– Окулярів немає! Що за оказія! – вигукнув монарх. – Піднімися до мене в спальню, Анжеліко, і пошукай під подушкою…

Анжеліки вже не було в кімнаті, вона єдиним духом злетіла по сходах, схопила ключі й повернулася.

– А тепер, – каже її батько, – йди знову нагору й дістань окуляри з моєї конторки. Якби ти мене дослухала…

Нарешті король підписав наказ про помилування, і Анжеліка схопила його й метнулася до дверей.

– Краще б ти залишилася, дитинко. Навіщо бігти? Однаково не втиг-неш. Б'є половину. Так я й знав.

…Обалду вже поклав голову на плаху! Кат заніс сокиру, але цієї миті з'явилася принцеса й сповістила про помилування.

Чекаючи на смерть, Обалду не випускав з рота троянди.

Але коли він заговорив з Анжелікою, то забув про квітку й, звичайно, упустив її. Чутлива принцеса миттю нахилилася й схопила її.

Тепер, як не дивно, Анжеліка була зовсім байдужа до нього. Він більше не здавався їй гарним і розумним…

…А Бетсинда все йшла і йшла.

її наздогнав порожній візок, що їхав з ринку; візник сказав, що живе на узліссі, де старий його працює лісником, і якщо їй у той самий бік, він її підвезе. Бетсинді було однаково, у який бік їхати, і вона погодилася. Так вони їхали і їхали й нарешті підкотили до ґанку й увійшли. Лісник був старий, і в нього була купа дітей. Коли вони побачили гарненьку незнайомку, вони посадили її біля вогнища й почастували молоком із хлібом.

– А накидка, подивіться, точно як той шматок, що висить у нас у шафі. Ой, дивіться, а на шиї в неї – синій оксамитовий черевичок, зовсім такий, як ви підібрали в лісі.

– Що ви там верзете про черевички й накидку? – здивувався старий лісник.

Отут Бетсинда розповіла, що її крихіткою покинули, у цій накидці й одному черевичку. Лісник просто рот роззявив від здивування. Він відчинив шафу й вийняв черевичок і старий оксамитовий шматок і зрівняв їх з речами Бетсинди. Приклавши шматки один до одного, можна було прочитати: «ПРИНЦЕСА РОЗАЛЬБА».

Добрий старий упав навколішки і скрикнув:

– О принцесо! Законна володарко Понтії… Я бідний лорд Шпинат, що от уже п'ятнадцять років, як живе тут простим лісником.

– Повертаю вам ваші пости, лорде Шпинат! – І королева через брак меча змахнула олов'яною ложкою над лисиною старого придворного.

Відтепер королева Розальба таємно роз'їжджала по замках своїх прихильників, і за рік вони були готові рушити на ворога.

…Армія Вірних досягла земель одного могутнього феодала, Окаяна, що поки не примкнув до королеви.

Коли вони підійшли до воріт його парку, він послав сказати, що просить її величність бути його гостею.

Він схилив коліна перед королевою й сказав:

– Перший князь імперії привітає свою володарку. Я пропоную вам руку і серце!

– О, сер!.. – прошепотіла Розальба. – Серце моє вже віддане юнакові на ймення принц… Перекориль.

Отут князь невимовно розлютився.

– Помста моя буде безмірна!

Бунтарі рушили геть від воріт парку, але за півгодини князь із купкою своїх поплічників наздогнав їх і заходився трощити направо й наліво, нарешті саму королеву взяли в полон.

– Приженете фургон, – наказав Окаян конюхам, – засадіть у в нього цю чортиху й звезіть його величності королю Заграбастові.

…Погода стояла холодна, і наш утікач, що звався тепер містер Кориль, був радий, що спокійно сидить у поштовій кареті між кондуктором і ще одним пасажиром. На першій же станції до диліжанса підійшла простолюдинка з кошиком на руці й запитала, чи не найдеться їй містечка.

– Я поступлюся їй місцем, – сказав Перекориль.

Другий пасажир зійшов на наступній зупинці, і тоді Перекориль знову зайняв своє місце усередині й вступив у розмову із сусідкою. Вона виявилася приємною й начитаною співбесідницею. Бідолашний принц виявив при цьому стільки ж неуцтва, скільки вона – знань.

