Коли се… зачервоніло, завидніло з-за гори… Не йде – летить Місяченько та прямо до Вечірньої.

– Зіронько моя!..

Та стрепенулася.

– Місяцю мій! Ясний мій!

І обнялися. Від радощів одно одному слова не скаже.

– Ох, як ти мене вимучив! Ох, як ти мене виморив! – почала Вечірня Зоря, схилившись до нього на плече головкою. – Всі очі продивилася, тебе виглядаючи, попалила серце слізоньками, тебе дожидаючи! Де ж ти так, мій голубе, барився? Чи не гріх же тобі з мене, нещасної, отак знущатися?

– Життя моє – лихо моє! – зітхнув важко Місяць. – Нема мені добра на світі й не діждуся його ніколи… Дізналася стара гаргара, що ми з тобою кохаємося… Отеє все біля себе держала. Було мені та й всім дісталося! Темноту костить, на чім світ стоїть… – То все, каже, та сліпо-рода зводні зводить! – Мене перелесником лає, тебе – повією…

– Нехай як хоче лає, – мовила Зірочка. – Що ж, коли я люблю тебе. Коли ж не переможу себе – тебе любити! – І зовсім припала до нього.

– Безталанна моя! – прогув Місяць, пригорнувши міцно до себе, й гаряче поцілував у ясні очиці…

– Ага-a? Так ось ті тихі та смирні богобоязливі! Так ось як вони пор-пляться та голубляться! – почувся несамовитий крик ззаду них.

Озирнулися… аж біля їх стоїть Сонце, червоне та сердите, очима іскри так і сипле.

Безталанна Зірочка зразу як та стіна стала – біла-біла, вся тремтить. Злякалася.

– Геть, повіїще! – желіпнуло на ввесь рот Сонце і, вхопивши Зорю в руку, наче м'яч, швиргонуло за гору.

Від того гуку й другі зірочки прокинулися. Глянули – Вечірньої немає, а над горою палає Сонце… Як сипнуть, та врозтіч, та навтьоки! Зразу де и ділися!

– А ти, стара, лиса собако! – гукнуло знову Сонце. – Ти ж божився, ти ж присягався, що, крім мене, в тебе другої немає! Місяць тоді й голову опустив.

– Так оце той тихий, оце той незамутний!.. Ось же тобі! І, вихопивши з-за себе здоровенного меча, з усього маху вдарило його по голові… Аж небо охнуло! Кров так і бризнула, розлилася по ньому… Червоно-червоно стало… Більша половина місяцевої голови плюснула за гору, а невеличкий серпок, перекотившись через усе небо, з'явився на другому краї.

Такого дива ще світ ніколи не бачив. Увесь він затремтів і отетерів… Отетеріли й дівчаточка-близняточка, їм вже давно б пора встати, ранньою росою вмитися, на добридень матері казати, а вони й не рушали, їм було страшно своєї матері – така вона сердита та люта їм здалася… Припавши до хмари, вони боялися й глянути на неї.

А тим часом і вона повилася хмарами. З усього світу понастягувала зайвих і обгорнулася ними. Соромно, видно, було їй після того на світ білий дивитись. Цілий день носився над світом брат Темноти – Морок, а Сум плавав за ним та точив Світові серце. Темнота перед тим ходила важкою і якраз на той час породила дівчинку – болісну та плакучу: Гнів-батько назвав її Сльозою. Вона зразу заполонила увесь світ… Плаче дитина, заливається кривавими сльозами, а за нею й світ увесь плаче. Такого лементу та голосіння ще не було ніколи!

Дійшов той лемент і до дівчаток-близняток… Запала якось світова Сльоза до однієї в серце, запала – й наче огнем опекла. Скрикнула нестямно дівчинка і вхопилась за серце рукою. Аж там уже щось живе ворушиться.

– Се ти знову приблудився до мене? – скрикнула дівчинка, думаючи, що то Сум.

– Ні, се я, – одказує хтось невидимий таким плакучим голосом, що аж в душі в дівчинки похолонуло.

– Хто ж ти?

– Я – Журба.

– Чого ж тобі від мене треба? Я не хочу тебе!

– Еге, не хочу!.. Чи хоч, чи не хоч, – я тепер твоя, а ти моя. Всьо-госвітня Сльоза мене в твоїй крові зародила. Я не піду від тебе. Бідна дівчинка так і звилася…

– Чого ти, сестрице? – спитала її друга, дивуючись.

