Стрілець пошкробався ще раз у голову та хотів щось казати, але лісовик ухопив єго за прошивку та і натис у плай, давши ему ще здоровий кулак у потилицю на дорогу, а то такий, що і нестямився неборак, як став і на шкляній горі, і у кришталевих дворах Даждбога, що саме тогді збирався зі сонечком виїжджати. Як же ж уздрів він стрільця з туровим серцем, так і врадувався велико, та й став у него питати, яку він нагороду собі хоче, а той став усе ему так казати і так робити, як єго лісовик учив. Як же ж уперся він на млинці, то уперся так, що ніщо було вже робити, так Даждбог до него і каже: «Ну добре, на ж тобі отсей млинець, але уважай, що з ним робитимеш, бо ви, люде, ніколи не знаєте з вашого щастя користати, але всігди таке з него зробите, що найбільше щастє вам у найбільше нещастє переводиться». Се сказавши, упхав єму млинець у торбу, аж тут як ударить грім! Наш стрілець упав неначе неживий на діамантові помости у кришталевім дворі світлого Даждбога на шкляних горах.

Чи мало, чи довго він так без пам'яті лежав, аж тут промітуєся, аж він уже не в Даждбожих теремах, але у себе дома, під вікном на приспі.

«Гм, – думає він собі, – хіба ж отеє не дивний та не чудний мені сон снився? Такий, мабуть, і розумній моїй жінці ніколи не сниться! А претці таки се не сон був, а правда, бо ось у торбі і дивний той млинець, а під язиком корінець, і в потилиці чую ще добре той кулак, що мені єго лісовик на дорогу дав. Але що мені з него? Який сам зроду дурний та божевільний, такого другого дурня послухав, того лісовика з зеленою бородою!. Не лучче ж було мені набрати повну торбу золота або діамантів, як правити отсю пусту забавку, та ще за ню і такого грому від Даждбога вислухати, що мені виділось, що мене моя стара отеє так гарно макогоном уцідила, як то она часом з примхи любить! Гай-гай!. Але треба іти сей млинчик де на смітє кинути, а то як стара вздрить, то не бійся, що не тямитиму до нових віників!»

– Капустяна ти головко, – обізвався єму лісовичок з-за плечей, – чи ти би лиш діправди отсей премногоцінний млинок на яке там небудь смітя не кинув? Гай-гай, які ж то ви, люде, дурні! Хіба ж ти не знаєш, що сей млинець має таке до себе, що як скоро ним лиш покрутиш, так млинчик тобі зараз і намеле, що би твоя душа не запрагла. А як схочеш, щоби твій млинчик станув, так лиш скажи: «Млинчик, млинчик, ну же стій, бо так хоче мельник твій!», – се сказавши, знимидів лісовик, а наш стрілець, як зроду не лінивий був, так зараз взявся до свого млинця: «Змели мені зараз тут такий замок красний та дорогий, аби такого і в царя не було, у тім же замку золота, та срібла, та всякого добра повно а повно, а наоколо замку усілякі сади, та квіточники, та водостоки, та холодки, а то все у золотих парканах треба!»

Млинчик лиш заторкотів, і відразу сталося усе, що він казав і як він хотів, – і замок, і городи, і сади, і усе так дійсно, як він се собі бажав, навіть і такий зелізний паркан з позолоченими головками, як у самого губернатора у Львові.

Наш стрілець аж нестямився з радощей! «Таже се добре! – думає він собі. – змели мені зараз так, щоби мені і моя стара, і мої діти лежали собі у шовкових перинах та у золотих ліжках, і то всі у тоненьких білих сорочках. А коло них аби стояло сто служниць напоготові, і то з усілякими шовковими та дорогими уборами, з такими, аби їх і в цариці не було. А я сам аби став у такій дорогій ловецькій уберії, в якій ходить сам цісар».

Млинчик лиш заторкотів, та й усе сталося на млі ока, і ще краще, як він сам собі се думав.

Млинчик і став. Тогді увійшов наш стрілець у замок і не міг начудуватися та надивуватися усьому гараздові та всім припихам, які він тут уздрів!. Таке ему навіть і не снилося! Стара єго аж пихтить у шовкових перинах, а діточки аж рученятка порозкидали на білих, як лебідь, подушках!