– Милий мий Пері… – сказала вона. – Найдобріший мій містере Кориль, ви ще молоді, у вас усе життя попереду. Вам тільки вчитися так учитися! Якщо буде в чому нестаток, – загляньте в цю сумку – я дарую її вам – і будьте вдячні… Чорній Паличці, – сказала вона й вилетіла у вікно.

…Перекориль вирішив, що все це йому наснилося. Однак на колінах у нього лежав кошик – подарунок Чорної Палички; і от, коли вони прибули в місто, він прихопив її з собою та оселився в готелі.

«Може, у сумці знайдеться щось на сніданок», – подумав Перекориль. Він розкрив кошик, і знаєте, що там було?

Покінчивши з їжею, Перекориль вирушив на пошуки житла. Він винайняв скромну квартиру напроти університету, сів за книжки, працював цілий рік і незабаром став прикладом для всього студентства.

Через день після іспитів, коли він із двома приятелями веселився в кав'ярні, він раптом зазирнув у газету й прочитав:

«Надзвичайні події відбулися в Понтії. Нагадаємо, що коли його величність Заграбастав розбив у кровопролитній битві короля Кавальфора й зайняв престол, єдина дочка покійного монарха, принцеса Розальба, зникла з палацу.

Минулого вівторка купка джентльменів, вірних колишнього дому, у тому числі й барон Шпинат, вийшла озброєна з лементами: «Боже, бережи Розальбу, першу понтійську королеву!» – а в середині йшла дама, як повідомляють, надзвичайної краси.

Особа, що величає себе Розальбою, стверджує, що п'ятнадцять років тому її вивезла з лісу жінка в колісниці, запряженій драконами; вона нібито залишила крихітку в палацовому саду, де її знайшла принцеса Анжеліка, нині дружина принца Обалду. Вона жила там у служницях під іменем Бетсинди. За її словами, вона залишила столицю рік тому і весь цей час жила у Шпинатів. Того ж ранку, коли вона пішла зі столиці, королівський племінник принц Перекориль теж залишив місто. Нам стало відомо, що загін, на чолі з бароном Шпинатом, розбитий, а самозвана принцеса взята в полон і відправлена до столиці».

– Друзі мої, – сказав принц, – навіщо ховатися? Я і є Перекориль Пафлагонський…

Друзі поспішили разом із принцом у його житло. На письмовому столі лежав його заповітний кошик. Принц розкрив його й побачив меч із золотою рукояттю.

Раптово із дзенькотом відкрилася його скринька, і назовні визирнуло все лицарське спорядження.

Друзі винайняли коней і не злазили із сідла, поки не доскакали до міста, що на самому кордоні з Понтією. Тут вони зупинилися й вирішили підкріпитися в готелі. Не встигли вони покінчити з їжею, як почулися звуки барабанів і труб, і незабаром усю ринкову площу заповнили солдати.

Військо відразу обложило готель, і, коли солдати стовпилися під балконом, принц упізнав їхнього командира й гукнув:

– Кого я бачу?! Мій друг, відважний, вірний Атаккуй!

– Мій пане, – вимовив той, – ми йдемо допомогти нашому союзникові, Заграбаставу.

– Як, злодієві цьому, мій чесний Атаккую? – закричав принц із неприхованим презирством.

І славетний юнак виголосив блискучу промову. Зрештою Атаккуй підкинув у повітря свій шолом і закричав:

– Хай живе його величність Перекориль!

І тоді принц вимовив:

– Ворога ми дочекаємося тут і розгромимо дощенту.

…Король Заграбастав освідчився Розальбі. Та вона не погодилася взяти з ним шлюб, і він звелів їй готуватися до смерті.

Усю ніч король радився, як краще вбити вперте дівчисько. Отут він згадав про двох лютих левів, яких нещодавно одержав у подарунок, і вирішили: нехай ці хижаки розтерзають Розальбу.

Король сидів у королівській ложі, оточений юрбою охоронців, а поруч сидів Окаян.

Але от на арену вивели принцесу. Вона стала в самому центрі арени. Розчахнулися ворота, і два величезні, худі й голодні леви вирвалися з клітки, де їх три тижні утримували на хлібі й воді. По цирку пройшов стогін. Але дивно! Леви добігли до Розальби й почали до неї леститися.