– Як чого? – відказала за неї Журба з серця. – Хіба ти не знаєш? Хіба ти не бачиш? Хіба тобі повилазило, чого наробило оте Сонце?

– Ні, то що? – спокійно допитується сестра.

– Як що! Зроду-віку такого не було! Зроду-віку не чутно, не ба чено такої всесвітньої неправди.

– Що ти мелеш? – одно допитується друга. – Я й не розберу нічого.

– Не розбереш? Прикидаєшся дурочкою? Хіба ти не бачила, що то Сонце зробило Місяцеві?

– Ну, то що?

– Як що? Хіба так можна?

– А Місяцеві можна було зрадити матір?

– Зрадити? Хіба він її спершу любив? Він її ніколи не любив. Він Вечірню любив, а йому наказано з Сонцем братися.

– Як там не наказано – не переступай наказу. На те й наказ, щоб його слухати! Коли б було інше, всі розлізлися б, як руді миші! А перша дівчинка як скрикне:

– Так оце така правда? Оце така правда? Його серце до неї не лежало. Він її не любив, не любив! – Та як схопиться за голову, як заголосить!

За сльозами не побачила, як і Сонце виплило з-за хмари. А воно вже стояло біля них і, гірко-гірко скривившись, ще гірше вимовило:

– До чого я дожилася, до чого? Своя кров устає проти рідної матері і, як чужу, судить! Будьте ж ви, – каже, – мої діточки, прокляті од сього часу й довіку! Хай не буде між вами ні миру, ні ладу ніколи. Ото вам внизу земля чорніє – йдіть на неї й володійте нею. Ти, – каже на першу, котра на неї так нарікала, – за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти, – повернулася до другої, – за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою!

І, се кажучи, як стрепене хмару, так ті дівчаточка, неначе груші, й впали на землю.

…От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володіти нею. Та нема між ними ніякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденні шкоди та перешкоди. Не рідні сестри то, а вороги люті! А найбільш всього та Кривда. Оце Правда почне чим-небудь забавлятись, що-не-будь задумає зробити, то Кривда прикрадеться та й поруйнує.

От раз і каже Правда до Кривди.

– Сестро, – каже, – чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж тобі ніколи нічого, а ти до мене так і сучишся, так і в'язнеш!

А Кривда їй одказує:

– А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?

– Нехай і через мене, – каже Правда, – нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам отак цілий вік сперечатись та ворогувати?

– І цілий вік отак буду. Я ніколи тобі цього не забуду! Правда тілько важко зітхнула. Знаєш що, сестро? – каже далі.

– А що?

– Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.

– Давай! – каже Кривда. – Як же ми будемо ділитись?

– А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.

– Добре! – одказує Кривда. – От мені люба вода. Я водою володітиму.

– Володій, сестро, ти водою, а я землею.

– Ну, добре. А тим, що над землею? – питає Кривда.

– Над землею? – спитала Правда й задумалася. – Що ж над землею? – Хмари, вітер, повітря… – почала вищитувати.

– Чого ти хмари туди приплела? – каже Кривда. – І тумани, і хмари з води; вода моя – тумани й хмари мої. – Зараз мені викинь їх з поділу!

– Нехай, – каже Правда, – будь по-твоєму. Хай хмари твої.

– І вітри я собі беру, – каже Кривда.

– Добре, а я повітря.

– Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив'язі, скажеш, держати?

– Чого на прив'язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі, – пускай їх на воду гуляти.

– Спасибі тобі за раду! – закопиливши губу, мовила Кривда. – Все на воді та на воді. Воно ж, може, і обридне на воді, може, де забажається і одпочити. До того ж, замочишся і заросишся – треба десь і висушитись. Не хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як: вода моя, тумани й хмари мої, вітри мої. І маю я право їх повсякчас на повітря випускати гуляти.

– То так ми, сестро, ніколи не дійдемо до згоди! – каже Правда.

– Ну, хай буде так, як і було!

Подумала Правда, погадала… Вже ж вона буде одному повітрю шкодити, а все ж землі легше.

– Хай, – каже, – уже буде по твоєму.

Поділилися.

…От і стали вони володіти: Правда – землею, Кривда – водою. Правда – повітрям, а Кривда туманами сивими, хмарами чорними, вітрами буйними.