Стрілець наш махнув тихонько на челядь, аби мовчала, а сам пішов гледіти трапезної світлиці, бо хоть і з'їв він від лісовика грушку, то однако ж від того кулака, що дістав був від него у потилицю, знов ему зголоднілося, а то, мабуть, чи не дужче, як учора на підвечір у лісі, бо се вже і днинка зробилася, і сонечко уже сходить, таке ясне та рожеве!

Найшов він і трапезну світлицю, але що з того? Кедрові великі столи стояли рядами, позастелювані білими та тоненькими, як папір, обру-сами, а на них стояли самі золоті, та срібні, та кришталеві миски, та 4\3 полумиски, та блюда, всякі знаряди, як у якого царя, але усі порожні! Так він зараз до млинця: «Змели мені зараз тут усілякої панської страви та лакіток і ласощів, щоби аж столи повгинались! А для моєї старої намели повну оту велику миску пирогів з сиром та з шкварками, але так, щоби у сметані аж плавали, бо она нічого так у світі не любить, як пироги в сметані! Оногди у кума Андрія на хрестинах як ухопила зненацька один пиріг, то так їй в горлі став, що мусив я їй чимало кулаків у потилицю надавати, доки аж песій пиріг пішов собі туди, куди ему треба! А змели так, млинчику, аби на обід прийшов до мене і кум Андрій з кумов та з усьою родиною, і кум Панько з усіма, і кум Дмитро, і Василь, і Петро! А Дмитро аби приніс сюди той свій золотий топірчик, що я в него в-же два роки як торгую, та годі з ним сторгуватись, бо тілько за него править, що і цар би за него тілько єму не дав. Але нині мусить він мені єго продати, хоть аби там не знати що!»

Ще стрілець се і не проказав гаразд, аж уже і все так сталося, як він хотів. Яка вже тут страва не поставала на усіх столах! А у найбільшій мисці не пироги тобі, ні! аж плавають у молоденькій сметанці та в свіжих шкварках!. А ось вбігає вже і єго стара, Солоха отеє, з усіма діточками, що так за нев, як ті бджоли за матков, і рушили!. Солоха ж зараз до стрільця, свого мужа отеє:

– А се що, Семене? Чи ти лиш се дістав сеї ночі з папороті цвіту? Я сама себе не тямлю! Чи отеє я лиш з ночі з лободов якого дурману не наїлась?

– От заткайся, стара, та сідай борше до пирогів, доки ще гарячі, а то вистигнуть! – каже стрілець. – Уповідати буде і відтак час, як собі покуштую отсего печеного поросятка з начиночкою. Бо хоть і от-сей солонинков шпікований та у квасній сметанці жарений зайчик не на вбій, то все я таки до печеного поросятка з начинкою, кат мене не взяв! Та лиш не квапся, стара, так дуже, як оногди у кума Андрія, аби не було знов так… Лиш не сердься так зараз, прошу тя, бо ти знаєш, що нині Івана Купала, так зараз і повен двір гостей навалить, а Дмитро з тим своїм красним топірчиком также. А слухай, на подвір'ю вози заторкотіли! Се вже они, се наші гості! Але ти не вставай! Сиди собі лиш за столом коло пиріжків, а я піду їх тим часом зустрі чати та їх право сюди уведу. Тож-то вже будуть дивитися на твої коралі з дукатами!.

Як тут гості посходилися, як они віталися, як дивувалися та як випитувалися – то много би оповідати, та ніщо слухати. Тілько лиш скажу, що всі собі добре підхмелилися, навіть і наш стрілець, хоть і не горівкою, але годованими угорськими винами. І Дмитро став тог-ді і казати до него:

– Гай-гай, куме Семене, які-то ви щасливі! Коби мені ваш млинець, то знав би я, що з ним робити!.

– А що ж би ви з ним зробили, куме Дмитре?

– Я би зараз біля вашого замку зробив собі велике море з приста-нев, а в тій пристані такий гарний корабель, аби такого і-не було на світі, з усіма стерниками, керманичами, матросами, доста того, з усім а усім знарядом. Я сам зробив би ся калфов того корабля та собі хоть до осені тим голубим морем погуляв! О, ви не знаєте, куме Семене, яка тото розкіш по тім синім морі без краю гуляти!

– Ба, я волію собі вже з тугим луком або з ясним кресом по тих темних дебрах. Але що ж робити? Кождому своя охіть. А що дасте ми, аби я вам свого млинця позичив до осені?

– Топорець!

– Давайте сюда!

– Тут маєте!

– Ось вам і млинець. А як схочете, аби він вам і море, і корабель, і що схочете намолов, то лиш покрутіть.