Заздрість люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає. Хочеться їй усе те, що Правда поробила, виполонити, та силоміць нічого не вдіє. От і почала вона до неї хитрощами підходити.

– Сестро! – каже. – Як у тебе все гарно на землі – тихо та любо: є де спочити, є на чому очі звеселити, – не то, що в мене. Одно – бовтається та бісова калюжа: і вдень не гуляє, і вночі не спочиває.

– То виходь, – каже Правда, – сестро, до мене. Я не бороню тобі гуляти, тільки не роби шкоди.

От Кривда і вийшла на землю, а Правда така рада! Взяла сестру за руку, водить її по всіх усюдах, показує місця красні. У Кривди й очі розбігаються.

Обдивилася Кривда все і назад вертає.

– Гарно, – каже Правді, – гарно в тебе, як у раю тому! От тілько чого тобі нестає: нема в тебе нічого живого. Я б на твоєму місці польоту-шок різних розвела, побігунців всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони твою працю!

– Я б, – каже Правда, – й зробила те. Як же його зробити?

– Еге! А хочеш – навчу?

– Навчи, сестрице! Навчи, голубко! – аж пада коло неї Правда.

А Кривда й каже:

– Знаєш, – каже, – сестро, що колись нам розказував Сум про дядька Огневика?

– Пам'ятаю.

– За тридев'ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе він, сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний – огнем і живе: огонь їсть, огонь п'є, огнем і дише… Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую – під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається-двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю – що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни: – Легшенько, – кажу, – легшенько! Чи бач, – кажу, – як розходилися – покою нікому немає! «А ти хто такий?» звідтіля глухо доходить до мене. – Хто б я, – кажу, – не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть, – кажу, – як доберусь до вас – знатимете, хто я! «Ану, – каже, – доберись, доберись. Як то ти доберешся?…» Знаєш: дратує мене. – Не дратуйте мене, – одказую їм, – бо я Чорториєві як накажу – зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! «Накажи, – регоче, – накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо…» Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: «Крути дно!» А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. «А що, – питає звідти, – вже почали?» – Почали, – одказую, – починайте й ви! – Коли це – як загуде, як бухне! – кругом усе так і затремтіло… Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це – як скрикне Чорторий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає… Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває… Коли це – вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче… «А що, – каже, – злякалась? та й мене налякала, нехай всячина… Ачхи-и!» і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. «Оце, – каже, – видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну». Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе. «Оце, – каже, – яка мала дірка. Ану – роздайся!» Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила: лущить, роздається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. «Отак, – каже, – саме добре. Щото давно світа не бачив – як радісно серце забилося! А тут тепер перемін – перемін… Що то таке?» показує на землю. – Земля, – кажу. «Чого ж вона, – питає, – така зелена та пишна?» Так і так, – розказую йому все, як жили колись, як тепер живемо. «То ти, значить, мені й родичка», далі каже. «Я, – каже, – Огневик, рідний брат твоєї матері; ти, значить, мені племінницею доводишся». – Може, – одказую, – й так. «Еге, – каже, – так, так… Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав – сконаю в тій глухій неволі. Я тобі, – каже, – поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим». – Он, – кажу йому, – сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені, – кажу, – ні з чого. «Ні з чого? – питає. – А візьми лиш грудку глею». Я взяла. «Ліпи з неї, що хочеш». А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: – Вже! – думаю що то воно буде? «Уже? – пита. – А ке сюди!.. Держи, – каже, – в руках, я дихну». Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду… Дивлюся – невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця… Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною… Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче. «Оце, – каже, – тобі й іграшка. Схочеш, – каже, – ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер, – каже, – прощай, бо довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало». Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило…

– To у тебе, – пита Правда, – й рибонька є? А покажи мені, яка вона?

– Добре, – каже, – сестро, ходімо до берега.

Пішли. Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, кличе рибку.

А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.

Угледіла Правда та й не стямилася… Все їй своє: зелені долини, пишні квіти, ліси буйні – все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:

– Сестро! – каже, – що хоч бери, тілько намнож мені життя на землі!

А Кривда їй і одказує:

– Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.

– Добре, – каже Правда, – хай буде так, як ти кажеш.

От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити.

Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда – пташок-польотушок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.

Зразу все те і розкотилося по всій землі… Правдиві ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п'ють свіжу росу, а Крив-дине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать… Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: коти-ки-братіки, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий – хто кого здолав, а той винуватий – що подався.

Тоді Правда побачила, як її Кривда обійшла, та так гірко засмутилася, а Кривда рада-рада!

Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда як угледіла, так і кинулася до його.

– Тепер, – каже, – лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє.