…Минуло чимало часу; багато літ уплило, віків чимало минуло, а їм було і не в примітку. Веселі та безжурні, носились вони по всьому світу, не знаючи лиха та ворогування ні між собою, ні між ким другим.

Аж ось одного разу Ясне Сонечко, натомившись світити за цілий день, пливло до спокою.

– На добраніч, мої голуб'ята, – сказало воно, – стеліться мерщій; пора спати.

– На добраніч, мамо, – одказали вони. – Спочивайте собі, нам і панотець Місяченько посвітить.

– О, я знаю, чого йому любо так рано висвічувати! – буркнуло Сонце. – Стеліться мерщій; я сьогодні його не пущу від себе, нікому вам буде світити. Хай лишень хоч одну нічку та всьогосвітня повія попоникає, дожидаючи старого перелесника!

Дівчатка глянули на матір гнівну, червону; переглянулися між собою й усміхнулися.

– Що се мати плеще таке, і не розберемо нічого, – промовили одна до одної.

– Мамо! Мамо! Що се ви таке казали? – спитали в Сонця.

– Зостарієтесь швидко, як усе будете знати, – сердито відказало воно й прикрикнуло на них: – Стеліться, кажу, мерщій!

Дівчаточка розлетілися в різні сторони, ухопили за краї чорну хмару й, скрикнувши: – Ану, пора слатися! – струснули її.

Надулася, заклуботала чорна хмара, посипалися з неї огненні блискавиці, загув, заторохтів грім, а град так і пороснув на землю.

– Ого! Скілько його набралося! – скрикнули дівчатка. – Добре, що догадалися струснути, а то воно муляло б у боки… – І, ще раз струснувши, підлетіли вгору й спустилися якраз посеред хмари.

– Бач, як пухко та м'яко тепер, – обізвались, пірнувши аж на саме дно.

– Уже, мамо, послалися. На добраніч вам! – скрикнули далі, потягаючись.

Сонце скоса глянуло на них, позіхнуло й закрило натомлені очі. Зразу непроглядна темнота обняла весь світ; небо потемніло…

– Ану, сестриці! Де ви забарились? – гукнула Вечірня Зірка, вискакуючи перша на краї неба. – Нам час настав, пора погуляти! – І, весела та ясна, вона окрутнулась кругом себе, немов обдивлялася, чи до лиця то їй її убори.

А убори були дорогі та пишні: з золотої парчі плахта, оксамитова червона свита, а на голові віночок з самоцвітного каміння.

За нею, немов хто торбину розв'язав з горохом і сипнув ним по небу, посунули зорі. Ось Віз заскрипів і покотився геть-геть; вибігла Квочка з своїми дітьми… «Кво-кво!» й розпустила їх кругом себе. Поважно виплив Павич, розгортаючи хвоста на всі боки; Хрест засвітив, засіяв; а там ще та ще… одна по одній – і не потовпляться.

– А що, чи всі зібралися, сестриці? – спитала Вечірня Зоря…

– Усі! Усі! – одказали зірочки.

Вечірня Зоря вдарила в долошки й окрутнулася. її сестриці, побравшись у боки, пішли кругом неї. Немов вітер зимою серед степу закрутив веремія, так заходили зірочки кругом Вечірньої, вимахуючи руками та притупуючи ногами… Були такі, що пустилися й навприсядки, небо аж гуло та бухкотіло: такого вони віддирали гопака.

…Дівчаточка-близняточка не спали. Вони загадалися над тими чудними словами, які сьогодні їм Сонце-мати сказало. Що воно то за слова такі? Уперше зроду їм доводиться їх чути. Уперше зроду доводиться бачити матір якусь чудну та дивну. Що з нею сталося? Дарма про їх ігри, що завели зорі, байдуже про їх співи, танці, їм було важко… А се зразу вони почули – об серце щось стукнуло.

– Що там таке? – разом скрикнули вони й запримітили невеличкого черв'ячка, завбільшки з шашіль, що, підкравшись, ущипнув їх злегенька.

– Ти хто такий? Відкіля? – спитали його.

– Я? – прогугнявив черв'ячок, піднімаючи вгору свою непримітну голівку, й хижо зареготався слизьким ротом. – Я? А ось я зараз скажу, хто я такий! – І, се кажучи, звернувся свердликом і, уп'явшись у серце, почав його точити.

Дівчаточка несамовито скрикнули, так їм стало боляче та трудно.

