж сном. Він прокинувся у себе в ліжку, а не на підлозі, де вчора заснув сидячи, в кімнаті всі речі були на своїх місцях і ніщо не нагадувало про вчорашнього старого. До кімнати увійшла пані Рапкін, яка потвердила, що жодному арабові вона помешкання не здавала. Горацій, цілком певний у тому, що старий – то лише витвір його фантазії, подався на роботу.

У конторі на нього вже чекав великий промисловець Самуель Вакербас, відомий у Лондоні багач.

– Добридень, пане Вентімор, я до вас із самого ранку в дуже важливій справі.

– До мене? – здивувався Горацій. – Може, ви переплутали і вам потрібен пан Бітвор?

– Ні-ні, саме до вас. Адже ви найвідоміший архітектор у Лондоні, як то кажуть, чистої проби майстер? – запопадливо вів своєї мільйонер.

– Та ні, що ви, я лише простий і нікому не відомий архітектор.

– Облиште зайву скромність, хоча вона вам і стане в пригоді у майбутньому, але зараз не варто скромничати. Я до вас ось у якій справі: отже ж вирішив я побудувати собі дачний будиночок тисяч десь на шістдесят, то чи не бажаєте взятися до будівництва? – поцікавився Вакербас.

Від такої несподіваної пропозиції Горацій сторопів.

– Звичайно, пане Вакербас, я готовий докласти своїх рук і вміння, щоб вам догодити! – відрапортував Горацій, ще й досі не вірячи, що саме йому випала така щаслива карта.

– От і чудово, а зараз дозвольте… не буду вам заважати складати проекти, у мене ще купа справ, – сказав Вакербас і хутко вийшов із конторського приміщення.

Горацій усе ніяк не міг вийти з дива і вирішив, що все ж таки варто сходити додому й пообідати, на сьогодні з нього досить, можна зачинити конторку.

Удома на Горація чекав ще один сюрприз: уздовж усієї вулиці видно було довжелезний караван навантажених мішками верблюдів, а погоничами при них були чорношкірі раби. І весь цей караван рухався до під'їзду, в якому жив Горацій. Караван жваво розвантажувався, і мішки перекочовували до під'їзду. Коли Горацій прийшов додому, він зрозумів, що насправді мішки перекочували до його квартири, що викликало невдоволення пані Рапкін.

– Мій пане, ці дарунки для вас, – тільки й мовив старший погонич і, закінчивши розвантаження, поспішно пішов геть.

Миттю верблюди зникли з вулиці, ніби їх тут ніколи й не було.

Зазирнувши у мішки, Горацій увесь похолов: вони були по саму зав'язку повні самоцвітів і золота. Причому найменший з каменів був завбільшки з кулак і коштував величезних грошей. Що це за дари і що з ними робити, Горацій хоч ґвалт кричи не розумів. Але тут сталося повторення вчорашнього вечора: з нізвідки, неначе з повітря, виткнувся вчорашній старий.

– Вітаю тебе, о мій визволителю, чи задоволений ти моїми дарунками?

– А ви хто? – насилу пробелькотів Горацій.

– Як, ти не пам'ятаєш мене? Ти ж сам учора звільнив мене з пляшки. Я Факраш ель Амаш, наймогутніший джин Азії, мене зрадою і підступністю запроторили до цієї в'язниці. – Джин зневажливо копнув мідного глека, що валявся на підлозі: того самого, що його Горацій ще вчора придбав на аукціоні, – але ти, світло моїх очей і біль мого серця, звільнив мене, то ж проси чого хочеш. Я кинув до твоїх ніг скарби нечувані, та це лише дещиця того, що я можу для тебе зробити, моя влада безмежна! – Останню фразу джин пророкотав так, немов пролунав гуркіт грому, нагнавши страху на Горація, який і так був ледь живий.

– Але мені не треба стільки скарбів, що я з ними робитиму? – ще більше злякався Горацій.

– О, часе, ти знецінюєш людей, хто таке чув, щоб від багатства відмовлялися, ти взірець скромності й поміркованості, мій юний друже. Невже ти відмовляєшся від усього цього багатства, про яке не смів навіть мріяти жоден зі смертних? – дивувався Факраш.

– Будь ласка, не ображайся на мене, шановний джине, але мені не потрібні ці багатства, я був би тобі щиро вдячний, коли б ти забрав їх назад. Адже твоєї могутності досить для цього? – вирішив схитрувати Горацій. До нього почало повертатися самовладання і хитрість, якою природа обдарувала чоловіка.

– Ти не уявляєш, мій смертний друже, яку я маю владу! – самовдоволено вигукнув джин, і всі багатства, що тільки-но величезними купами громадилися у нього під ногами, зникли. – Але скажи мені, я хоча б догодив тобі іншим моїм дарунком?

– Яким це іншим дарунком? – Горацій не розумів, що саме недоговорює джин.

– Як це яким? Адже до тебе приходив сьогодні пан із замовленням будинку? Це я його навів на думку і змусив попрямувати до тебе, – пишаючись своєю витівкою, випнув груди джин.

Тільки тепер Горацій зрозумів, кому він мусить бути вдячний за багатого замовника, який дарував би йому можливість повінчатися з Сільвією.

– То це ваша робота? – розчаровано зітхнув Горацій.

– А чия ж іще? – єхидно підморгнув джин. – Коли я вилітав від тебе, я почув, як цей пан сказав уголос, що хоче, мовляв, побудувати будинок. І я навіяв йому думку про те, що він має з цим проханням піти до тебе.

– О, Боже мій, а я вже був подумав, що цей пан сам вирішив запропонувати мені роботу, – простогнав Горацій.

– Та не бійся ти, повелителю моїх безмежних сил, я допоможу тобі збудувати палац для цього пана. Та й тобі самому варто було б перебратися у більш відповідні твоєму рангу палати, аж прикро дивитися на це жебрацьке житло, – оцінюючим поглядом обвівши кімнату, мовив джин.