– Ага, дізналися! – зареготався знову черв'ячок і почав розказувати: – Я – Сум, мій батько – Гнів, а мати – Темнота. Ми – Світові вороги. Колись ми з ним у миру жили, поки ваша мати – Сонце – нас не зрадила, Видюща – вона задалася завислива та ненажерлива, хотіла над усіма старшинувати… Все їй, та їй, а другим нічого. Чи обносимося ми, убір панотець, що заправляли нами, почнуть справляти – вона вибирає собі щонайкраще та найясніше: чи їсти сядемо – хапає шматки найласіші. Ніхто другий і слова не каже, а вона так і присне вгору, так і зіб'є бучу! Кому-кому найбільше діставалося від неї – моїй матері. Вони собі зроду підсліпі вдалися; треба дуже близько до чого підійти, щоб побачили. От Сонце й глузує з того. Вхопить оце смачненький шматочок, усе з його ласе та сите висмокче, а недоїдок та обгризок у руки їм тиче. Мати візьмуть та до рота, а воно як зарегочеться! А за нею й другі. Довго терпіли батько той глум, а то раз і не витерпіли. Дуже вже розходилося їх серце. То вони як запалили його навідліг рукою, аж перевернулося сердешне Сонце… Та як схопиться, як наробить репету та до панотця… Так і так: за тими сліпородами мені життя немає! Клепало-клепало, наклепало завбільшки з гору. Кликнули панотець батька. – Як це, – кажуть, – ти таке вчинив? – Батько правуватися, та й тут не здержалися, почали дужче, ніж абияк, балакати. А панотець як скрикнуть: «Цить, – кажуть, – горлатий! Ти ще й на мене руки здіймеш?

Прикувати його зараз до стовпа, та так, щоб він і не ворухнувся!» От зразу де не взявся Огневик, що огнем заправляє, – він одного поля ягода з Сонцем: обоє на наш рід іродом дишуть, – тягне кузню за собою: пута в сто пуд, молотки в тисячу… Як махне, як вдарить по ковадлу, – так іскри й сиплються!.. А його підручні вже батькові й руки скрутили, до стовпа привели…

Мати як почула, що батька мають кувати, та до Огневика, так йому в пику й впилася! А він тілько що вийняв з горен пута гарячі, аж білі – як махне ними, та матір по обличчю – тілько зашкварчало та мати нестямно скрикнули! Аж до панотця в горниці той крик досяг! Вибігли панотець на крик… А тут таке лихо скоїлося: в матері очей як не було, тілько один попілець посипався! Тоді панотець дуже-дуже розгнівалися. Зараз Огневика за те, що випік матір очі, навіки під землю запроторили; там він у тяжкій неволі й досі конає. Нас з Сонцем поділили: йому дали володіти світом вдень, а нам уночі. Тобто щоб ми ніколи не стрівалися. Здається, чого б більше? Ніт же, таке задалося лукаве. Коли літечко тепле настане, все оживе й зрадіє, тоді воно як почне гріти, як почне світити – та ту сердешну нічку переведе до того, що вона коротша заячого хвоста стане. А зимою, не бійсь, як настане віхало та мороз лютий, що аж очі видавлює, тоді воно заховається собі та й рутить… Уже півдню треба б бути, а воно задає такого хропака, аж небо гуде. Йому добре: спить собі, а ти ходи кругом світу, стережи його по холоду та завірюсі. Уже задалося! Та й се б ще нічого. Ніт же, ненажерливе, йому й сього ще мало. Випрохало в панотця собі у пару нашого-таки парубійка – Місяця. Що то був за козак бравий, поки не знався з тією ягою, – білолиций та чорнобривий, а голова кучерява-кучерява!.. Ніт же, як почало його золити, як почало волосину по волосині смикати та висмикало так – зовсім дідом став: голова, як те коліно!.. А що була за пара нашій Вечірній Зорі! Він і тепер усе за нею жалкує. Та й вона його любить. Мати таки іноді й зведуть їх докупи. Як збіжаться, то вже не наговоряться й не налюбуються: одно одному як у вічі не вскочить! Ну, а ті осоружні зайці-брехунці, що нашим і вашим слугують – Волосожари паскудні! – взяли та й набрехали Сонцеві, що вони всяку нічку збігаються докупи та судять його; що то буцім мати їх зводить… Ото воно й розпалилось сьогодні, немов його дрік укусив. Достанеться тепер бідному Місяцеві! Бач, який час, а його й досі не видно… В трьох окропах визолить його, змочить!

– Так ба-а… що воно! – тільки й промовили здивовані дівчатка, як Сум зразу так і зник; не вгледіли, де й дівся.

…Час був вже пізній. Дівчаточка глянули на небо. Стоять зорі, виморені та витомлені, тільки сонними очима лупають; інші, повившись невеличкими хмарками, й прикорхнули. Одна нещасна Вечірня Зоря не спить: перейшла аж на другий край неба. Стоїть сумна-невесела, заглядає за гору. – Немає, не видко! – промовляє так гірко, як не плаче… Горе безталанній Зіроньці! А лукаві Волосожари вискочили з-за гори та зиркнуть на неї, зарегочуться та й знову сховаються за гору. Бідна Зіронька за смутком нічого того не бачить: ухопилась за обличчя біленькими рученьками та голосить-голосить!